Суспільство 2020-04-14 11:56 Михайло Ухман

«Коли наші підуть у наступ»

До початку російсько-української війни львів’я­нин Павло Піка перебував у складі нашого миротворчого контингенту, який служив в Іраку.

Але коли почалася мобілізація, про Павла чомусь не згадували. Тому він вирішив піти на фронт добровольцем. Хтось із знайомих якраз підказав Павлові, що на Львівщині створюється територіальний батальйон «Воля». І вже за добу він мав на руках усі дозвільні документи з військкомату й виїхав на Яворівський полігон. Потрапивши в зону бойових дій, Павло не раз згадував своїх західноєвропейських побратимів, із якими служив в Іраку. Ті відкривали вогонь по ворогу з усіх видів зброї, якщо бачили в цьому доцільність, до того ж не доповідаючи в штаб. У нас усе було навпаки: телефонуєш одним, ті питають в інших, треті вмовляють їх дати можливість «відпрацювати», а коли дозвіл стріляти нарешті отримано, ворогів уже давно немає на місці…


Перше бойове зіткнення Павла з російськими окупантами для хлопців відбулося в передмістях Луганська, на Вергунському роз’їзді. Тоді там стояв Київський батальйон тероборони та 1-ша танкова бригада ЗСУ. Увечері з глибини міських районів їх «привітали» артилерією. Павло згадує, що вже тоді відчувалося, що по них стріляють не просто «ополченці», а професійні російські військові. Різниця помічалася в манері стрільби, у точності попадання. У цей період ніхто з бійців львівського батальйону серйозно не постраждав, деякі лише відбулися контузією. 3 вересня 2014 року бійці почали виходити зі своїх позицій, адже на той момент був знищений Луганський аеропорт і все довкола нього. Потім батальйону дали команду заступити на чергування під селищем Металіст, де вони підпорядковувалися 1-й окремій танковій бригаді під командування майора Дмитра Степанченка з позивним Овод (загинув у бою у вересні 2014-го).

 

Читайте також: Перманентна краса


У цей район підрозділ зайшов увечері 4 вересня. Їм скомандували прикрити відхід бійців з Луганського аеропорту. Хлопці зупинилися в одній з посадок і почали споруджувати там блокпост. У їхньому розпорядженні було три БМП: одна машина їхала, але не стріляла, інша стріляла, але не їхала, зате третя була справна. Першу ніч на бойовому чергуванні вони відстояли спокійно. Було чутно, як дорогою неподалік просувалася колона військ, проте хлопці вважали, що це свої, і вогонь не відкривали. Лише зранку до них під’їхали троє айдарівців і пояснили, що жодних українських військ у тій місцевості вже немає і територію поступово беруть під контроль окупанти.


Хлопцям загрожувала перспектива потрапити в оточення. Проте командування бригади запевнило, що ситуація під контролем: мовляв, скоро повз них проходитиме 80-та бригада й вони разом з ними відійдуть до місця основної дислокації. Близько обіду Павло побачив, що поблизу від них тривав бій: стріляли з РПГ, кулеметів, автоматів. Хвилин через двадцять після бою вони почули звуки танків. Один з наших воїнів побачив у бінокль танк Т-72. Вони зателефонували командуванню, але їм сказали, що то айдарівський танк зачищає позиції. Але хлопці не повірили й почали готуватися до бою. І не дарма. За деякий час вони помітили джип, розмальований у кольори прапора «ЛНР», — і один з бійців, Роман Пірко, влупив по ньому з АГСу. Тієї ж миті на лінії обстрілу з’явилися два російські танки й одразу ж відкрили вогонь. У відповідь львів’яни стрельнули з СПГ й почали відходити з позицій. Павло йшов останнім і зловив три кулі калібру 5,45.


«Я ніколи не забуду той момент. Здавалося, що свердло наживо заходить у спину, біль був страшний, проте пластина «броніка» витримала, — розповідає Павло. — На якийсь момент падіння оглушило мене, але я все-таки зумів піднятися й побіг. Поки просувались окопом, в очах темніло, у голові шуміло. «Блін, я ж у Рівному на полігоні», — промайнула думка. Тобто мої батьки не знали, де я перебуваю: виїжджаючи, я сказав їм, що буду просто інструктором. А тут зовсім поруч росіяни, і я не знаю, чи залишуся живим».

