Історія 2020-04-03 17:09 Гончарова Єлизавета

Олександр Добровольський: «Нам треба донести не просто правдиві історичні факти, а парадигму боротьби»

Про невідомі факти з діяльності національно-визвольного руху на Донбасі у ХХ столітті, роль агентів КГБ у знищенні антирадянського опору та власні спроби викупити архіви з окупованого Донецька Тижню розповів історик Олександр Добровольський.

Чому вас зараз цікавить тема українського опору на Донбасі у ХХ столітті?

 

— По-перше, не зараз, а майже все життя. Я досліджую активність українців на Донбасі на початку ХХ століття — у переломні моменти історії України. Тоді на Донеччині близько 300–400 осіб засудили саме за доведений націоналізм. Наприклад, маю повну інформацію про донецьку справу під кодовою назвою «Мрія», щодо якої проходили 216 осіб серед оунівців — це 55 томів справи. У маленькій Волновасі в «націоналістичній» справі проходили 48 осіб. І так майже по всьому Донбасу. Тож був тут український спротив чи ні? Тут усе було залито кров’ю! Чи багато публікацій на цю тему вийшло на Донеччині останніми роками? Чому ми не розповідаємо про цей спротив у школах?.. Нам треба донести не просто правдиві історичні факти, а парадигму боротьби. Коли показуєш зуби, все одно буде реакція. Коли 1950 року перегін Мілерово — Алчевськ підірвали сили бандерівців (прорахувалися на кілька секунд, тому потяг не постраждав), їх, звісно, розстріляли. Але потім було засідання в обкомі, де визнали: не можна проводити тотальну русифікацію, небезпечно давити аж так, бо підривають потяги!


Чи хтось сьогодні згадує, що знаходили оунівські криївки під Слов’янськом, у Горлівці, біля Добропілля (під радгоспом «Гігант»)? Національний рух так чи інакше впливав на історію. Тотальна русифікація почалася після того, як 1959-го ліквідували останні осередки спротиву на території Слов’янського району та міста Дзержинська (нині Торецьк). Наприклад, чоловік на прізвище Янковський приїхав туди із Закерзонщини, написав біографію Євгена Коновальця, був заарештований та зник. Але ж були й місцеві: 1955 року в Сніжному та Харцизьку організували так званий Союз борців за звільнення України. Вони мали статут, друкували листівки, які ми успішно колись забрали з архіву СБУ. Їхній керівник відсидів шість років, а потім повернувся на Донбас, 1991-го мешкав у Дружківці. А після придушення спротиву вже пішла русифікація: у 1961 році кількість російськомовних шкіл на Донеччині вперше перевищила кількість україномовних. Вважаю, цю історію потрібно широко поширювати. І серед місцевого населення, і серед військових: це зміцнює їхню мотивацію набагато більше, ніж усе те, що, як вони кажуть, «ваші землячки нам тут закидають». Ми повинні побороти «русский мир» ідеологічно — справжніми фактами.

 

Читайте також: Страсті по Калнишу

 

Що ви знаєте про архіви, які залишилися на окупованих територіях?


— Наскільки я розумію, наші спецслужби їх не вивозили. А ми намагались якусь частину отримати вже після захоплення Донецька. За якою схемою це відбувалося, у деталях не можна розповідати ні зараз, ні коли-небудь. У нас були ксерокопії певних документів, оригінали яких ми замовили. І за тисячу доларів ми їх «викупили», їх повинні були передати в Ясинувату. Але машина, на якій їх привезли та залишили в місці, що його мали вказати після отримання грошей, потрапила під обстріл «Градами». Ту групу було знищено, з нами на контакт вона так і не вийшла. Що сталося зі справами, де вони, я не знаю. Але тоді виторгувати можна було майже все: знав, як продавали документи Василя Стуса, але на той момент купувати їх просто було нікому. Що сталось із більшістю матеріалів обласного архіву в Донецьку, теж складно сказати напевно. Знаю, що при В’ячеславі Пономарьові, під час першого захоплення приміщення, їх просто рвали та бруднили, а коли вже зайшов Сергій Здрилюк — командир на прізвисько Абвер, то все, що мало цінність для ФСБ, переправили в Росію.


