Політика 2020-04-02 09:28 Голуб Андрій

Час ситуативної більшості

Словосполучення «ситуативна більшість» свого часу було одним з найуживаніших під час обговорення української політики. Це випало на другу каденцію Леоніда Кучми на посаді президента.

Спочатку причиною сформувати таку більшість стало усунення комуністів від керівництва парламентом. На реалізацію ідеї змогли залучити майже всю палітру політсил — від націонал-демократичних до партій олігархів. Після виборів до Верховної Ради 2002-го, на яких влада й опозиція здобули приблизно порівну голосів, Кучмі знову вдалося утворити ситуативну більшість. Її кістяк становили 200 з гаком депутатів, а реалізовувати конкретні рішення додатково залучали зацікавлені групи.

 

Після того як депутатів парламенту законодавчо змусили формувати коаліцію фракцій, про ситуативну більшість призабули. Однак події понеділка 30 березня стрімко повертають словосполучення до повсякденного вжитку. Того дня парламент ухвалив чимало рішень. І жодного силами тільки однієї фракції «Слуга народу».


Проблеми монобільшості з голосуванням не розпочалися одного дня. За підрахунками Комітету виборців України, протягом березня Верховна Рада ухвалила 25 законодавчих актів, і лише в сімох випадках партія влади змогла зібрати необхідні 226 голосів. Здебільшого результативні рішення пов’язані з призначенням уряду Дениса Шмигаля. Однак 30 березня виділяється навіть на тлі такої статистики. Передусім символічно. Адже нардепи, які менше як рік тому отримали мандати лише завдяки особистому рейтингу президента Володимира Зеленського, уперше провалили голосування за його присутності в залі. Глава держави прямо агітував за ухвалення законопроекту про банківську діяльність, який зачіпає інтереси Ігоря Коломойського. «Слуги» відповіли 198 голосами «за».


Читайте також: Очікування та реальність. Чим завершилися позачергові засідання Верховної Ради


Зводити нинішню ситуацію тільки до протистояння по лінії Зеленський — Коломойський було б занадто примітивним спрощенням. Діапазон підтримки «слугами» ініціатив уряду та Банкової коливається в межах від 182 депутатів (перша, невдала спроба призначити Максима Степанова керівником Мінздоров’я) до 213 (законопроект про харчування військовослужбовців, який здобув найбільшу підтримку в залі загалом). Ще понад три десятки депутатів фракції просто не з’явилися на засідання. Частина з них справді хворіє або боїться заразитися, як про те кажуть у керівництві фракції. Однак ще частина здійснила демарш, не особливо те приховуючи. «Я за це голосувати не буду», — прямо заявив у Facebook відомий нардеп Максим Бужанський напередодні засідання Ради. Він мав на увазі два заплановані на понеділок рішення: уже згаданий антиколомойський законопроект про банки та проект відкриття ринку землі. У підсумку Бужанський не прийшов до парламенту та не голосував узагалі ні за що.


Що ж до різниці між цифрами 182 і 213, то вона дає куди більше інформації. По-перше, менш ніж за рік після обрання Верховної Ради керівництво монобільшості може залізобетонно розраховувати лише на близько 180 нардепів з 250 колись обраних від політсили. І ця кількість зменшується По-друге, послідовної та згуртованої внутрішньофракційної опозиції в «Слузі народу» все ж таки немає. Не йдеться про плюс-мінус 30 нардепів, які послідовно саботували більшість ініціатив. Хтось підтримав кандидата в міністри охорони здоров’я Степанова й не голосував за претендента на керівництво Мінфіном Сергія Марченка та навпаки. Хтось підтримав урядовий проект змін до бюджету, але не голосував за акт про банківську сферу. Хтось не сприйняв ідеї ринку землі, але підтримав решту документів того дня.

