Історія 2020-06-12 15:04 Давід Абсеїтов
  ▪   історик, Татарстан

Казань vs Москва: зруйнована цивілізація та шанс на реінкарнацію

Поправка до російської конституції про «державотворчу націю», яку в колах еліт корінних народів РФ інакше, як «нормою про унтерменшів», не називають, стала потужним тригером, що каталізував сильні відцентрові процеси в сучасній Росії. Фрагментація російської держави, про яку ще донедавна говорили як про умовно можливий за певних умов варіант розвитку подій, стала неминучою й наближеною в часовому вимірі.

Уже ніхто не сумнівається, що дезінтеграція Росії відбудеться, тому дискусії розгортаються у площині питань часових рамок зазначених процесів та їхніх геополітичних наслідків для регіону і світу.

 

З огляду на сказане вже зараз світовій спільноті варто почати ретельніше вивчати регіональну структуру й особливості тих суб’єктів нинішньої РФ, які мають найбільший потенціал опинитися в авангарді (насправді вони вже там) дезінтеграційних процесів.

 

У переліку російських національних регіонів, що вже скоро можуть з’явитися на політичній мапі світу як незалежні держави, одне з найпомітніших місць справедливо належить Татарстану, який не лише має потужний демографічний, територіальний, науковий і ресурсний потенціал, а і власну історію державотворення й багату духовну та культурну спадщину. Для розуміння сутності процесів, які зараз відбуваються в татарському суспільстві, є сенс уважніше придивитися і проаналізувати історичну парадигму цього народу, дослідити події, які, з одного боку, призвели до втрати суверенітету й незалежності колись могутнього Казанського ханства, а з іншого — є підґрунтям для успішного відновлення вже сучасних державотворчих процесів.

 

Читайте також: Бомба у фундаменті. Як народжувався Радянський Союз

 

Експансія Московського царства: як усе починалося?

 

Ідея завоювання Казані й ліквідації мусульманської держави, спадкоємиці Золотої Орди на Середній Волзі, з’явилася в Москві на початку XVI ст., а її військово-політичне рішення дозріло наприкінці 1540-х років. До цього періоду Москва й Казань періодично та з перемінним успіхом здійснювали одна проти одної ворожі військові кампанії з метою досягти певного політичного результату. Але все це здебільшого було в рамках звичної для того часу логіки взаємин сусідніх державних утворень. Але в міру зростання впливу й сили Московської держави та здобуття нею незалежності від правонаступників Золотої Орди ситуація почала кардинально змінюватися.

 

Важливим ідеологічним кроком на шляху завоювання Казанського ханства стало прийняття в 1547 році Іваном IV царського титулу, яке зрівнювало його статус із ханами Казані й Астрахані та «обґрунтовувало» зазіхання на східні землі. Прийняття царського титулу розчищало шлях для зовнішньополітичної ідеологеми боротьби за «ординську спадщину», тобто за встановлення влади Москви над Улусом Джучі. Саме з 1547 року Іван IV узявся особисто очолювати походи проти Казані.

 

Походи 1549 та 1550 років зазнали невдачі, і московський уряд узявся переглядати воєнну програму. Взимку 1550–1551 року воєнних дій не було. Уряд ґрунтовно готувався до здійснення серйозної кампанії завоювання Казанського ханства.

 

Було складено план завоювання Казанського ханства, що передбачав  блокаду Казані шляхом захоплення всіх річкових шляхів ханства;  будівництво московської фортеці неподалік Казані в гирлі Свіяги; примус Казані до капітуляції.

 

Водночас політична програма передбачала приєднання до Московської держави територій правого берега Волги й заміну хана на московського намісника.

 

Читайте також: Іван Хорват. Імпортований корупціонер

 

План передбачав поступове виконання з мінімальними військовими зусиллями. Москва точно оцінила слабкість Кримської династії, що правила в ханстві, але не взяла до уваги сили стихійного спротиву татарського народу поневоленню та руйнації власної держави.