Узагалі на окупованих територіях пройшла, можна сказати, зачистка: убили, заарештували або змусили виїхати національний актив, виїхала тямуща молодь. Залишилися літні люди та ідеологічні прибічники «республік». Навіть якщо ми зайдемо та номінально встановимо владу в ОРДіЛО, у такій «мирній» атмосфері ми втратимо ще двадцять тисяч бійців. Тому це надовго, навіть якщо фізично території будуть під нашим підпорядкуванням. Політика лібералізації, хоч як прикро, означатиме тільки те, що гинути будуть не тільки патріотичні та героїчні люди, а всі — навіть ті працівники служб чи поліції, які виступають «за мир». Бо якщо ми проґавили потужну пропаганду, то це ще не означає, що ворог теж полишив цю тему.

 

У який період ХХ століття український національний спротив на Донбасі був найпотужнішим?


— Починаючи з 1917 року на Донеччині можна говорити про потужну та системну діяльність «Просвіти». Це й організація курсів українізації, збирання загонів козацтва, створення повстанського комітету Харківщини й Донбасу. Він складався з вихідців, зокрема з окупованих зараз Росією територій. «Просвіта» була дуже популярна. Наприклад, у Слов’янську, який у цій війні виявився, так би мовити, осередком сепаратизму, тоді діяли аж два осередки «Просвіти» загальною кількістю близько 400 осіб. У Маріуполі теж була «Просвіта», яку заснували ще до революції: видавали газету, проводили різноманітні курси, регулярно засилали просвітників створювати нові осередки. Організація була такою потужною, що є дані про те, як сформовані національні полки виганяли більшовиків зі своїх населених пунктів. На тих територіях, які зараз окуповані, хоч би як сумно це звучало для «прихильників всього російського», теж була потужна «Просвіта»: в Алчевську, Первомайську, Донецьку, Макіївці, Торезі (нині Чистякове). А Бахмут, наприклад, був єдиним містом на Донеччині, де українські партії 1917 року виграли вибори до Установчих зборів. У Маріуполі вони посіли третє місце.


Я працював з архівами в Сло­в’ян­ську з 2010 року, аж поки їх не вивіз звідти Ґіркін. Там багато інформації про Чорний курінь смерті, у який записалося 700 осіб. Масово записувались у Третій гайдамацький полк у Бахмуті, де служив і Володимир Сосюра. На початку 1990-х я фіксував спогади багатьох людей, які пам’ятали, що їхні родичі «ходили в гайдамаки». Наприклад, брат Дмитра Мілютенка, одного з відомих просвітян, був у гайдамаках та зник. Кажуть, що саме тому він ніколи й не їздив до Слов’янська, коли його запрошували в 1950-х роках, бо розумів: йому обов’язково нагадають про це, оскільки зберігалися всі архіви.

 

Читайте також: Дух Полуботка


Зазвичай цей період у нас минає «пунктиром»: змінювалися прапори, армії заходили та виходили, одні боролися з іншими. Але ми знайшли цікаві документи про петлюрівське підпілля. Починається ця справа як справжнє детективно-шпигунське чтиво: у куп’янській тюрмі чоловік з документами ЧК хоче забрати арештованого повстанця, щоб везти на місце слідства. Йому не дуже вірять, пропонують їхати до Харкова, щоб підтвердити повноваження. Але він розстрілює чекістів і тікає. Однак за ним устигають установити «хвіст», і він приводить до Кремінної, де знаходять гідрометеорологічну станцію, про яку не знає жодне відомство. Там сидять озброєні люди, висять карти, купа якихось документів та списки загону. Цей загін начебто стежить за станом води, хоча, як і станції, його законно не існує. З’ясовується, що це підпільна організація, якою керує студент Кіяшко. Він навчається в Ростові, де йому кубанські козаки, які начебто хочуть приєднатися до України, запропонували створити таку організацію для боротьби з більшовиками. І вона була серйозна: до неї входили доволі впливові люди, оформлювали підроблені документи, дозволи на зброю. Вони проводили сміливі рейди пропаганди, створювали осередки в інших населених пунктах. Діяли так два роки. У березні 1922-го ЧК проводить масові арешти й багатьох просто розстрілюють на місці. Мешканців Донбасу із цього загону навіть не судили: понад 70 осіб просто не дожили до вирішення своєї долі. Тоді такі історії були аж ніяк не фантастичні. І хоча ця конкретна справа була засекречена, працівники служб писали стосовно неї наукові роботи, що вказує на її достовірність. «Навколо Бахмута та Лисичанська ходять банди до 20 тисяч осіб», — писали в обласному звіті радянських органів. У бою між Часовим Яром та Костянтинівкою загинуло 700 селян. Джерела описують, як бронепоїзд під’їжджає до станції Ямпіль (Лиманський район) і повністю спалює село: спротив був такий сильний, що інакше впоратися не виходило. Чи ще, наприклад, доповідали про Старобільськ: «Наша влада зберігається на відстані гарматного пострілу від залізничного полотна».

