Культура 2020-05-10 10:50 Трегуб Ганна

Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»

Про сучасне конструювання політики пам’яті та ідентичності, а також про те, як нинішні порівняльні студії геноцидів можуть запобігати сучасним формам імперіалізму, Тижню розповів Адам Джонс, професор канадського Університету Британської Колумбії Оканаган.

Що компаративний та мультидисциплінарний підхід до вивчення геноцидів додає до розуміння цього явища? Чи конче розглядати соціальний, культурний, політичний контексти щоразу, коли стається такий злочин?

 

— Я аналізую геноцид як явище, вбудоване в людську історію і, можливо, у давніші часи. У цьому контексті слід поставити важливе запитання: навіщо потрібен геноцид? Відповідь на нього також пояснює, навіщо нам потрібні студії цього явища. Річ зовсім не в тому, що геноцид — це щось інтелектуально привабливе, а в тому, що ми хочемо докластися до позитивних змін. Отже, у наших інтелектуальних пошуках є своєрідний моральний елемент. Це такий собі активізм, коли дослідники хочуть докластися до того, щоб явище, яке вони вивчають, у майбутньому не траплялося і щоб його можна було краще передбачати.


Дослідження геноцидів справді цікаве тим, що потребує мультидисциплінарного підходу. Думаю, у соціології немає іншої царини, яка була б настільки мультидисциплінарною. Історично такі студії виростають з досліджень Голокосту євреїв, що розпочалися наприкінці 1950-х та на початку 1960-х років. До компаративних досліджень геноцидів приступають тоді, коли ранні дослідники (зазвичай ідеться про єврейських науковців) порівнюють між собою Голокост і геноцид вірмен 1915–1917 років. Такі порівняльні студії стали викликом ідеї, нібито Шоа — унікальна акція в історії людства. Виявилося, що це не зовсім так.


Концепт геноциду сягає 1944 року, коли Рафал Лемкін удався до такого собі лінгвістичного активізму й створив потужний термін. Цей юрист був першим, хто зосередився на прискіпливому, детальному порівняльному дослідженні геноцидів. Але студії чекали свого часу, щоб бути віднайденими по-новому.

 

Читайте також: Пітер Філліпс: «Цифрові технології дають змогу зберігати людську спільноту навіть тоді, коли ми не можемо зустрітися фізично»


Порівняльні студії геноцидів стали потужнішими в 1980-х — на початку 1990-х років. Це зійшлося в часі з геноцидами в Боснії, Руанді, Косові, Східному Тіморі (то був дуже контроверсійний випадок для гуманітарної інтервенції). Академічні дослідження геноциду збіглися з поглибленням публічного та політичного інтересів різних рівнів. Думаю, це доклалося до розвитку сьогоднішніх студій і їхнього розростання.

 

Чи можна чітко визначити, що втрачається та руйнується, коли відбувається геноцид? Чому кожний випадок геноциду — удар, завданий усьому людству?


— Це приводить нас до іншого дуже складного аспекту: коли ми говоримо про геноцид як концепцію, то про що конкретно йдеться? Чи ми говоримо про оригінальне визначення Рафала Лемкіна 1944 року, а чи про те, що міститься в Конвенції ООН щодо запобігання геноцидам 1948-го? Чи про одне із сотень визначень, яке йому дали науковці, зокрема я, починаючи від 1948-го? Мова про те, що в соціології називається, по суті, спірним поняттям. Немає консенсусної угоди, що таке геноцид. Якщо говорити про важливість наявних визначень, то найважливішим є визначення ООН, бо йдеться про юридичний термін. Але якщо говорити про геноцид як проблему, то мова, якою вона описана, буває вельми двозначною, відкритою до багатьох інтерпретацій. Конвенція ООН визначає лише чотири категорії, які підпадають під охорону в разі початку явища: нація, етнічне походження, належність до певної раси та релігії. В оригінальному визначенні Лемкіна йдеться про більшу кількість важливих речей, бо це культурне й соціологічне визначення.


Для Лемкіна, якщо говорити про те, що ми втрачаємо під час геноциду, фундаментальною одиницею знищення були соціальні, етнічні, релігійні групи. Здоров’я, мова, культура, гідність і насамкінець життя — ось про що писав Лемкін стосовно того, що конкретно знищується під час геноциду. Про вбивства йому йшлося в останню чергу. Це дивно, проте факт. Сьогодні ж перше, про що думаємо, коли лунає слово «геноцид», — масові вбивства конкретних груп осіб. Конвенція ООН щодо геноцидів визначає п’ять різних геноцидних стратегій. Але тільки дві з них сфокусовані довкола фізичного знищення членів конкретних груп.