 

До обговорення майбутньої воєнної кампанії залучили казанських колаборантів. Зокрема їхні знання використали у плануванні будівництва фортеці Свіяжськ, що стала військовою залогою московських загарбників. Паралельно вдосконалили воєнну організацію та військову техніку.

 

Для планування й організації облоги такого укріпленого міста, як тогочасна Казань, було залучено європейських фахівців, які застосовували найновіші інженерні винаходи, зокрема техніку закладання мін під стіни фортифікаційних споруд. Було взято до уваги недоліки, що призвели до поразок під час останніх походів у 1549 та 1550 роках.

 

Поділяй і володарюй

 

До реалізації задуманого Москва приступила навесні 1551 року. У травні в гирлі річки Свіяга на території Казанського ханства під захистом московського війська було закладено фортецю. Одночасно вжили заходів для блокади Казані. Здійснили захоплення річкових шляхів Казанського ханства по річках Волзі, Камі та Вятці з метою перешкоджання торговельним перевезенням,.

 

Серед місцевого населення за допомогою колаборантів з-поміж місцевої знаті, зокрема лояльного до Москви претендента на ханський престол Шаха-Алі, було здійснено політичну агітацію, наслідком якої стало прийняття частиною чувашів і черемисів московського підданства, за що вони отримали звільнення від сплати податків на три роки й подарунки: певну грошову винагороду, дорогий одяг тощо.

 

Захоплення московськими загонами перевозів через Волгу порушило весь життєвий уклад приволзьких поселень, у яких луги були розташовані за річкою: столиця ханства опинилася у блокаді, гірську та лугову сторони, що становили єдину економічну систему, було розділено.

 

Читайте також: Кілька слів про ремесло історика

 

Свіязькі воєводи змусили завербованих для служби в московському війську чувашів і черемисів «довести вірність»: їх відправили на штурм Казані без підтримки артилерії. Це призвело до суттєвих людських втрат і відступу. Аби запобігти невдоволенню, московські воєводи вдалися до перевіреної тактики: знатним черемисам і чувашам передали коштовні подарунки, а кілька делегацій місцевої знаті запросили до Москви, де їх приймали з усіма почестями. Політика щедрих підкупів дала свої плоди: забезпечила на першому етапі прихильність значної кількості місцевої знаті.

 

Захоплення московськими загонами водних шляхів паралізував все економічне життя країни. Московські окупанти охопили країну кільцем непрохідної блокади. Припинився торговельний обмін, порушилося постачання продуктів, волзьку торгівлю було знищено: скрізь стояли застави, плавання по річках було заборонено, товари оглядали й відбирали.

 

У червні в Казані почалися заворушення. Чуваші йшли у столицю до ханського двору й вимагали підкоритися московським вимогам, але уряд розігнав бунтівників. У Казані ставало дедалі більше невдоволених непримиренним урядом, який начебто довів жителів до такої крайності. Кримська партія, яка перебувала при владі в Казані, відчула, що ситуація стає несприятливою для неї. З дня на день міг розпочатися переворот.

 

Кримський гарнізон зважився на втечу. Раптово виїхали 300 осіб із ханського двору, залишивши в Казані свої сім’ї. Під час спроби переправитися в районі гирла річки Вятка втікачів атакувала московська застава, під час якої більшість татар було вбито, а решта потрапили в полон. До Москви відправили 46 осіб, де всіх стратили.

 

Після втечі кримського гарнізону влада перейшла до прихильників миру з Москвою. У Казані було створено тимчасовий уряд, який розпочав мирні переговори, у Свіяжськ відправили делегацію, щоб запросити московського ставленика Шаха-Алі на престол. Шах-Алі уклав із казанцями перемир’я й запропонував відправити послів до Москви.

 

Казанський уряд погоджувався визнати ханом Шах-Алі, видати Москві малолітнього хана Утямиша, його матір Сююмбіке та родини кримців, що залишилися в Казані, а також звільнити всіх московських полонених. Зі свого боку вимагав зняття блокади й відновлення свободи пересування. Уряд Івана IV дав згоду на ці умови, і в Москві було укладено відповідний договір.

