Культура 2020-04-04 10:10 Романцова Богдана

Роберт Гемпсон: «Brexit насправді ще навіть не почали осмислювати в літературі, це фронт робіт на кілька наступних десятиліть»

Попри скасування Лондонського книжкового ярмарку, Тиждень зустрівся з професором Лондонського університету Роял Гелловей Робертом Гемпсоном, щоб поговорити про спроби сучасних авторів написати «великий роман», поетичне лобі в британській літературі й те, як зосередження уваги англійців на Другій світовій війні посприяло Brexit

Чи актуальна для сучасної британської літератури концепція «великого роману»? Якщо так, які романи називають «великими»? Чи намагаються автори сьогодні написати «великий роман»?

 

— Я виріс на ідеї Френка Реймонда Лівіса про «велику традицію», до якої входили Джордж Еліот, Генрі Джеймс та Джозеф Конрад. Саму традицію підсилювала концепція «канону»: від Дефо й Річардсона до Джойса, від Вулф та Лоуренса. Вважалося, що тексти цих авторів і є «великими романами», однак напряму цього не казали. Я знаю про американський «пошук великого роману», але то здавалося мені радше справою американців. Було б цікаво дізнатися в самих авторів, чи вони намагаються написати саме «великий роман». Утім, таке визначення точно стосувалося б, наприклад, текстів Тома Маккарті («Людина у космосі»), який свідомо лишається в модерністській традиції, чи Нікола Баркера («Темні часи»).

 

Британія стала однією з перших європейських країн, де активно розвивалися пост­модерністські тенденції в літературі: від Джона Фаулза до Пітера Акройда. У таких текстах іронія, гра, оголення процесу письма важать не менше за, власне, сюжет. Чи минула епоха постмодерністського фрагментарного письма? Чи можна сказати, що сьогодні спостерігаємо повернення неовікторіанства в тексти, а разом з ним — за поверненням «великих романів»?


— Я думаю, що термін «постмодернізм» помер, однак не померла сама форма фрагментарного письма. Інтерес до неовікторіанських романів існував в Британії давно: від «Володіти» Антонії Баєтт до дуже успішного «Змія з Ессексу» Сари Перрі, але поруч розвивалися й інші піджанри. Нещодавно стався зліт молодих письменниць з Ірландії, зокрема Саллі Руні та Анни Бернз. «Молочник» Бернз про конфлікт у Північній Ірландії — приклад того, як сучасні автори цікаво працюють з постмодерністським наративом. Інший важливий тренд останніх років — автобіо­графії, написані в дусі сучасної американської прози. «Ми зроблені з діамантів» Ізабель Вайднер — приклад такого охудожненого фрагментованого автобіографічного письма.

 

Читайте також: Венсан Декомб: «Якщо в нас буде мультикультуралізм, то більше не буде демократичного суспільства»

 

Серед сучасних найочевидніших трендів у світовій літературі — мультикультуралізм, спроби побачити й зрозуміти Іншого не крізь призму європейського досвіду, а незамиленим (наскільки це взагалі можливо) оком. Мультикультуралізм у Британії очевидний: від Кадзуо Ішіґуро до Бена Окрі та Салмана Рушді. Однак цікаво, чи він трансформується сьогодні, особливо через теперішні історичні процеси, зокрема Brexit?


— Попри Brexit, у британському книговиданні й зараз важливий наголос на різноманітті. Половина населення, яка була проти Brexit, також проти агресивного націоналізму, такої собі «маленької Англії». Важливо й те, що більшість прихильників Brexit не ходили до університету, тоді як опоненти переважно мають вищу освіту.


Цікаво, що саме цього року Бернардін Еварісто отримала Букерівську премію за роман «Дівчина, Жінка, Інша» — текст про ідентичність темношкірої жінки. В університетах також тиснуть у бік «деколонізації канону», що означає приділення на курсах англійської літератури більшої уваги сучасним та недавнім книжкам з Африки та Індії.

