Суспільство 2020-04-01 12:48 Віхров Максим

Слабини колективного імунітету

Як недовіра до держави та брак медіаграмотності ускладнюють боротьбу з коронавірусом

Пандемія COVID-19 змушує людей нехай тимчасово, але досить радикально змінювати свій спосіб життя. Як саме його треба змінити, розповідає Всесвітня організація охорони здоров’я, а національні уряди встановлюють для своїх громадянам чіткі приписи, обов’язкові для виконання. Але ефективність обмежень залежить не лише від політичної волі керівництва країн, але й бажання людей їх виконувати. Якщо закрити державні кордони можна у наказовому порядку, то як змусити кожного окремого громадянина вчасно мити руки та зайвий раз не торкатись обличчя? І це лише вершечок айсберга непослуху. Одні створюють штучний дефіцит, вимітаючи з полиць магазинів туалетний папір та гречку; інші вперто займаються профілактичним самолікуванням; треті порушують вимогу соціального дистанціювання, а то й взагалі ігнорують карантин. У відповідь на це лідери суспільної думки раз по раз вибухають інвективами на адресу «тупого народу», який буцімто не здатен до елементарної самодисципліни. Але справа зовсім не у ментальних вадах. Для ефективної самоорганізації суспільству потрібно дещо більше, ніж усвідомлення спільної загрози.


Ідеальний громадянин в умовах пандемії — це сумлінний виконавець офіційних інструкцій. Він перебуває вдома, слідкує за своїм самопочуттям і за перших ознак нездужання звертатиметься до свого сімейного лікаря. Але кількість таких громадян менша, ніж треба. Так, станом на 15 березня лише 19% мешканців середніх та великих міст не пішли б на роботу у випадку, якби у їхньому населеному пункті виявили коронавірус. Не покидати домівки без нагальної потреби були згодні лише 54%, а відмовитись від відвідування масових заходів — 62%. Якщо часто мити руки стали 85%, то застосовувати антисептики — лише 49%, а не торкались обличчя лише 55%. Лише 65% заявили, що дотримуються карантину, введеного з 12 березня (Gradus Research, 2020). І проблема тут не лише в тому, що зміна щоденних звичок потребує значних зусиль, а дозволити собі відпустку на невизначений термін можуть далеко не всі. Не надто очевидним, але дієвим чинником, який підриває здатність громадян до самоорганізації, є брак довіри до державних інститутів.

 

Читайте також: Антон Верник: «Німеччина мовчки дивилася на сусідку-Італію, і кожен напевно думав, що з нами цього не станеться»


Почнемо з того, що станом на лютий 2020-го з-поміж інститутів влади позитивний баланс довіри зберігав лише президент: повністю йому довіряли 12% громадян, скоріше довіряли — 39,5%. Уряду довіряла заледве третина українців (Центр Разумкова, 2020). У даному випадку важливо, що йдеться про стійку тенденцію: недовіра до держави глибоко закорінена у колективній свідомості. Це впливає на стратегії поведінки, надто в екстраординарних ситуаціях. Спроби влади заспокоїти громадян нерідко спричиняють зворотний ефект. Достатньо пригадати, як у 2011-му українці кинулися запасатися гречкою — саме після заяви тодішнього прем’єр-міністра Миколи Азарова про те, що дефіциту її в Україні не буде. Двома роками раніше, 2009-го, з полиць змітали сіль — через чутки про закриття Артемсолі. Попри запевнення урядовців та представників підприємства, «соляна» паніка тривала декілька місяців. Тому зараз, коли урядовці запевняють, що ситуація знаходиться під контролем, це сприймається зі значною мірою скепсису. А іноді — як прямий сигнал того, що треба скуповувати медичні маски, антисептики, ліки та все, що раптом може стати дефіцитом.

 

Така полохливість може бути кумедною, проте вона — результат пристосування до життя в умовах непередбачуваності та високих ризиків. У колективному досвіді українців ще жива пам’ять навіть про голодомори, не кажучи вже про часи дефіциту, безгрошів’я та інші економічні лиха останніх десятиріч. Йдеться не лише про недовіру до керівників країни, але й до основних державних інститутів, які, на думку більшості, не здатні подбати про безпеку країни, в тому числі економічну. А саме безпека є базовою складовою «цінності виживання» в українців, як засвідчило дослідження SOCIS (2015). Якщо ж шлях до спільного виживання не вказує (чи робить це не надто переконливо) держава, то громадяни обирають індивідуалістські стратегії, орієнтовані на захист інтересів окремої родини, рідше — місцевої спільноти. У кращому випадку це спонукає до створення надмірних запасів, у гіршому — до «самооборони», котру місяць тому намагались організувати в Нових Санжарах.

