Суспільство 2020-06-09 12:41 Станіслав Козлюк

«Мене поправить Майдан»

Чи варто Володимирові Зеленському восени очікувати на масові протести

За кілька десятків років українська політика отримала низку власних традицій. Ідеться не лише про непублічність у прийнятті рішень, призначення на ключові посади довірених осіб президента чи корупційні скандали. До цього переліку також варто додати обов’язкові пророцтва дострокових виборів від окремих журналістів, політичних експертів та астрологів. Останніми роками якщо не щоосені, то щозими президентам додатково обіцяють «третій Майдан». І кожен реагував на це по-своєму.


Віктор Янукович намагався придушити протести, і зрештою в центрі Києва силовики вбили десятки та поранили сотні людей, Росія окупувала півострів Крим і почала війну на Донбасі. За такої ситуації важко уявити мирний протест, який радикалізувався б. А тогочасна влада в особі Петра Порошенка не забувала нагадувати про російську агресію, за якої «не варто розхитувати човна». В окремих випадках, коли слів було недостатньо, Порошенко намагався спорадично реагувати на вуличні мітинги. Як у ситуації з торгівлею з тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей: спершу президент не підтримував мітингувальників, але згодом РНБОУ вирішила почати торгову блокаду.
Зеленський же, здається, намагається реагувати інакше: у критичних для себе ситуаціях, як-от із протестами на підтримку бранців Кремля, Офіс президента (ОП) іде на діалог із мітингувальниками. Або ж як у випадку з протестами проти «мирних ініціатив»: починає запевняти про наявність «червоних ліній», за які нинішня влада ніколи не заступить.

 

Читайте також: Бійці третього сектору


«Якщо я роблю щось не так — про це мені скаже народ. Раптом що — мене поправить багатомільйонний Майдан», — говорив свого часу Володимир Зеленський. Щоправда, не як чинний президент, а як екс-учитель історії Василь Голобородько, герой серіалу «Слуга народу».


«Перевороту в країні не треба. Якщо людям не подобається влада й те, що роблю я і моя політика — будь ласка, я (насправді Верховна Рада. — Ред.) для цього ухвалив закон про імпічмент… Я нічого не боюся, бо нічого поганого не роблю. Я впевнений у кожному своєму кроці, навіть коли іноді помиляюся. Я просто не хочу, щоб це були великі помилки», — а це вже заявив президент Зеленський під час прес-конференції з нагоди своєї річниці на посаді глави держави у травні 2020-го.


І в чомусь Зеленський правий. Адже рівень довіри до нього доволі високий. Так, згідно з даними соцопитування Центру Разумкова, яке відбувалося 24–29 квітня цього року, президенту довіряє 59% населення. Водночас Верховній Раді довіряють 28%, Кабінету Міністрів 32%, а Нацполіції 36%. Фактично ці цифри свідчать про те, що Зеленському вдалося віддалитися від своєї команди. А заразом і від негативу, з нею пов’язаного.


«Він зміг дистанціюватися від недоліків своєї команди. Рівень довіри до Зеленського високий. І водночас рівень довіри до Кабміну, Верховної Ради й обох голів Офісу президента низький. І така дистанція позитивно позначається на його іміджі. Також, на мою думку, він уміє реагувати на суспільні настрої подеколи навіть без соціологічних опитувань. Що в політиків спостерігається доволі нечасто», — зазначив у коментарі Тижню заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова Михайло Міщенко.

Збільшити кількість протестів під вікнами офісу Зеленського можуть спроби наступу на активну частину суспільства: військових, волонтерів, активістів. Готовність людей виходити на масові мирні мітинги засвідчила ситуація у справі про вбивство Павла Шеремета й виклик одеського активіста Сергія Стерненка до Служби безпеки


Він також додав, що позитивно на імідж президента могла вплинути пандемія COVID-19. Однак тут радше йдеться про загальносвітову тенденцію. «Ми здійснювали дослідження наприкінці квітня. І зафіксували певне підвищення рівня довіри порівняно з лютим цього року. Такого майже ніколи не бувало в попередників Зеленського. Але це можна пояснити тим, що коли для суспільства виникає загроза, як-от пандемія коронавірусної хвороби, то з’являється потреба в соціальному згуртуванні. І тому зростає довіра до політиків і виконавчої влади, адже їх ототожнюють із національною єдністю. Така ситуація спостерігається, наприклад, із рівнем довіри до німецької канцлерки Анґели Меркель. І до президента Франції Емманюеля Макрона, який утрачав рейтинги, однак із початком пандемії вони почали зростати. Таку тенденцію фіксував не лише Центр Разумкова. Однак лише цим не можна пояснити доволі високі рейтинги Зеленського», — продовжує Міщенко.