 

Водночас московський уряд надіслав у Свіяжськ свою інструкцію, згідно з якою хан Шах-Алі мав керувати лише луговою стороною, натомість гірська сторона повністю повинна була відійти до Московської держави. Про цю умову казанський уряд не сповістили і в договорі про неї не згадували.

 

Читайте також: Чим замінити культ поразок

 

Навіть Шах-Алі, який був московським ставлеником, висловив певне невдоволення, коли дізнався про те, що Казанське ханство має бути розділене на дві частини. Однак московські воєводи категорично заявили, що питання не обговорюється й запросили до Свіяжська уповноважених від казанського уряду для остаточного укладання угоди.

 

Підступ

 

Несподіване оголошення умови щодо приєднання гірської сторони до Московської держави створило на казанців гнітюче враження. Посли усвідомлювали, що їхня батьківщина опинилася у смертельній небезпеці. Московський ставленик Шах-Алі в разі відмови від запропонованих казанцям умов лякав припиненням переговорів і негайним наступом московського війська.

 

Від казанців вимагали погодитися на розділення держави й на підпорядкування однієї частини Москві. Московські дипломати розуміли власну перевагу, а тому були непохитними й ні в чому не поступалися. Казанським послам вдалося лише домогтися відтермінування розв’язання питання про гірську сторону на кілька днів. Договір підписали на тих самих умовах, на яких казанська делегація взяла його в Москві, а питання про гірську сторону вирішили передати зборам «усієї землі», які мали бути скликані на кордоні «спірної» території. 11 серпня 1551 року уряд видав московським загарбникам хана Утямиша й царицю Сююмбіке. Їх відправили з Казані у Свіяжськ, а вже наступного дня в супроводі загону стрільців зі Свіяжська в Москву.

 

13 серпня Шах-Алі й московські воєводи висадилися за 7 км від Казані. 14 серпня відбулося народне зібрання, курултай, яке мало висловити волю всієї держави щодо питання про гірську сторону.

 

Казанці намагалися запобігти розділенню своєї держави, але московські бояри висунули ультиматум і домоглися підписання договору, за яким гірська сторона ханства відійшла до Московської держави. До того ж усі московські бранці, що перебували в межах Казанського ханства, мали бути звільнені з полону (близько 60 тис. невільників).

 

16 серпня відбувся в’їзд московського ставленика Шаха-Алі в столицю. Водночас у Казані неподалік ханського палацу було розміщено московську залогу з 500 вояків. У Казані залишилося московське посольство, а у Свіяжську ввели воєводське управління.

 

Казанці після важкої блокади підкорилися насильству й вимушено погодилися на відторгнення гірської сторони. Водночас татарське населення сподівалося, що приєднання гірської сторони до Московської держави буде, швидше, декларативним.

 

У жовтні в Москву рушило казанське посольство з низкою прохань, основним із яких стала відмова московського уряду від анексії гірської сторони. Відповідь московського уряду була категоричною.

 

У Казані почали наростати антимосковські настрої. У жовтні 1551 року в Казані розкол виник уже в самому уряді. На чолі опозиції стали сибірські князі Бібарс Растов із братами. Змова була спрямована проти хана й московського посла, але її швидко викрили. Розправу зі змовниками здійснили дуже підступно. Хан запросив змовників на бенкет до палацу, і вірні хану князі спровокували під час бенкету різанину. Тих, хто встиг вискочити у двір, убили московські стрільці, що оточили ханський палац. Убивства здійснили також у приватних будинках. Разом за два дні було вбито 70 осіб з-поміж татарської знаті.

 

Становище хана-колаборанта стало безвихідним. Він пообіцяв казанцям «випросити» в Москви гірську сторону й добре усвідомлював, що спокою не буде, поки територію не повернуть. Але на всі свої прохання отримував категоричну відмову: московський уряд заявляв, що питання вирішене, територія поверненню не підлягає. Ба більше, Москва почала погрожувати Казані війною.