За даними Gradus Research, станом на 15 березня лише 65% мешканців великих та середніх міст заявили, що дотримуються карантину. 85% опитаних стали часто мити руки, але застосовувати антисептики почали лише 49%, а уникають торкатись обличчя 55%


До цього додаються ще й політичні страхи. Наприклад, впровадження дедалі жорсткіших правил карантину викликало побоювання щодо перспектив узурпації влади, надмірного розширення функцій МВС, неконституційного перерозподілу повноважень тощо. Хвилю аналогічних страхів восени 2018-го здійняло впровадження воєнного стану у низці регіонів після російської атаки на українські кораблі. Тоді президентові Петру Порошенку також закидали наміри скасувати прийдешні президентські вибори тощо. Це можна вважати результатом нагнітання страхів опозицією і почасти це відповідатиме дійсності. Проте не слід забувати, що лише шість років тому Україна пережила реальну спробу узурпації влади тодішнім Віктором Януковичем під приводом боротьби зі «спробою державного перевороту». Не кажучи вже про те, що Національна поліція має від’ємний баланс довіри (–0,6%), а очільник МВС Арсен Аваков (із балансом довіри –59,5%) є одним з лідерів у антирейтинзі політиків та державних діячів (Центр Разумкова, лютий 2020).


Поряд із недовірою до держави на поведінку суспільства впливає те, якими джерелами інформації воно послуговується. Загальна картина відома: 74% українців дізнаються новини з українського ТБ, близько 28% — з українських інтернет-ЗМІ, близько 24% — з соціальних мереж (КМІС, 2019). Але ті ж таки соціологічні опитування свідчать, що до вказаних джерел аудиторія ставиться скептично: приміром, серед глядачів найпопулярніших телеканалів довіряє їм лише половина. Приблизно те саме можна сказати й про решту джерел. Це дещо нейтралізує негативні впливи медіа (нагнітання паніки, поширення фейків тощо) та спонукає до пошуків альтернативних джерел інформації. Цілком раціональна поведінкова стратегія, проте вибір далеко не завжди робиться на користь більш якісних джерел. Особливо це стосується екстраординарних ситуацій, коли величезного поширення набувають чутки, виринають із забуття міські легенди й тому подібні інформаційні віруси. Тривога й недовіра створюють сприятливе середовище, у якому легко поширюються чутки про гелікоптери, які розпилюють дезінфектор над містами; плітки про чудодійні препарати, котрі нібито захищають від коронавірусу; інсайдерські «докази» того, що ніякої епідемії насправді немає тощо.

 

Читайте також: Заробити на паніці: «ліки від коронавірусу», підпільні салони краси та інший бізнес

 

Не слід пояснювати, що все це аж ніяк не сприяє продуктивній комунікації між суспільством та владою, зате відкриває широкі можливості для сторонніх маніпуляцій. Але звинувачувати суспільство в недостатній медіаграмотності не зовсім справедливо. Хоча б тому, що навіть на рівні експертів тема медіаграмотності стала широко обговорюватися лише декілька років тому. Причому вплинути на споживачів інформації — це лише половина справи. Олігархічний вплив на провідні медіа, не кажучи вже про решту проблем галузі, є очевидним, що аж ніяк не додає довіри до них. Тому в екстраординарній ситуації українець щоразу опиняється у вельми скрутному становищі. Він отримує набір інструкцій та приписів, часто суперечливих, а іноді взагалі неможливих до виконання (як, приміром, порада «працювати з дому», котру абсолютна більшість зайнятого населення виконати не може). Він також мусить відповісти на питання, чи варто слідувати цим приписам взагалі: наскільки вони є виправданими й фаховими, чи не криються за ними чиїсь приховані наміри. Притому рішення доводиться приймати на свій ризик, що загрожує не лише хворобою, але й економічною катастрофою для усієї родини.


Наскільки це підриває нашу опірність масштабним викликам — починаючи від коронавірусу та закінчуючи війною із Росією — годі уявити. Але координація національних зусиль — не предмет вольового рішення, а колективне вміння, якому слід вчитися. Воно потребує специфічних властивостей. Це довіра до інститутів, наявність авторитетних мовників тощо. Українська ситуація не безнадійна. Як показав 2014-й рік, українці здатні й до солідарності, і до координації зусиль, і до мобілізації колосальних людських та матеріальних ресурсів. Але, як засвідчив рік 2020-й, вміння, яким свого часу оволоділи декілька мільйонів громадян, необхідно засвоїти всьому суспільству. Навички до національної самоорганізації — це також складова колективного імунітету.