 

У яких ще формах існував український рух на Донбасі?

 

— Багато матеріалів знайшлося щодо автокефальної церкви періоду 1923–1930 років. Перша автокефальна церква відкрилася в селищі Прелесне, потім у Слов’янську, Олексієво-Дружківці, Костянтинівці, Попасній. Рух пішов на південь. Церква протрималася до березня 1930 року. Звісно, її доля трагічна. Наприклад, у Дружківці одночасно арештували старосту, священика, усіх хористів — групу до 20 осіб розстріляли. Перед цим їх показово судили, деяких по двічі-тричі. До кінця 1930 року автокефальний рух фактично фізично знищили. Аж так, що, наприклад, у Костянтинівці навіть під час німецької окупації було нікому відновити цю церкву, хоча в інших містах це подекуди вдавалося. Але спротив тривав у культурній площині. Наприклад, 1934 року в Бахмуті міський відділок міліції знаходить листівки з призовами до самостійності України та журнал «Сурма» Євгена Коновальця. І ланцюг підозрюваних виводить на Артемівський інститут народної освіти. Знаходять групу студентів, які возять з Харкова ці матеріали, що до 1930 року ще можна було побачити в деяких бібліотеках. Студенти розповідають, що в них дуже гарний викладач Володимир Сатаневич, уродженець Вінницької області, у минулому — помічник в уряді Петлюри з питань віросповідання.

 

А в інституті народної освіти він викладав українську мову. І там же викладав ще один петлюрівець — армійський офіцер на прізвище Ганжа. Чекісти розуміють, що це не просто гурток, це справжня організація, про знищення якої в архівах існує певна довідка. У цьому самому місті розігнали редакцію журналу «Забой», яку теж зарахували до націоналістичного руху, хоча вони займалися суто літературною діяльністю. Свого часу нам удалося дістати в архіві документи щодо їхньої «розробки», де можна побачити, хто «стукав», наприклад, на Баглюка чи Гайворонського. Є інформація майже про кожного із забійців. Але є люди, навпроти прізвищ яких написано «Не арештовувати». Читали довідки агентів: наприклад, що в Дружківці є член «Забою», батько якого начебто постійно ховає в себе махновців. Згодом і батька, і сина арештують та розстріляють. Про той період можна почитати статтю Василя Гайворонського «Трагічні роковини»: він там пише, що ми майже перемогли російські впливи, але нам надіслали інших людей, і все впало.

 

Ідеться про агентів, які потрапляли до лав ОУН?