Якщо говорити про злочин Голодомору в Україні 1930-х років, то для мене важливо розуміти культурний вимір української ідентичності, підозри, які Сталін мав стосовно українського націоналізму як загрози для націоналізму великоросів, що процвітав в СРСР. Ці речі важливі для розуміння контексту. Якщо говорити про механізми знищення, то йдеться в такому разі про створення політик та процедур, які вбили мільйони українців. Ось що для мене важить.
Однією з визначальних рис досліджень геноцидів за останні 10–15 років є те, що я називаю поворотом назад до Лемкіна. Дослідники повертаються до його оригінального — культурно-соціологічного — визначення. Так стається тому, що геноциди корінних народів по всьому світу стали предметом детальнішого дослідження. Такі народи розуміють геноциди проти себе так, як це явище розумів Лемкін. Ідеться про скоординовану кампанію проти життя, а також проти культури, мови та релігії, соціальних зв’язків, що тримали певні групи людей разом.

 

Читайте також: Венсан Декомб: «Якщо в нас буде мультикультуралізм, то більше не буде демократичного суспільства»

 

Наскільки важливо не забувати саме про культурні складники геноцидів, намагання знищити конкретну іншу ідентичність?


— В українському випадку культуру бачили як вияв певних політичних настроїв. Проблема дефініції геноциду, закладеної в Конвенції ООН, у тому, що там не йдеться про політичні, соціальні групи та класи (маю на увазі тих, кого називали куркулями), а також гендерні групи. Важливо, що жертви геноциду ніколи не зазнають жорстокості проти себе лише за ознакою ідентичності. Якщо говорити про Голодомор, то причиною його була не суто культура, а й низка політичних питань. Українців винищували як політичну спільність. Ті, хто чинить геноцид, завжди враховують множинність елементів, що творять ідентичність групи-жертви, а не якусь одну ознаку.

 

Ви наголошуєте на тому, що імперії, соціальні революції та війни мають чіткий зв’язок із явищем геноциду? Чому саме так стається?


— Динаміку геноцидів дуже важко зрозуміти без контекстуальних речей, як-от війна, а також імперіалізм та соціальні революції. Певною мірою всі вони — екстремальні форми агресії, насильства, завоювань. За визначенням, коли суспільство перебуває в екстремальній ситуації, стримувальні фактори елімінуються. Зростають страх та паніка. Під час війн шукають так звану п’яту колону, внутрішніх підривників. Світ стає чорно-білим, складається лише з друзів і ворогів. Страх, гіпернаціоналізм, авторитарний контроль та диктатура квітнуть рясним квітом в усіх цих ситуаціях, так само як і воєнні конфлікти. Саме це, найімовірніше, може спричинити геноцид.

 

Чи є зв’язок між винищенням християнських меншин Оттоманської імперії, що розвалювалася, і сучасною ситуацією з «ІДІЛ» на Близькому Сході? Наскільки він видимий та очевидний?


— Це, власне, ота річ, яку я кажу про імперії: найсхильнішими до геноциду вони є на своїх початках і тоді, коли розвалюються. Коли імперія зароджується, то це дуже кривавий, часто пов’язаний із геноцидом процес. Те саме може статися, коли імперія колапсує. Її населення сповнене страху, небезпеки, приниження. Це етапи, коли імперії є найнебезпечнішими. Розвал імперії та формування нових держав не обходиться без громадянських війн та міжнародних конфліктів, що можуть містити багато геноцидних елементів.


«Ісламська держава» — дуже цікавий випадок для аналізу, бо дає нам уявлення, яким міг бути геноцид тисячу років тому. Її члени роблять це цілком усвідомлено. Убивство чоловіків, в’язнів, захоплення в рабство жінок, перетворення їх на особистих безправних слуг, битви між вірянами і «невірними» — все це ті способи, якими геноцид супроводжує політичну та воєнну експансії, імперіалістичне завоювання. Певним сюрпризом є те, що йдеться про наслідування дуже класичних стратегій. Конструюється колективний ворог, і тут ми знову повертаємося до питання про ідентичність. Усе це робить «ІДІЛ» геноцидальним утворенням.

 

Читайте також: Стівен Вільямс: «Існування штучного інтелекту вказує на те, що раціональність — не єдина достатня підстава бути людиною»


Сьогодні є багато нових шляхів чинити геноцид. Наприклад, поширюючи певні біологічні агенти чи використовуючи газові камери. А от динаміка й конструювання груп, які здійснюють знищення і кого знищують, практично однакові протягом усього часу.

 

Форма злочину геноциду з плином часу змінюється, але чи сталою є спокуса звертатися до такої практики знов і знов? Чи можна наперед визначити й запобігти такому можливому злочинові?


— Якщо спробувати проаналізувати сучасну політику та конфлікти у світі крізь оптику студій з дослідження геноцидів, то це вагома частина занять авторів цих студій. Не достатньо лише зрозуміти історію, потрібно мати змогу використовувати ці інсайти, щоб збагнути, де нині маємо потенціал для вибуху геноциду.