Власне, про високий рівень довіри до Зеленського в суспільстві говорять упродовж усього року його президентства. І причина тут не лише в пандемії чи популярному серіалі. Не останню роль у цьому також відіграє «позасистемність», оскільки соціологічні опитування напередодні виборів глави держави показували, що українці втомилися від традиційних політиків і шукають іншого кандидата. Такого, що не належить до політичної системи. Лишалося вибудувати правильну агітаційну кампанію, що, власне, Зеленський і зробив.

 

Читайте також: Мінус публічність


І на другий рік президентства, скидається на те, йому не варто очікувати на протести, які збиратимуть десятки чи сотні тисяч людей. Принаймні за нинішнього політичного курсу. Адже наразі причин для аж таких масових виступів немає.
«Коли ми запитуємо громадян, що може спонукати їх узяти участь в акціях протесту, вони називають економічні причини. Але якщо дивитися на історію протестів національного масштабу в Україні, то вони ніколи не виникали з економічних причин. Просто громадяни на стереотипне питання відповідають так само. Загалом є стереотип, що акції протесту виникають тоді, коли люди не можуть більше терпіти. Насправді ж вони можуть витерпіти будь-що, якщо вважатимуть це доцільним. Я радше говорив би, що в Україні загальнонаціональні протести виникають не від безвиході, а через сподівання на зміни», — зауважив Міщенко.


Коли суспільство переконане, що влада намагається перешкодити певним позитивним змінам, це лише підігріває масові акції. Скажімо, таку ситуацію можна було спостерігати в подіях 2004 року, коли відбувалися фальсифікації виборів на користь Віктора Януковича. Або ж на початку Майдану 2013–2014 років, коли Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, хоча обіцяв це зробити. Фактично ця угода була важливою для частини суспільства, оскільки декларувала вектор розвитку країни на західні демократії, західні стандарти і стиль життя. І саме відмова від цього вектора вивела людей на вулиці. А подальші дії влади нагадували спроби гасити полум’я бензином: побиття студентів, намагання придушити права і свободи «драконівськими законами», залучення тітушок, викрадення й катування активістів, спроби силоміць розігнати протести. Зрештою це призвело до того, що Янукович був змушений ховатися в Росії. Проте стверджувати, що така сама доля може спіткати Володимира Зеленського, — зарано. Станом на початок червня яскраво виражених причин, які могли б зібрати «третій Майдан», немає. А реакція на протести ще не досягла рівня Віктора Януковича, який під кінець президентства остаточно відірвався від реальності.


Утім, для масових протестів існують передумови. Володимир Зеленський мав змогу побачити це на власні очі торішньої зими й цієї весни. Ідеться про мітинги через «мирні ініціативи» Офісу президента. Нагадаємо, на початку жовтня російські медіа повідомили, що Україна нібито погодилася на формулу Штайнмайєра, яка фактично має втілити мінські угоди, підписані Порошенком під час оточення українських військових у Дебальцевому. Вони, до слова, передбачали амністію для бойовиків, проведення місцевих виборів, фактичну федералізацію України тощо. Активна частина суспільства назвала такі ініціативи не інакше, як капітуляцією. А того самого вечора на Банковій і на Майдані Незалежності на акції протесту зібралися люди з дуже різними політичними поглядами, які у звичайному житті радше є опонентами: були і прибічники Петра Порошенка, і його противники, і націоналісти, і волонтери з військовими, і пересічні небайдужі громадяни. Згодом вони об’єдналися в політичний рух «Ні капітуляції», який намагається координувати свої дії і на вулиці, і в політиці. Також вони декларують, що прагнуть не допустити реалізації сумнівних владних ініціатив (місцевих виборів на Донбасі на російських умовах, створення «переговорних груп», що дадуть можливість легалізувати ватажків «ДНР» і «ЛНР» тощо), які можуть призвести до поразки у війні на Донбасі й російського реваншу. Акції цього руху збирають по кілька тисяч людей.