— Так, мені пощастило побачили багато документів з агентури. Узагалі потрапив я в архів ще при Кучмі, коли документи не були знищені. У Донецьку після 1991 року формально все було спалено, а неформально все зберігалося. А до агентури дістався, можна сказати, випадково. Був у Донецьку такий дуже відомий працівник спецслужб Іван Іванович Кулага. Саме він зробив усі Книги пам’яті, літопис червоних партизанів Донбасу, яких він у наших степах та містах побачив сотні тисяч. Колись ми зустрілися в архіві, він спитався, чим я цікавлюся. Сказав, що цікавлюсь оунівцями. «Це страшні люди, — хитає головою Іван Іванович, але продовжує: — Є в нас про них секретні матеріали, наприклад про тих фашистів, яких вбив Судоплатов, начальник 4-го управління НКВД». Звісно, мені кортіло отримати ці документи. Я знав, що Кулага нерівно дихає до всього, що стосується тих партизанів. А в мене, на щастя, були оригінали деяких фотографій з партизанським командиром Михайлом Карнауховим. Так ми й помінялися: я йому фото, він мені диск із 78 томами скопійованих матеріалів. Зокрема, там були дані щодо дислокації агентури. Є інформація про людей, які працювали біля Василя Стуса. Це відомі донецькі поети з різними псевдонімами, наприклад агент Жвавий.

 

Читайте також: «Ця боротьба, ця кров марно не пропаде...»

 

Збереглося до тисячі історій агентури. Причиною наших провалів і стало багато агентів, що працювали на Росію. На 1991 рік у Донецькій області було зареєстровано 29 тис. агентів. Наприклад, під час Другої світової сталася така історія. Брат відомого Микити Шаповала був директором школи, завербований із прізвиськом Стальной, агентурна справа «Кити». Комуністи беруть за цією справою ще молодого далекого родича Шаповалів Лещенка, якого начебто виховали націоналістом. Підлітка розстрілюють, а коли заходять німецькі війська, брат Шаповала стає нача­льником поліції Слов’яно­серб­ська як націоналіст. Але ми маємо документи, що він справжня агентура КГБ, через якого було знищено кілька осередків ОУН. Ще приклад: професор Головатий (Дорошенко), що залишився в Сталіно як керівник ОУН під час окупації. Через нього розстріляли понад двадцять осіб з Авдіївки, Мар’їнки, Красногорівки й майже всіх керівників осередків ОУН Донецька. Потім він за це отримав гарну посаду у Львові, жив як персональний пенсіонер, а завдяки Іванові Кулазі я маю документи про його доноси в КГБ. Так само працював провідником ОУН у Луганську ще один професор на прізвисько Квітка. Потім він став керувати кафедрою української мови педагогічного інституту імені Тараса Шевченка. Після того успішно завершував кар’єру на Закарпатті. Ще один з агентів, який потім був в уряді Андропова, почав з того, що одразу після війни здав власну родину в Ясинуватій — ці доноси є в архівах. Дізнався, що його тітка в ОУН, написав у залізничний НКВД, отримав як нагороду можливість вивчитися в будь-якому відділенні СМЕРШ, потім був відомий як «найкращий друг радянських дисидентів». І таких прикладів дуже багато.

 

А як щодо українського руху під час Другої світової війни?


— У Донецькій області було сформовано два обласні проводи ОУН, які боролися з німцями. У самому Донецьку було величезне підпілля ОУН під час окупації — через своїх агентів вони фактично захопили обласну газету, агроуправу, зробили чимало явок. Були й інші цікаві події так званого мирного спротиву, коли в тих умовах націоналісти намагалися насамперед розвивати українську культуру, мову, підтримувати ідентичність. Наприклад, у Макіївці вже під час окупації до мера прийшов виходець з Великоновосілківського району Литвиненко й запропонував створити націонал-соціалістичну партію Макіївки, бо, мовляв, невідомо, що тут буде з німцями, а нам треба тут Україну розбудовувати. В окупації виходили українські «Костянтинівські вісті», «Дружківське слово», випустили підруч­ники — читанки та буквар. Виходять книжки в Горлівці. У бібліотеці імені Франка в Маріуполі випускають ноти, підручники з німецької та української мови. Сім наказів про українську мову виходять у різних містах Донбасу. У Луганську, як відомо, відкрили пам’ятник Борцям за волю України. У Маріуполі та на околицях функціонувало 17 українських церков. Щойно територію області звільнили радянські війська, було знищено близько 40 осередків «Просвіти». Наприклад, у Костянтинівці з одинадцяти людей у правлінні дев’ятьох розстріляли, один зник, один став агентом.