 

У цей час московський уряд узявся за реалізацію останнього пункту своєї програми: замінити хана на московського намісника і приєднати до Московії іншу половину Казанського ханства.

 

Казанське посольство, яке перебувало в заручниках у Москві, під тиском склало проект нового договору, який було схвалено московським урядом. У лютому 1552 року до Казані прибув московський посол Адашев, щоб остаточно ліквідувати ханську владу. Посол запропонував хану впустити в місто московського намісника і здати йому фортецю. Шах-Алі відмовився передати владу й фортецю наміснику, але погодився на зречення з престолу. 6 березня він вивів московський гарнізон із Казані й разом із ним поїхав у Свіяжськ.

 

Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну

 

Того самого дня в Казані видали царську грамоту про те, що хана зведено з престолу і влада переходить до московського намісника;  намісником призначено Свіяжського воєводу князя Микулинського; Казань повинна скласти присягу на вірність московському наміснику.

 

Акт приєднання Казанського ханства до Московії в столиці зустріли з доволі спокійно. 7 березня 1552 року відбулася церемонія складання казанцями присяги на вірність Москві.

 

9 березня вранці московських намісник виїхав із Свіяжська до Казані. З Казані до нього постійно прибували московські гінці з донесеннями, у яких повідомляли, що в місті все спокійно.

 

Коли намісник наблизився до Казані, троє казанців, які його супроводжували (князі Іслам, Кібяк і мурза Алік Нариков) попросили в нього дозволу поїхати вперед і вирушили в місто. Коли вони приїхали до Казані, то зачинили фортечні ворота й закликали казанців до спротиву. Розпочалася підготовка до повстання, мешканці міста стали озброюватися.

 

Коли воєводи під’їхали до фортеці, ворота виявилися зачиненими. Спантеличені бояри послали у фортецю переговорника, який повернувся з відмовою впустити намісника та його загін.

 

Воєводи стояли біля воріт увесь день, а потім переночували в посаді. Подальші переговори також були безрезультатними: Казань вирішила без бою не здаватися. Оскільки взяти Казань силою Микулинський не міг, йому довелося з конфузом повернувся назад до Свіяжська.

 

Загарбання

 

Приєднати Казанське ханство до Московської держави не вдалося підступом і малою кров’ю, тому за сім місяців Москва розпочала повномасштабну війну.

 

Після відмови визнати владу намісника в Казані було утворено новий уряд, який спробував організувати спротив московським загарбникам. На чолі уряду став князь Чапкун Отучев.

 

Уряд негайно зайнявся питанням обрання хана, і на престол запросили астраханського царевича Єдигера, що жив у Ногайському князівстві. До нього відправили посольство.

 

Читайте також: Осідлати потоки: як виникло місто Дніпро

 

Паралельно Чапкун Отучев вирішив перейти до наступальних дій, щоб витіснити московське військо з гірської сторони за межі Казанського ханства. Спочатку казанці зазнали невдачі: загін князя Шах-Чури й мурзи Шамая було розбито. Його ватажків, які потрапили в полон, стратили. Але потім уся гірська сторона відмовилася від підпорядкування Москві й лише Свіяжськ залишився під контролем московського війська.

 

Москва зрозуміла, що майже всі результати її зусиль зведено нанівець. Як і раніше, політична програма залишалася невиконаною: на казанському престолі перебував ворожий хан, гірську сторону було звільнено, московське військо втримало лише Свіяжськ. Загальний стан речей і реальне співвідношення сил змінилися на користь казанців, оскільки замість колишніх слабких керівників до влади прийшов енергійний Чапкун. Москва вирішила відновити блокаду річкових шляхів і готуватися до війни.

 

Із відкриттям навігації московське військо перекрило річкові шляхи по Волзі, Камі та Вятці й відновило блокаду Казані. До Свіяжська перекинули оборонну артилерію й суттєвий запас продовольства.

