ut.net.ua 2009-04-10 00:00 Бурковський Петро

Смерть Левіафана

Зміни Конституції від перших осіб держави легітимізують олігархічну сутність політичного режиму в Україні

Наразі кожен із ключових українських політиків має свою позицію щодо оновлення Конституції: Віктор Ющен­ко та Віктор Янукович оформили її у законопроекти, Юлія Тимошенко ще вичікує. Тим не менше, левова доля передвиборчих заяв торкатиметься саме зміни політичних правил у державі. Тиждень аналізує бачення провідних політиків. 

Бажання і можливості
 
Головною метою звернення президента до Верховної Ради зі щорічним Посланням було ініціювання політичної дискусії навколо запропонованої нової редакції Конституції України. Цей проект можна вважати вінцем конституційних зусиль Віктора Ющенка, які протягом усіх п’яти років були спрямовані на перегляд нав’язаного йому варіанта Основного Закону в грудні 2004-го. За цей час президентові так і не вдалося скасувати ті компромісні зміни через Конституційний Суд, забезпечити формування конституційної більшості для перегляду Основного Закону чи підготувати умови для проведення Всеукраїнського референдуму. Тому через чотири роки Ющенко повернувся на початок шляху, хоча його погляди зазнали певної еволюції.
Зареєстрований у парламенті текст – один із багатьох, що пропонувалися президентові. Аналізуючи його Послання до ВР у 2006 та 2008 роках, можна виокремити такі проблемні точки, що, на його думку, блокували політичний розвиток: невпорядкованість відносин між президентом, урядом і парламентом; неврегульованість питання відставки уряду в разі розпаду коаліції; неузгодженість реформи системи влади на центральному та місцевому рівнях; закріплення прав опозиції.
 
Найбільше списів ламалося через «впорядкування відносин у владному трикутнику». Це словосполучення розуміли і як повернення до Конституції 1996 року, коли президент контролював уряд, а прем’єр-міністр ніс відповідальність, і як створення президентської республіки, у якій глава держави водночас ставав главою уряду. Наступною за значущістю була проблема реформування виборчої системи та інституту референдуму. Ще з 2005 року в Секретаріаті вказували на референдум як на спосіб ухвалення рішень, під які у Верхов­ній Раді ніколи не буде сформована бодай ситуативна більшість. Насамперед це стосувалося проведення реформ у судовій системі та ухвалення антикорупційних законів. Стосовно виборів ішлося про відновлення змішаної системи або реформування наявної пропорційної у бік більшої прозорості та підзвітності депутатів виборцям. Певна річ, що поміж депутатів незалежно від їхніх політи­чних уподобань такі зміни не мали шансів на життя.
 
Володіючи інформацією про те, які ідеї блукають коридорами Секретаріату, опоненти президента працювали в іншому напрямку. Зокрема, в зареєстрованому 8 липня 2008 року законопроекті змін до Конституції від Партії регіонів (авторами формально виступили Віктор Янукович, Олександр Лавринович та Олена Лукаш) пропонувалося взагалі позбавити президента впливу на призначення прем’єр-міністра та формування складу Кабміну, передавши ці повноваження парламентській коаліції. Найцікавіша новела стосувалася парламентських виборів: регіонали запропонували віддати формальному переможцю – партії, що посіла перше місце, – одразу 226 мандатів. Хоча, як засвідчила практика виборів 2002, 2006 і 2007 років, партії та блоки, що займали нижчі місця, мали змогу самостійно формувати більшість без переможця. Вочевидь, пропонуючи такі зміни, Партія регіонів мала на увазі своє електоральне лідерство, що не могло не протиставляти такому проекту решту політичних сил.
 
Конституція олігархічного порядку
 
Положення законопроекту регіоналів програють порівняно з офіційним президентським проектом змін до Конституції. Якщо Янукович прямолінійно пропонує віддати всю повноту влади в країні найсильнішому кланові, то Конституція в редакції президента передбачає поділ парламенту на дві палати. Нижня палата (Палата депутатів) ухвалює закони, формує, контролює і несе відповідальність разом із урядом. Президент має лише одну підставу для її розпуску: нездатність сформувати уряд після трьох спроб. Верхня палата (Сенат) отримує повноваження контролю за якістю законів, що приймає Нижня палата, призначати керівництво спеціальних державних органів (СБУ, Антимонопольного комітету, Нацради з питань телебачення та радіомовлення). Також від рішення Верхньої палати залежить призначення суддів Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів.
 
Стабільність Сенату, який узагалі не може бути розпущений, а термін повноважень сенаторів навіть довший, ніж президентський (шість років), вочевидь, має зміцнити сам інститут парламентаризму. Водночас у проекті чітко простежується політичний зв’язок між Сенатом і президентом, без згоди якого Верхня палата не зможе ефективно виконувати свої обов’язки. Але й глава держави не матиме важелів для реалізації свого політичного курсу без згоди «найкращих людей країни».
 
У результаті отримуємо чітку олігархічну вертикаль влади: пре­зидент-лідер спирається на волю голів кланів, представлених у Сенаті, які, своєю чергою, наймають законодавців та урядовців для ведення поточної державної роботи й опосередковано контролюють дії уряду та президента за допомогою судової системи і децентралізованої системи управління громадами.
 
Загадкова душа жінки
 
Щодо позиції Юлії Тимошенко стосовно конституційного ладу, то найкраще її схарактеризують слова німецького політика ХІХ століття Фердинанда Лассаля про те, що справжньою Конституцією держави є реальна розстановка суспільних сил. Коли у 2005 році в Тимошенко складалися відносини з президентом, БЮТ наполягав на скасуванні конститу­ційної реформи, а Турчинов навіть розповідав про необхідну кількість депутатських підписів під відповідним поданням до Консти­­туційного Суду. Потрапивши в опозицію, у 2006-му Тимошенко починає розкручувати тезу про «вибори прем’єр-міністра», а на початку 2007-го спільно з Партією регіонів ухвалює конституційний Закон «Про Кабінет Міністрів», який перетворював уряд на головний центр влади в країні. У 2008-му залежно від політичної ко­н’юн­ктури БЮТ вагається між «ідеальними типами» президентської та парламентської республіки, а сама Тимошенко пропонує дати народу мож­­ливість самостійно обрати модель на референдумі. Тільки-но ідею з конституційним референдумом перехоплює Банкова, БЮТ знову починає консультації з Парією регіонів про ухвалення Конституції «на двох».

Проте до президентських виборів й одразу після них розстановка сил зміниться, впливаючи і на маневри БЮТ. Зараз очевидно одне: нинішня Конституція у разі обрання прем’єр-міністра президентом України все-таки дає йому можливість продовжувати «виконувати повноваження» глави уряду. Такий собі бонус після перемоги. Водночас навіть поразка на виборах не означає автоматичної втрати прем’єрської посади. Крім того, доки Тимошенко контролює понад 150 депутатів Ради, будь-який проект конституційних змін не має шансів бути ухваленим без її згоди. А цю згоду можна прогнозувати лише тоді, коли розстановка суспільних сил дасть змогу безболісно сконцентрувати владу в одних руках.

Новини RedTram

Loading...