Ще восени окремі «слуги» казали, що за внутрішньопартійним правилом мусять публічно підтримати ініціативи, за які виступили 70% і більше колег по фракції. Сьогодні ті самі люди вже не бояться тиснути кнопку «утримався» або «проти» під час найважливіших голосувань


Це найкраще віддзеркалення того, як торік формували партію влади. Велика кількість часто незнайомих між собою людей з різних середовищ та часто з протилежним світоглядом не стали й не могли стати монолітом. Вони публічно сваряться, звинувачують одне одного в корупції та намагаються просунути власні інтереси. Наслідком стає куди помітніша відсутність партійної дисципліни. Ще восени окремі «слуги» казали, що за внутрішньопартійним правилом мусять публічно підтримати ініціативи, за які виступили 70% і більше колег по фракції. Сьогодні ті самі люди вже не бояться тиснути кнопку «утримався» або «проти» під час найважливіших голосувань.


У підсумку коаліція з однієї фракції фактично існує тільки на папері. Для ухвалення рішень на допомогу приходять ситуативні союзники з інших політсил. Від провідників російської політики в Україні з ОПЗЖ до «Європейської солідарності» й «Голосу», відомих проєвропейською риторикою. Часто «слуги» користаються підтримкою мажоритарників із груп «Довіра» та «За майбутнє».


Якщо повернутися до паралелей з минулим, то 20 років тому головним бенефіціаром ситуативної більшості став президент Леонід Кучма. Банкова за потреби вміло використовувала суперечності між групами депутатів. Парламент ставав слабшим, президент сильнішим. Схожу тактику використав і колишній президент Петро Порошенко. Коаліція у VIII скликанні Ради нехай формально й існувала, але фактично понад 200 голосів за законопроекти не давала. Ключовим центром упливу на ухвалення якогось рішення знову була Банкова, яка або шукала ситуативних союзників, або допускала провал голосування.

 

Читайте також: Турборежим і наявність гальм


Цього разу так навряд чи станеться, оскільки слабкість нинішньої однопартійної коаліції стала наслідком слабкості Банкової. Публічні чвари окремих «слуг» між собою — це симптом численних центрів упливу, які формуються навколо президента Зеленського. У таких умовах заміна керівника Офісу президента має наслідком відставку уряду та майже всього силового блоку. Природно виникає запитання: чи в Україні Офіс президента, чи президент Офісу? І таке запитання виникає не тільки в простих громадян. Тепер уже групи депутатів змагаються одна з одною за отримання впливу на Банкову, а не навпаки.


У таких умовах українцям доведеться пережити найгостріший період епідемії COVID-19 та очікуваного падіння економіки. Формального розколу в «Слузі народу», коли фракцію залишать десятки депутатів, годі чекати. Жоден із центрів упливу всередині влади не кидатиме виклик особисто Зеленському. Саботаж приховуватимуть за заявами про «демократичність» політсили. Сам президент також навряд чи ініціює створення коаліції з іншими партіями, адже це було б остаточним визнанням неспроможності впливати на власну. Дострокові вибори можливі щонайраніше восени. Однак враховуючи, що уряд планує зменшити вдвічі фінансування запланованих на цей рік місцевих виборів, Зеленському буде складно пояснити додаткове виділення грошей на парламентські перегони в той самий рік. «Треба підвищити зарплати та пенсії, а не в дострокові вибори гратися», — давно перевірений аргумент політичних популістів.


Верховна Рада й малі фракції та групи, зокрема, нарешті можуть отримати головний зиск від формування ситуативної більшості. Кожна з політсил дістає можливість домовлятися з Банковою радше з позиції сили, кожна матиме з того й публічну користь у вигляді популярних передусім для своїх виборців рішень. Має бути задоволеним і голова парламенту Дмитро Разумков. Попри чутки про його швидку відставку з посади, спікер може почуватися найспокійніше з усіх нинішніх соратників президента. Хоча б з тієї простої причини, що усунути його з посади тепер набагато легше, ніж потім знайти заміну.