Суспільство 2020-06-06 12:23 Михайло Ухман

«Про свій вибір не шкодую»

Марія Ковалик із села Старосамбірщина, що на Львівщині, у ранньому дитинстві мріяла стати космонавткою, а потім поліцейською.

Але коли настав час остаточно визначатися з майбутньою професією, дівчина обрала медицину. Її вибір батьки не надто підтримали: вони планували, що дівчина вступить у виш, де вже навчалася її сестра. Проте Марія категорично заявила: «Якщо мене не відпустять на навчання туди, куди я хочу, то в іншому виші я робитиму все для того, щоб мене вигнали». Тож після 9 класу дівчина таки подала документи в Самбірський медичний коледж, щоб навчатися на фельдшерку.


Майдан застав Марію на третьому курсі, а наступного року вирішила піти на фронт. Їй було байдуже, у якому підрозділі воювати, головне — перебувати там, де вона потрібна, бо медиків на передовій катастрофічно не вистачало. Однак диплома в неї ще не було, й директору коледжу Любомирові Ковальчуку довелося вмовляти Марію довчитися, перш ніж рушати на Схід. Урешті влітку 2015-го Марія закінчила навчання й у вересні стала на облік у військкомат. Батькам повідомила про своє рішення завчасно.

 

Читайте також: Архітектор з «Острова»


Так дівчина опинилася на службі в 66-му мобільному військовому госпіталі у Покровську на Донеччині, у сортувально-евакуаційному відділенні. Там вона познайомилася з бійцями четвертої та шостої хвиль мобілізації. Вони підтримували її з перших днів і допомагали обжитися, бо так далеко від дому Марія опинилася вперше. Дівчина з усмішкою згадує один випадок. Якось вона розговорилася з медбратом у наметі з пораненими солдатами. А коли виходила, то почула, як вони перешіптуються й тихо сміються. Марія зніяковіла й зашарілася, але таки повернулася, щоб прямо спитати, чому це з неї насміхаються. Тепер настала черга червоніти хлопцям із 93 бригади ЗСУ. Зізналися, що за час перебування на фронті вперше почули українську мову і що їм дуже сподобався галицький акцент Марусі. Щоправда, вона так швидко говорила, що вони майже нічого не зрозуміли.


У госпіталі Марія мала багато паперової роботи, зокрема займалася оформленням документів для бійців, які поступали на лікування. Вона любила спілкуватися з бійцями, слухати їхні розповіді про фронтові реалії, побратимів і різні кумедні випадки, що час від часу траплялися. Проте найбільше дівчина захоплювалася патріотизмом і жагою боротьби за свою державу: попри поранення хлопці постійно поривалися на фронт, в окопи, щоб воювати далі.


Підтримувала дівчину її подруга Людмила, з якою вони разом призивалися, а один із місцевих лікарів, Микола, допомагав у будь-яких складних ситуаціях і навчав медичній справі. У ролі матері для них була тітка Валя: так вони називали сестру-господиню. Добра й водночас строга жінка, яка опікувалася дівчатами і сварила, коли вони погано вдягалися чи забували телефонувати своїм батькам.

 

Читайте також: Ферма у квартирі


Збігав час, минали тижні за тижнями. Марія поступово звикала до Донбасу та його людей. Часу на нудьгу не було: поранені прибували щодня. Проте найбільше їй запам’яталося, як у госпіталь привезли поранених бійців із «Правого сектора». Закарбувалася в пам’яті навіть точна дата: 12 червня 2016 року. Хлопці приїхали запилюжені та в пошматованому й закривавленому одязі. Тоді на шахті Бутівка під Авдіївкою точилися жорстокі бої. Російські окупанти гатили по наших позиціях із важкої артилерії, і під один із таких обстрілів потрапили українські добровольці.