 

Казанці захопили на луках біля Свіяжська стада, які Москва привезла для забезпечення харчування війська, а сотня козаків, яка рушила в погоню, утратила 70 осіб, озброєних мушкетами. У Свіяжську спалахнула епідемія цинги. Загін козаків із 30 осіб, що їхав до Свіяжська за продовольством для головної камської застави, потрапив у полон до казанців. Його доставили до столиці, де всіх полонених стратили. На Камі московське військо проґавило хана Єдигера, який непомітно переправився через річку, успішно приїхав до Казані й зайняв ханський престол.

 

Московське військо виступило в похід у травні, цар виїхав із Москви і приєднався до армії в середині червня. Військо напучував митрополит Макарій, який трактував цю загарбницьку війну як святу справу, спрямовану на навернення «безбожних» і «поганих» мусульман у християнство.

 

5 серпня московська армія вступила в межі Казанського ханства, а 13 серпня досягла Свіяжська. Зі Свіяжська до Казані з полоненим казанським купцем відправили листи до хана Єдигера з пропозицією здатися. Через кілька днів хан надіслав відповідь із відмовою капітулювати.

 

Казанський уряд ґрунтовно підготувався до оборони, у місті було заготовлено багато запасів. Казанці рішуче прагнули відстоювати свою незалежність. Усі пропозиції здати місто було відкинуто, і уряд без вагань ішов до смерті чи до перемоги.

 

Це була п’ята за рахунком московська облога столиці Казанського ханства (1487, 1524, 1530, 1550 роки): у 1469-му, 1506-му і 1545-му спроби облоги міста були невдалими. У 1487 році місто було здане, а в 1524-му, 1530-му й 1550-му облога виявилася короткочасною й безуспішною. Тепер московське військо готувалося до довгої облоги й навіть мало намір зимувати під Казанню. Облогу ретельно готували, зокрема в Свіяжську обладнали військову базу з величезними складами продовольства і спорядження.

 

Москва залучила величезну армію й численну артилерію. Кількість військових, які брали участь в облозі (150 тис.), майже у п’ять разів перевищувала кількість захисників фортеці (33 тис.). Казанська артилерія також значно поступалася московській, що налічувала 150 гармат.

 

Читайте також: Азійсько-деспотичні орієнтири

 

Але головну особливість військової організації в московському війську становило застосування новітніх технічних винаходів, зокрема підкопів і мін, і саме ці удосконалення відіграли вирішальну роль в облозі Казані. Керівником мінних підкопів був англійський інженер на прізвище Бутлер. Облога виявилася менш тривалою, ніж сподівалися: фортеця не змогла встояти проти руйнівної дії підкопів під стіни й підривів за допомогою пороху.

 

23 серпня 1552 року московська армія оточила місто. Спроби казанців перешкодити облозі не вдалися. Упродовж тижня московське військо споруджувало шанці та ставило вежі. Казань було охоплено суцільним кільцем веж і шанців. Артилерія почала обстрілювати місто. 30 вересня було підірвано підкоп під стіни, і московське військо пішло на приступ, але напад вдалося відбити. Новий підкоп і напад відбулися 2 жовтня. Цього разу московському війську вдалося ввірватися в місто. На вулицях почався рукопашний бій.

 

Щойно нападники ввірвалися до міста, почалося масштабне мародерство. Коли казанці побачили, що загарбники захопилися грабунком, то скористалися цим і перейшли в наступ. Успіх казанців викликав паніку в московського війська. Командування нападників наказало вбивати мародерів, і так паніку вдалося припинити. Московські загони знову перейшли в наступ. Останній бій відбувся на ханському подвір’ї. Хана Єдигера захопили в полон.

 

Після закінчення бою в місті розпочалася страшна різанина, санкціонована московським командуванням. Було винищене все чоловіче населення величезного міста. Із чоловіків живим залишився лише хан Єдигер. Із жінками вчинили також жорстоко: московський цар віддав їх на поталу своїм воякам. Значну частину татарських жінок і дітей було вбито.

 

Того самого дня московський цар в’їхав у фортецю й відвідав ханський палац. Для в’їзду Івана IV в місто від мертвих тіл очистили одну з вулиць. Цар видав наказ загасити пожежі й дозволив війську розграбувати все майно казанських жителів. До державної скарбниці забрали лише прапори й гармати.