Дослідники геноциду намагаються зрозуміти його динаміку, стратегії та контексти, які він залучає, щоб запобігти потенційно геноцидним ситуаціям сьогодні. Власне, це не так складно зробити, принаймні за основними маркерами. Ідеться про громадянські війни, повномасштабні етнічні конфлікти, ситуації, коли в багатоетнічній державі представники конкретного етносу мають усю повноту влади у своїх руках й утискають решту етнічних груп. Мова ненависті в пресі, розпалювання нетерпимості до певних груп, економічна криза — все це контекст і фактори, які можуть докластися до спалаху геноциду.


Маємо не забувати про ще одну дуже важливу річ стосовно геноцидів. Кажу про формування та збереження пам’яті, її конструювання й поширення з певною колективною метою. У випадку України спогади про радянський період та російський царат містять випадки геноцидів. Це точно. Питання в тому, чи створення або відродження української ідентичності в добу незалежності охоплює пам’ять про Голодомор як урок з минулого, урок про небезпечність російської експансії, засторогу проти втрати української національної ідентичності та сили?


Типовим моментом щодо геноцидів у всьому світі є той, що про них пам’ятають у конфліктний спосіб, без консенсусу стосовно самої події. Навіть коли йдеться про найтрагічніші, найважчі випадки, досі дискутують, чи називати їх геноцидами взагалі. Якщо говорити про турків і вірмен, то події 1915–1917 років досі є цариною активного конфлікту між цими двома націями. Туреччина й ті, хто її підтримує, протистоять Вірменії та всім, хто прагне визнання геноциду вірмен, ассирійців, греків і так далі на території колишньої Оттоманської імперії. Усе це нагадує нам слова американського письменника Вільяма Фолкнера: «Минуле не мертве. Воно навіть не є таким, що пройшло». Інакше кажучи, минуле завжди наявне в теперішньому, є предметом реконструкції та політичної мобілізації.

 

Пам’ять про досвід геноциду становить частину національного наративу тих націй, що пройшли крізь такі історичні обставини. Як можна убезпечитися від спокуси політичних спекуляцій щодо таких чутливих тем і чи достатньо для цього суто сумлінності істориків?


— Пам’ять про геноцид становить частину особистого й колективного наративу певної спільноти. Варто не забувати, що його можна по-різному використовувати для різних політичних потреб. Коли в Україні пам’ять про Голодомор використовують для проекту протидії російському імперіалізмові, то це дуже смілива й потрібна ініціатива. Водночас треба вміти хоча б на крок відійти в бік і поглянути на те, що досліджуєш. Я так роблю у випадку Канади, де живу. Національний наратив цієї держави дещо змінився останнім часом. Корінні канадці висловили свій протест стосовно того, що решта жителів країни думають про себе самих: «Ви думаєте, що ви такі класні й такі миролюбні, проте погляньте, що ви заподіяли індіанцям».

 

Читайте також: Деян Айдачич: «Брак фахівців-славістів в Україні безпосередньо позначається на якості політичних рішень, що матимуть далекосяжні наслідки»

 

Звісно, першою реакцією загалу була спроба оборонитися, бо як же ж так, національний наратив свідчить про зовсім інші речі. Проте дослідження виявило, що канадські індіанці мають рацію. Це підважило той образ, який канадці мають про себе самих, запустило доволі болючий процес отримання комплекснішого розуміння Канадою свого національного минулого й теперішнього, включно з найтемнішими аспектами.

 

Доросле та виважене розуміння історії провадить нас до тієї перспективи, що в конкретному місці не було тільки жертв і тільки злочинців. Така історія складна й непопулярна. Вона не дає простих відповідей і маркерів. Завжди треба тримати критичну відстань від історії, яку використовують з політичною метою. Це твердження чинне для всіх країн. Скажімо, коли історик Тімоті Снайдер пише про «криваві землі», терени на зламі двох імперії, що руйнуються, то там представлено багатоманіття етнічного й субетнічного насильства, характерного для того часу. Це вкрай непроста історична картина. На жаль, така складна історія не працює добре для політичних потреб. Саме тому політики намагаються конструювати її в дуже вибірковий спосіб.


Україна, на мій погляд, може захистити себе від нової форми російського імперіалізму й бути чесною щодо свого минулого одночасно. Так само як і Канада, яка приймає темні сторінки свого минулого. 

 

---------------------

Адам Джонс народився 30 серпня 1963 року в Сінгапурі. Професор Університету Британської Колумбії Оканаган (Келоуна, Канада). Випускник Університетів Макгілла (Монреаль) та Британської Колумбії (Ванкувер). 1999 року захистив дисертацію з політології. З 2005 по 2007 роки — науковий співробітник програми з вивчення геноциду в Єльському університеті. З 2004 по 2013 роки — старший редактор наукового часопису Journal of Genocide Research, редагував книжкові серії «Студії геноциду та злочини проти людства» для видавництва Routledge. Серед найвідоміших його робіт — «Геноцид: всебічне введення» («Genocide: A Comprehensive Introduction», 2010).