 

Останні десять років західноєвропейська література почала текстуально «освоювати» східноєвропейські території: Джонатан Літтелл, французький автор американського походження, у романі «Благоволительки» пише про Україну та Польщу, Джуліан Барнз створює своєрідну текстуальну біографію Шостаковича в романі «Шум часу». Чи йдеться про сформовану та свідому тенденцію — осмислення історії східноєвропейського регіону?


— Я не певен, що це можна називати трендом. Барнз зараз трохи «здувся», він був на піку приблизно 20 років тому. Утім, після успіху Памука та Ферранте британці виявляють більшу готовність читати перекладну художню літературу, та й критики приділяють такому фікшну більше уваги. Мабуть, найвідоміші в нас тексти про Східну Європу — «Чорнобильська молитва» Світлани Алексієвич і «Коротка історія тракторів по-українськи» Марини Левицької.

 

Кейт Аткінсон у своїх романах «Життя за життям» та «Руїни бога», Александр Макколл Сміт у «Хорошому пілоті Петері Вудгаусі», Кен Фоллетт у романі «Вушко голки» описують героїв крізь призму історичної травми, а саме Другої світової війни. Видається, що Друга світова стала магнітом для сучасних британських авторів, особливо тих, що пишуть сімейні саги, як-от Кейт Аткінсон. Із чим може бути пов’язана така тенденція? Невже після Другої світової Британія не переживала сильних історичних потрясінь, про які можна писати?

 

— Одне з обмежень британської популярної культури (як підтвердило голосування за Brexit) — одержимість Другою світовою війною. Існує міф про те, що Британія може «впоратися з усім сама» (таке популярне хибне трактування війни), може подолати труднощі самотужки. Також у нас панує відчутна ностальгія за часом, коли наша батьківщина була «великою». Це знак глибшої культурної неспроможності: Британія просто не може примиритися з кінцем імперії. Другу світову завжди сприймали як Західний фронт, іноді — як війну в Африці. Ніколи не звучала тема Східного фронту.

 

Читайте також: Стівен Вільямс: «Існування штучного інтелекту вказує на те, що раціональність — не єдина достатня підстава бути людиною»

 

У США є цікава тенденція: читачі часто полюють за товстими романами, оскільки так їм здається, що вони не витрачають гроші даремно й отримують за них «майже кілограм слів». Чи характерно це для сучасної Британії?


— Якоюсь мірою. У категорію таких текстів точно потрапляє фінальний том трилогії Гіларі Мантел про Кромвеля: я бачив чимало людей, що радісно тримали в руках цю дев’ят­сотсторінкову книжку. Ще «Темні часи» Баркера, тексти Джонатана Франзена й Девіда Фостера Воллеса, які мають пошановувачів і в Британії. Однак, наприклад, чотири неймовірно популярні романи Алі Сміт, кожний з яких сфокусований на певному сезоні, невеликі.

 

Чи можна сказати, що якісні серіали замінили в британській літературі товсті романи минулого, часто об’єднані в цикли? Може сьогодні з’явитися автор на кшталт Діккенса, якщо нашу увагу захопив Netflix?

 

— Це дуже складне запитання. Популярні книжкові серіали ХІХ століття знайшли своє відбиття в сучасних телесеріалах. Діккенс сьогодні, мабуть, писав би сценарії для телебачення та кіно, а також для інших популярних форматів. Цікавою фігурою є Саллі Вейнрайт з її фільмом про сестер Бронте, яка також пише для коротких телесеріалів чи детективів типу «Скотт та Бейлі».


Кіран Десаї, одна з наймолодших лауреаток Букера, отримала премію за роман «Спадок розорених», у якому йдеться про Індію 1980-х. Гіларі Мантел має аж дві Букерівські премії — за першу та другу частини трилогії про Кромвеля. Дедалі частіше журі нагороджує «великі романи», повернені обличчям до минулого. Чому сьогодні для британців так важить історія? Чи пов’язано це зі спробою протистояти глобалізації світу й спиратися на власну історичну ідентичність?