 

Спротив пригноблених

 

Винищення московськими загарбниками жителів узятої штурмом Казані за всіма ознаками можна визначити як геноцид. 2 жовтня 1552 року стало трагічним днем татарського народу, датою, з якої почався занепад держави, культурної та матеріальної спадщини, накопиченої багатьма поколіннями казанців. Тисячі витворів мистецтва, цінних книжок і стародруків було знищено або розграбовано. Казанській цивілізації завдали удару, від якого вона не оговталася досі.

 

12 жовтня цар Іван IV вирушив назад на Москву. Він не залишився на зиму в захопленому місті, бо, вочевидь, передбачав, що війну ще не закінчено. У Казані призначили намісником князя Горбатого-Шуйського.

 

Із падінням столиці боротьба татарського народу не завершилася. Ситуація, щоправда, змінилися на користь Москви: уряд загинув, регулярне військо було знищено, а всю державну організацію зруйновано. Боротьба набула стихійного народного характеру, звичним явищем стало вбивство московських гінців, купців і людей, котрі супроводжували обози з казенними вантажами на шляху зі Свіяжська у Васильсурськ.

 

На народний спротив Москва відповіла терором: тих, кого підозрювали в нападах і спротиві, захоплювали й публічно страчували. Місцевих мешканців загарбаних земель обклали непомірними податками, що призвело до масової відмови їх сплачувати і вбивств збирачів.

 

На Високій горі, неподалік Казані, татари зібрали військо й облаштували залогу. Їхні воєнні дії виявилися вдалими: було знищено два надіслані з Казані московські загони кількістю 800 осіб. Гірську сторону Волги охопили повстання, там діяли загони татар, що перейшли з лугової сторони. Вони знищили загін на чолі з Салтиковим, який вийшов проти них із Свіяжська й разом із 200 вояками потрапив у полон та був страчений.

 

На чолі повстання став Мамиш-Берди, один із казанських правителів лугової сторони. Він зібрав загін у кілька тисяч і господарював на Волзі вище від Казані та перервав сполучення між Свіяжськом і Васильсурськом. Центром повстання стала Чалимська фортеця на правому березі Волги.

 

Мамиш-Берди вирішив відновити зруйновану державну організацію й ханську владу. На престол запросили ногайського мурзу Мухаммеда, сина мурзи Ізмаїла. До нього відправили посольство, яке піднесло подарунок, що засвідчував успішність боротьби проти московських загарбників: обладунки, зняті московського воєводи боярина Салтикова, якого раніше взяли в полон і стратили.

 

Однак мурза Мухаммед, батько якого мурза Ізмаїл схилявся на користь союзу з Москвою, відмовився від ханського престолу. Тоді казанці вибрали на престол брата цариці Сююмбіке, мурзу Алі-Акрама. Алі прибув у Чалим із 300 ногайцями й посів престол. Так верховну владу в Казанському ханстві було відновлено, а столицю тимчасово перенесено на 160 км від Казані вгору за течією Волги в місто Чалим.

 

Москва розпочала нову війну для остаточного підкорення Казанського ханства. Улітку 1553 року на береги Волги, Ками і Вятки було спрямовано каральні загони на чолі з Адашевим, які на всіх переправах убивали й захоплювали в полон місцевих мешканців, а також тероризували країну. У вересні 1553 року проти ханства вирушила армія на чолі з колишніми воєводами Мікулінським і Шереметєвим.

 

Воєнні дії охопили всю територію, населену казанськими татарами, вгору на 250 км по Камі. Московські загони нещадно спустошували країну. Вони йшли від поселення до поселення та знищували все на своєму шляху: спалювали селища, відбирали худобу й перетворювали мешканців на рабів. Війна набула характеру жахливої бійні, у якій обидві сторони були нещадними: казанці наполегливо відстоювали свою незалежність, а московські загарбники крок за кроком просувалися вперед та знищували все вогнем і мечем. У рабство віддали щонайменше 6 тис. татарських чоловіків і 15 тис. жінок і дітей. Зрештою доведене до відчаю населення було змушене присягнути московському царю й зобов’язатися платити податки.