 

Читайте також: Звернення учасників Революції Гідності проти реваншу

 

Ще одна передумова, яка в теорії може збільшити кількість протестів під вікнами офісу Зеленського, — спроби наступу на активну частину суспільства: військових, волонтерів, активістів. Готовність людей виходити на масові мирні мітинги засвідчила ситуація у справі про вбивство Павла Шеремета й виклик одеського активіста Сергія Стерненка до Служби безпеки у справі про смерть людини, яка на нього напала в 2018 році. Також підбурити людей до мітингів можуть спроби нового керівництва правоохоронних органів переглянути події Майдану й перекласти відповідальність за насилля, що тоді відбувалося, на протестувальників. Наприклад, так сталося у справі про підпал в офісі Партії регіонів, під час якого загинула людина: кілька тижнів тому підозру в цьому злочині отримала екс-нардеп Тетяна Чорновол. З офіційної версії слідства випливає, що ніхто навіть не намагався встановити причинно-наслідкові зв’язки тих подій і ситуацію загалом не розглядають у комплексі: наприклад, слідчі чомусь не взяли до уваги активістів, яких силовики били й по яких стріляли з вогнепальної зброї до 12 години дня (саме о цій порі нібито й стався підпал) 18 лютого 2014 року. Ця версія подій обурила активну частину громадськості й тих прокурорів, які давно займаються розслідуваннями подій Майдану. Також побільшати протестів може через неякісні розслідування, як-от у справі про вбивство херсонської активістки Катерини Гандзюк. Як відомо, прокуратура раптово вирішила завершити розслідування й передавати справу до суду, хоча ще місяць тому вона боролася за додаткові три місяці для слідчих, щоб вони завершили розслідування й отримали докази на замовників злочину.


Також не варто забувати про політичних опонентів, які використовують помилки президента чи його непопулярні кроки проти нього самого. Тут можна згадати, наприклад, мітинги проти впровадження ринку землі, під час яких виникали сутички з поліцією. До того ж частина політиків чи дотичних до політики людей досі використовує платні мітинги для імітації вуличного невдоволення. Наприклад, торішні протести під Нацбанком «проти корупції в НБУ», на яких «професійний мітингувальник» міг заробити близько 400 грн за день. Або ж мітинги фейкових фанатів «Динамо» на підтримку братів Суркісів у справі ПриватБанку, коли Суркіси вимагали повернути гроші, які держава забрала у процесі погашення боргів націоналізованого банку, й доводили, що вони не пов’язані з олігархом Ігорем Коломойським.

 

Читайте також: Країна без правил


Остання передумова найбільш непередбачувана: це стихійні протести як реакція на резонансні події. Причиною для цього може стати будь-що. Наприклад, дії правоохоронців. Скажімо, так 2013 року розгромили райвідділок міліції в селищі Врадіївка. Сталося це після спроб місцевих міліціонерів приховати зґвалтування та замах на вбивство, до якого були причетні їхні колеги. Згодом, уже після Майдану, було створено Національну поліцію, а для колишніх міліціонерів влаштовано масштабну переатестацію. Щоправда, нормативні документи для неї виписали так, що лишилася достатня кількість дір, які дали колишнім міліціонерам змогу перейти на роботу в поліцію. Атестація фактично провалилася. Те, що ситуація не змінилася від часів Януковича, підтвердили й подальші події. Наприклад, протести у Кривому Озері, де поліцейські під час затримання вбили людину. Або торішнє вбивство 5-річного Кирила Тлявова, до якого також причетні працівники Нацполіції. Усі ці події викликали обурення й масові протести під райвідділками із підпаленими шинами. Нещодавно підлеглі Арсена Авакова відзначилися в Кагарлику: там поліцейські катували чоловіка й жінку. Останню представники правоохоронних органів іще й ґвалтували. Проте місцеві мешканці на масові протести не вийшли. Можна припустити, що зокрема й через швидку реакцію керівництва, яке заявило про розпуск місцевого райвідділку та подальшу атестацію всіх його працівників. Проте важливими є три моменти. Перший: про злочини поліцейських повідомили не їхні колеги, а сама постраждала. І тут питання, чи дізналося б суспільство про цей злочин, якби жінка вирішила мовчати. Другий: якість атестації, зважаючи на попередній досвід. Третій: через провалену кілька років тому атестацію немає гарантій, що схожий злочин не станеться в майбутньому й не спровокує погром чи підпал якогось із райвідділків в Україні.


Щоправда, жодна з цих передумов навряд чи призведе до Майдану і протестів, що збиратимуть сотні тисяч людей. Проте таке може зробити їхнє поєднання. І тут Володимиру Зеленському лишатиметься лише шукати причину, яка призвела до перекритих вулиць і розкладених наметів у центрі Києва. Важливо також те, що момент старту протесту не покажуть рейтинги. Соціологи, з якими спілкувався Тиждень, зауважують: на вулицю виходить активна меншість суспільства. Та, що вимагає якісних змін. І здається, Зеленський може запобігти небажаному для себе сценарію лише в єдиний спосіб: уникати інформаційної бульбашки й реагувати на критичні проблеми, про які говорить активна частина суспільства. Інакше його врешті «поправить багатомільйонний Майдан».