— Можливо, це і є «великі романи», про які ви згадували. Останнім часом часто звучать критичні зауваги, що більшість текстів висвітлює сучасне життя верхнього прошарку середнього класу з Гемпстеда (престижний район Лондона. — Ред.). Для Британії настав час осмислити свою історію (це годі закинути Шотландії, Уельсу та Ірландії). На жаль, англійська популярна культура й сучасний політичний дискурс дуже залежать від хибного розуміння Другої світової війни. Наприклад, наш уряд каже про свій план боротьби з коронавірусом як про створення «Татусевої армії» («Dad’s Army») з відставних медиків, а це покликання на популярний у 1970-х серіал про «внутрішній фронт» Другої світової війни.

 

Одна з важливих рис «великого роману» — його помітність і поміченість не лише в літературних колах, а й у суспільстві загалом. Тобто текст має стати культурним феноменом, обговорюваним на сторінках преси та навіть у черзі в супермаркетах. Які тексти останніх років спричинили найбільший резонанс у британському суспільстві?


— На думку спадають трилогія Гіларі Мантел про Кромвеля, «Змій з Ессе­ксу» Сари Перрі, романи Алі Сміт.

 

Читайте також: Деян Айдачич: «Брак фахівців-славістів в Україні безпосередньо позначається на якості політичних рішень, що матимуть далекосяжні наслідки»

 

У британській періодичній пресі, наприклад The Guardian, часто з’являються книжкові огляди або й навіть рецензії на деякі книжки. Чи впливають вони на рівень продажу цих текстів?


— Так, рецензії на конкретні книжки або авторів впливають на продаж, а The Guardian має навіть власний підрозділ з продажу книжок. Їхні статті-рецензії точно допомагають підвищити впізнаваність авторів.

 

Що ще впливає? Чи прийнято в Лондоні рекламувати книжки в метро та на телебаченні? Відомих письменників упізнають на вулицях звичайні містяни?


— Дуже впливають університетські програми з літератури, літературні фестивалі й так звані групи із читання. «Групи із читання» — досить новий феномен: коло друзів, що живуть поруч, регулярно зустрічаються та обговорюють на кожному зібранні книжки. У моєму районі є такий клуб, його члени здебільшого дружини та вдови похилого віку. Також є реклама книжок у метро, насамперед популярних чи жанрових авторів, однак не «великих романів». Упізнаваність автора дуже залежить від того, чи присутній він або вона на телебаченні. Мері Бірд, гадаю, упізнають на вулицях, а Джуліана Барнза чи Антонію Баєтт, імовірно, ні.

 

Британія — країна з величезною кількістю літературних премій: від Букерівської до Кости. Яка функція цих премій і чи можна сказати, що саме літературні премії формують сучасний канон «великих романів»?


— Премії допомагають популяризувати книжки та авторів. Це підіймає продажі та привертає увагу публіки. Однак я не думаю, що нагородження пов’язане саме зі статусом «великого роману». «Улісс», найбільший роман ХХ століття в Британії, не здобув би жодної премії. Інший приклад: Ян Сінклер, чий роман «Лудова спека» надихнув Акройда написати «Гоксмур», як романіст ліпший і набагато цікавіший за Акройда, але він менш відомий.

 

Букерівська премія, на відміну від Нобелівки, виконує ще одну важливу функцію — відкриває нові імена в літературі. Якщо Нобелівка — такий собі живий пам’ятник людині, яка вже ввійшла в канон, то Букерівська стає воротами до цього канону. Чи справляється вона з такою функцією останніми роками?


— Думаю, так. Наприклад, нагорода Анні Бернз відкрила Британії та світу цю авторку. Тоді як цьогорічні лауреатки Бернардін Еварісто та Гіларі Мантел вже були відомі до того, як розділили премію. Гідними переможцями були б і більш ранні праці Мантел, наприклад «Безпечніше місце» про Французьку революцію чи «Крім чорного». Було б цікаво проаналізувати, скільки переможців насправді є «новими письменниками». Гадаю, вони частіше «нові» в тому сенсі, що не були так широко відомі, хоча вже мали хороше портфоліо.

 

Те, що найбільші літературні премії у світі загалом і в Британії зокрема мають політичне забарвлення, навряд чи в когось викликає сумнів…


— Премії пов’язані з усіма типами політики, включно з політикою індустрії. Відомо, наприклад, що поетичні премії в Англії контролює маленька група поетів, члени якої просто номінують одне одного. Найцікавіших британських поетів не публікують комерційні видавництва, не рецензує і не рекламує Британська Рада, бо вони становлять загрозу для завеликої кількості зацікавлених в індустрії. Яскравий приклад такого поета — Шон Бонні, який помер минулого року.