 

Улітку 1554 року війна відновилася, до того ж до Мамиш-Берди приєдналися черемиси з лугової сторони. Москва намагалася відправити проти них жителів Казанського ханства, які присягнули царю, але цей план зазнав невдачі, оскільки місцеві жителі не пішли на братовбивчу війну, а приєдналися до руху опору.

 

Війна знову охопила всю територію. Татарські загони здійснили напад на сторожовий полк московської армії і з’явилися під самою Казанню. Проти них Москва відправили загін на чолі з князем Мстиславським. За короткий час він спустошив величезну територію і знищив кілька десятків селищ. А також стратив тисячі полонених татар.

 

У 1555 року війна не відновлювалася: населення ханства було занадто виснажене московським терором, але вже навесні 1556 року татари знову почали повстання проти загарбників. Мамиш-Берди з двотисячним військом розпочав наступ, але в квітні московське військо на чолі з Морозовим розгорнуло воєнні дії проти міста Чалим. Фортецю було взято, як і Казань, за допомогою підкопів і підриву мурів. Після падіння Чалима перевага остаточно перейшла на бік Москви, а боротьба за незалежність стала майже безнадійною. Місцеві народи почали переходити під владу Москви. Хана Алі було вбито. Мамиш-Берди зрадили, захопили, відправили до Москви і стратили.

 

За п’ять років із часу захоплення Казані спротив татар було остаточно зломлено. Спустошене Казанське ханство приєднали до Московської держави, розпочався період руїни.

 

Терор forever

 

У Казані загарбники застосували вкрай жорстокі заходи: щоб уникнути повстання, татарам було категорично заборонено жити й навіть заходити всередину міста, яке обнесли фортечним муром. Усім уцілілим мешканцям міста наказали виселитися за його межі, для поселення їм відвели місце за річкою Булак (пізніше за цим місцем утвердилася назва Старо-Татарська слобода). Найкращі будинки Казані зайняли московські установи, чиновники й солдати. Загалом місто спорожніло й занепало. У 1557 році з 30–40 тис. мешканців у Казані залишилося лише 6 тис. татар, до яких додалося 7 тис. переселенців із московських територій. Отже, місто втратило не менш ніж 4/5 свого тубільного населення, а загальна кількість його населення зменшилася більш ніж наполовину.

 

Московський уряд розпочав політику ліквідації мечетей, а також роздачі «своїм людям» захоплених земель. Татарське населення витіснили до лісів, розташованих на північ від Казані, а навколо колишньої столиці ханства утворилася широка 50-кілометрова смуга спустошених земель, які швидко розбирали московські переселенці. Жителів татарських селищ насильно зганяли також із берегів великих річок. Мусульманам під страхом смерті було заборонено займатися виготовленням зброї та виплавкою металу. Вихрещених татар розселяли окремо від тих, хто залишався мусульманином. Татарська нація перетворилася на поневолений народ, а колись могутнє ханство стало колонією Москви. Опір московським загарбникам періодично поновлювалася, але був здебільшого локальним і вже не міг кардинально вплинути на ситуацію.

 

Знищення казанської цивілізації з погляду історичної важливості й наслідків можна порівняти з пограбуванням Риму вандалами в 455 році н.е. Як і «вічне місто», саме Казань, починаючи з XІ ст. і до часу захоплення й руйнування московським військом у XVI ст., була одним із ключових наукових і культурних цивілізаційних центрів величезного регіону. Але всупереч пережитому краху, перебуванню впродовж кількох століть під колоніальним гнітом Москви, татарському народу вдалося зберегти значну частину культури, самобутності, історичної пам’яті й ідентичності казанської цивілізації. Що, безумовно, дає Казані шанс повернути собі суверенітет і відродити татарську державу в разі сприятливої історичної ситуації.