 

Читайте також: Я всіх пам’ятаю


Зібравшись, хлопці організували кругову оборону й почали відстрілюватися. Бійці батальйону «Воля», зведений загін 1-ї окремої танкової бригади і хлопці з БТрО «Харків» почали відступати. Шукаючи вихід до своїх військ різними стежками й дорогами, хлопці знову попали в засідку й після цього розділилися на групи, кожна з яких намагалася вийти з оточення самостійно.


Павло з побратимом замикали відхід колони, лежачи в посадці. Лише вночі вони вирішили відходити. Їм двічі довелося форсувати річку Сіверський Донець, у якій Павло мало не втопився: він був знесилений, а на додачу в голові макітрилося від сильного знеболювального, яке йому вкололи після поранення. Проте хлопцям удалося вижити. Сергій, із яким Павло виходив з оточення, пив воду з річки, навіть з калюжі. Павло ж терпів спрагу, боячись підхопити якусь інфекційну заразу. Проходячи через дачні масиви, вони їли вишні, сливи, які тоді вже достигали на деревах: це надавало їм сил, і вони все-таки добралися до своїх.


Після побоїща під Металістом Павла та інших бійців відправили у відпустку. Для нього й деяких хлопців ця відпустка затягнулася на роки: Павло почав лікувати спину після поранення, інших теж підвело здоров’я. У 2019 році Павло Піка відправився на збори резервістів у Львівській області. Там він зустрів комбата 3-го окремого батальйону Максима Гребенніка з позивним Чібіс. Цей позивний Павло пам’ятав ще з боїв під Луганськом, адже Чібіс не чекав, коли командування дасть дозвіл відкрити вогонь, і гатив, щойно бачив ворога. Павло згодився повернутися на фронт під командуванням Чібіса, але це вже була інша армія — не та, у яку Павло потрапив 2014-го.

 

Читайте також: 697 днів у російському полоні


Оскільки в медичній службі батальйону не вистачало водіїв, Чібіс запропонував Павлові сісти за кермо реанімобіля. Довелося освоювати нову професію, бо в обов’язки водія входить не тільки водити машину, а й допомагати медикам під час евакуації поранених чи вбитих бійців. Скоро настав момент, коли Павлові довелося застосувати все своє вміння і витримку. Автомобіль з нашими бійцями їхав на базу, і йому в борт «прилетіла» ПТКР. Від удару хлопців повикидало з машини. Коли пораненого водія передавали медичній роті, Павло твердив: «Тримайся, ми ще з тобою питимемо пиво». Але нічого не відповів, тільки усміхнувся крізь біль — то були останні хвилини його життя…


Своєрідним апогеєм тієї важкої ротації для Павла став виїзд за пораненими, які постраждали під час спільної операції української розвідки та СБУ. Вони переводили через лінію вогню Володимира Цемаха — того самого, причетного до збиття малайзійського Boeing. Але щось пішло не так, і два наші розвідники підірвалися на протипіхотних мінах, та й сам Цемах отримав поранення. Цей епізод Павло пам’ятає в деталях. «Ми примчали до точки евакуації. Знали, що хтось підірвався на міні й що ці хлопці не пов’язані з 24 бригадою, а виконували якесь власне завдання. Спочатку нам принесли Дмитра Гержана, у якого була відірвана нога, але він розмовляв і жартував. Потім ми забрали Олександра Колодяжного, усього пошматованого осколками. А відтак нам привезли якогось лисого «гнома», якому наклали пов’язку на голову й кудись повели. Я ще тоді подумав, що це якийсь сєпар… Коли ми дізналися, що один з наших бійців помер у лікарні через Цемаха, брала величезна злість. Особливо важко було стримувати емоції, коли цього «гнома» віддавали росіянам».


На сьогодні в Павла закінчився контракт, він звільнився з армії, проте в будь-який момент готовий повернутися туди. Як каже Павло, «коли наші підуть у наступ».