 

Великі літературні премії — це часто ще й грошова виплата авторам. Утім, є премії, що лишаються почесними й не передбачають жодного фінансового заохочення. Наприклад, Гонкурівська премія — це символічна нагорода €10, однак водночас ім’я автора буде назавжди вписано в канон французької літератури. Яку тенденцію ви підтримуєте: чи має літературна премія передбачати грошову виплату авторові? А видавництву?


— Грошові винагороди для авторів важливі, вони стимулюють працювати далі. Більшість авторів заробляють дуже мало чи знаходять час на письменництво серед іншої роботи. Нагороди наприкінці кар’єри також важливі: мені от було дуже приємно отримати почесну нагороду від Американського товариства Конрада.

 

Читайте також: Шехбаль Шенюрт Аринли: «У сучасній Туреччині немає свободи думки й свободи слова»

 

В Україні саме зараз відбуваються активні процеси реформування головної премії у сфері культури — Шевченківської. Наскільки важливо для літпроцесу мати офіційну літературну премію? Чи краще розподілити державні кошти між окремими фондами, які підтримуватимуть жанрову літературу, умовну «високу полицю», есеїстику тощо?


— Дуже шкода, що не може бути і перше, і друге водночас. Як на мене, важлива насамперед щорічна літературна премія, бо вона допомагає привернути увагу до роботи автора й підвищити продаж та дохід видавця й письменника. Система, яка розподіляє державні кошти між авторами, стимулює їх писати нові тексти.

 

Чи має шанс здобути престижну премію, наприклад Букерівську, невідомий автор з дебютним романом, про який не писали періодичні видання?


— Згідно з правилами деяких премій, зокрема Букерівської, видавці можуть номінувати обмежену кількість книжок, тому її складніше отримати новому авторові з дебютним романом. Хоча останніми роками багато престижних премій мали саме невеликі видавництва.

 

Справді, якщо переглянути список букерівських лауреатів останніх років і звернути увагу на видавництва, що їх представляють, можна побачити цікаву тенденцію. У списку небагато гігантів на кшталт Penguin Books, однак там можна побачити Faber & Faber, Oneworld Publications, Chatto & Windus, тобто менші або й нішеві видавництва. Чи можна сказати, що на британському ринку є видавці, які видають насамперед інтелектуальні романи для Букера, як-от Bloomsbury?
— Так, це дуже цікавий тренд. Мабуть, такі невеликі видавництва більше працюють «у полях», ніж великі транснаціональні корпорації типу Penguin Books чи HarperCollins. Менші видавництва частіше готові ризикувати, ніж гіганти індустрії.

 

До яких британських прозаїків варто приглядатися сьогодні?


— Моє останнє нове відкриття — Анна Бернз. Алі Сміт та Каміла Шемсі також варті уваги.

 

Чи британська література вже почала «освоювати Brexit»?


— Уже є кілька великих текстів про Brexit. Найцікавіші — чотири романи Алі Сміт про пори року, написані в період розгортання цих подій. Утім, Brexit насправді ще навіть не почали осмислювати в літературі, це фронт робіт на кілька наступних десятиліть. 

 

-----------------

Роберт Гемпсон — британський письменник та дослідник модернізму. Народився в Ліверпулі, закінчив факультет англійської літератури в Королівському коледжі в Лондоні, а також факультет англійської літератури в Торонтському університеті. Захистив дисертацію про поетику в текстах Джозефа Конрада. У 1970-х редагував авторитетний поетичний журнал «Alembic». У 2016–2017 роках очолював магістерську програму з креативного письма в Лондонському університеті Роял Гелловей, де викладає й донині. У науковому світі професор Гемпсон відомий як провідний дослідник творчості Джозефа Конрада й укладач його праць. Очільник Товариства Конрада, лауреат премії Вотта за видатні дослідницькі досягнення, директор літературного фестивалю Runnymede International Literary Festival.