Багатьох із них після бою доправили в госпіталь, де пораненими одразу зайнялися лікарі. Усі хлопці дуже нервували, а ті, хто мав легші поранення, постійно виходили надвір курити. Бійці збиралися гуртом і рахували кількість поранень від осколків на своїх тілах. Тоді, каже Марія, вони мали вигляд ну зовсім як у маленьких дітей, хоча насправді кілька годин тому пережили одну з найважчих ночей у своєму житті, світанок після якої їм на диво вдалося зустріти.
Утрат на фронті було багато, але найважчою для Марії стала загибель побратима Кості, який перебував на ротації в Покровську. Вони з Марією були однолітками, тому швидко знайшли спільну мову. Дівчина каже, що він став її близьким другом, братом, із яким вони говорили про все на світі, ділилися спогадами та мріями. Одного разу вона збиралася у відпустку додому, але як на біду пропав собака Рекс, якого дівчина хотіла забрати із собою. Як виявилося згодом, у метушні його випадково зачинили в іншому автомобілі, але Марія не знала цього й від розпачу аж розплакалася. Зачувши про таке, Костя знайшов у Покровську собаку такої самої породи, про все домовився й уже мав їхати по нього, але останньої миті таки знайшовся Рекс.

 

Спочатку Костя служив у Військовій службі правопорядку, а в лютому 2017-го перейшов до 59-ї бригади ЗСУ. А ще за півроку, у серпні, його не стало: він отримав несумісне з життям поранення в живіт. «Пригадую, що того вечора я була на денному чергуванні, — розповідає Марія. — Прийшла до своєї кімнати й уже збиралася відпочивати, але на серці був якийсь тягар, щось постійно тягнуло зайти в інтернет. Я вже пересилила це бажання і лягла, але тривога не покидала мене. Тому взяла в руки телефон і почала гортати стрічку. Аж раптом на очі потрапило повідомлення, що за по­передню добу загинув боєць 59-ї бригади. Я взялася читати новину й коли дійшла до місця, де було названо прізвище та ім’я бійця загиблого, у мене почалася паніка. А коли глянула на фото, то думала що помру на місці, сльози котилися горохом, а серце відмовлялося вірити в те, що це Костя. Ще зовсім недавно я говорила з ним по телефону, ми домовилися зустрітись, аж раптом усе, пустка… Чому Костя? За що? Він же недавно одружився, створив сім’ю, на нього чекали молода дружина й 8-місячний синочок Данилко».

 


Із госпіталю Марія звільнилася в жовтні 2017 року й вирішила піти на службу в десантно-штурмові війська. У березні 2018-го вона підписала контракт із 80 десантно-штурмовою бригадою ЗСУ і стала бійцем медичної роти. Пізніше Марію було прикомандировано до танкової роти цієї самої бригади, з якою вона перебувала в зоні бойових дій у Луганській області. «Одна з причин, чому я хотіла бути в цьому підрозділі, — це стрибки з парашута й те, що бригада завжди виїжджає в зону ООС, — розповідає Марія. — Пам’ятаю, що коли повернулася з фронту на пункт постійної дислокації, то побачила людей, які готувалися до виконання стрибків, вивчали будову парашута й керування стропами. Я прийшла до командира й попросила, щоб мене включили до цієї групи, отримала згоду й почала тренуватися. Спочатку було важко, але згодом процес пішов».

 

Читайте також: Мама Мальва


«Із медичної роти здійснювали стрибки троє дівчат, зокрема і я. Під час першого стрибка я намагалася чітко дотримуватися всіх правил виконання, зосередилася на цьому настільки, що зовсім не бачила краси на обрії. Виконувати наступні стрибки було вже легше, адже людина потроху призвичаюється до всього. Але щоразу перед стрибком виникає бажання відмовитися, і це нормальна людська реакція на страх, — каже Марія і підсумовує: — Тепер моє життя пов’язане з війною та побратимами. І я не шкодую про свій вибір, бо свідомо прийшла сюди допомагати рятувати життя».