Суспільство 2020-03-22 13:45 Вікторія Малишева

Окупація психіки

Для росіян війна на Донбасі була настільки ж далекою, як події у якійсь далекій африканській країні.

У контексті поточних подій пригадалася історія, котру якось розповідала мені подруга. В неї був вітчим, людина літня, дитиною він пережив блокаду Ленінграду. Життя потім склалося добре – мав професію, був двічі одруженим, але на все життя він зберіг звичку з блокадних часів накопичувати їжу. Тому його дружина після роботи готувала — готувала завжди, постійно, весь час. Всі родинні гроші йшли на їжу. В запасі завжди було кілька перших страв, кілька м’ясних чи рибних, гарніри на вибір як у великій їдальні. Звичайно ж, спожити все це невелика родина не встигала, тому надлишки їжі викидали, а замість них готувалося щось інше. Це була типова картинка родинних вечорів: матір спиною до всіх порається коло плити, ніби коло чарівного горщика — і ніхто не знає, як його вимкнути. Смерть вітчима стала звільненням і для його доньки — моєї подруги, бо його блокадна травма була прокляттям всієї родини.

 

Я думаю, усі, хто пережив літо 2014-го і наступні шість місяців у Луганську, стали чимось схожими на того вітчима – зовні ніби нормальними, але зсередини інфікованими вірусом страху. Він все життя боявся голоду і так ніколи і не звик, що війна та голод давно скінчилися. Вставав серед ночі, зазирав у каструлі, заспокоювався і знову лягав. Для кожного з нас травми мають свої наслідки — у когось вони типові, у когось дивні. Але чомусь нікому не хочеться досліджувати це явище, а головне, допомогати нам впоратися із ним.

 

Читайте також: Патріотизм широкого профілю

 

Мій знайомий майже одразу написав книгу «про це». Процес творчості став актом психотерапії для нього, як і ще для трьох авторів-аматорів, у яких я читала про все, що відбулося із нами влітку 2014-го. Оповідання були різні за стилем, різні за літературною майстерністю авторів. Подруга, коли подарувала мені своє оповідання, вибачаючись пояснила: «Написала, аби просто пам’ятати все це». В її розповіді йшлося про поневіряння літньої жінки із старою матір’ю на руках, котра мала вади слуху і не могла усвідомити, що навколо війна. Оповідання вражало відвертістю та дитячою щирістю. Навряд чи ці майже щоденникові записи колись би взяли свою Пулітцерівську премію та побачили світ у якомусь видавництві. Спогади мого колеги були розміщені в Інтернеті. Автор не давав оцінок подіям. Він був лише свідком усього, не даючи жодних тлумачень побаченому. Але у його коротких та страшних оповіданнях росіяни були загарбниками — такими собі гусарами, які в’їхали у понівечене голодне місто із грошима та великими амбіціями. Він бачив все занадто правильно, аби його оповідання можна було опублікувати у Інтернеті під його власним прізвищем. Мій третій знайомий почав писати про кохання та тлі війни. В його книзі військові були хоробрими лицарями, а жінки неодмінно зберігали життя немовлят по підвалах… Це могло б стати голлівудською кінострічкою, в яку повірили б усі, хто не бачив тих подій сам.

 

Ми постійно говоримо про війну. Як колись про погоду чи власні справи. Якщо ми не бачилися останні п’ять років, ми говоримо про те літо, ніби виправдовуючись у чомусь. “Я поїхав” або “Я залишився” - і далі буде тривалий монолог, чому той покинув місто (це був єдиний вихід), а той залишився (і теж то був єдиний вихід). Ніби ми не маємо більше жодних тем для розмов. Навіть при регулярному спілкуванні, війна стала тією темою, яка цементує будь-які паузи у спілкування. Можна говорити про роботу, про втрати, про друзів, про померлих, знову про втрати… Я думаю, невже ніхто навколо не помічає цього?

 

Читайте також: Лист зради

 

Я їхала до Києва у жовтні 2014 року потягом з Луганська. Я думала, що під час війни не може існувати залізничного сполучення. І навіть якщо воно є, чому війна така вибіркова? Виходить, що можна сісти в потяг та просто рушити… в тил ворога? Яким же було моє здивування, коли ніхто не кинувся бити нас на пероні вокзалу. Потім, влітку 2015-го, вже у Слов’янську, ніхто не спитав, чи не потребую я допомоги після добового переїзду автівкою. Хоча пережити ту подорож без наслідків для психіки було важко.

 

Мій приятель виїхав з Луганська після літа 2014 року лише через п’ять років. Він спочатку приглядався. Потім він не міг зрозуміти, чому в Криму ніхто не говорить з ним про війну. Нікому не було жодної справи до нашої війни. І він почав говорити сам – про те, як ми живемо, які маємо обмеження, як це важко, що війна не скінчилася… Люди почали уникати його. Молодий чоловік сідав до незнайомців на зупинках – в Криму це легко, правда ж? - і дружньо питав, звідки вони, а потім починав розповідати сам. Він вважав, що це його місія – за 10 днів відпочинку пояснити людям, що немає нічого в світі гіршого за війну. Багато хто з його співрозмовників не знав справжнього стану речей, і це його дивувало. Для росіян наша війна була настільки ж далекою, як події у якійсь африканській країні, яку шкода лише тоді, коли у новинах показують чергове тамтешнє лихо — і не більше…

 

Читайте також: Окупаційний банкінг

 

Мій приятель ходив ще чотири роки на руїни свого заводу. Іноді фотографував – думав, може, десь там нагорі просто не знають масштабів трагедії. Носив ці фото, прагнув показати їх комусь. Виявилося, що його чудові інженерні навички були потрібними лише до війни. Він так і не зміг більше ніде влаштуватися – через свій вік, через складний час. Він, до речі, так і не дочекався, коли знову зможе вдягти на роботу свою білу сорочку – в ній його поховали від інсульту. Люди шепотіли: “То все війна…”

 

Ми всі стали трохи “психічними” після цього. Страх став перманентним станом, яким у деяких стає закоханість. Спочатку я боялася, що не зможу правильно прийняти рішення, чи треба їхати чи лишатися. Потім – як жити без роботи, потім – як жити без грошей із малою дитиною на руках. Як той старий вітчим вночі я відкривала кухонні шафи: є крупи, олія, дитяче харчування… Проживемо! І знову лягала. Потім я зрозуміла, що мої проблеми глибші – я жила лише минулим. Тобто все нове, що відбувалося після 2014 року, я перестала сприймати, а колишнє почала ідеалізувати. Хіба таке буває? Люди з минулого почали здаватися мені прекрасними, а саме минуле – лише щасливим. І ще дещо – ми всі почали плакати над втратами без сорому і зайвих приводів для цього. Я написала знайомій про таку випадкову зустріч із колишньою колегою: ми лише стояли і плакали удвох, так і не сказавши одна одній жодного слова. Подруга відповіла: «Шкода, мене не було з вами — мені теж є про що поплакати з вами».