Світ 2020-06-25 11:40 Лазарева Алла
  ▪   Париж

Привид пересмішника

Чому французький політикум із тривогою приглядається до феномену Зеленського

Привид блукає по Європі, привид Володимира Зеленського. Він зазирає до вікон президентських палаців і високих державних установ та зловтішно підморгує політикам. На французькій землі цей несвятий дух матеріалізувався в гумористові Жані-Марі Біґарі, який не проти податися в президенти у 2022 році. Схоже, український приклад надихає тих французів, які не дуже орієнтуються в політиці. «Я тримаю свою каструлю на маленькому вогні, — розповів Біґар часопису Ouest-France. — Я хотів би прислужитися своєму народу».


Жан-Марі Біґар то відверто декларує політичні амбіції, то заявляє, що не планує брати участі у президентських виборах. За духом і суттю його гумор цілком відповідає рівню «Кварталу 95». Жарти нижче ременя, глузування з фізичних недоліків — «жовті жилети» за це його обожнюють. Замислюючись над власними політичними перспективами, Біґар робить ставку на свою публіку: розгублених і розлючених обивателів, які не завжди вміють поєднати причини й наслідки. Ролик, у якому Біґар зізнався, що президентська посада «могла би його зацікавити», переглянули понад 8 млн користувачів YouTube. «Я представляю простого дядька з народу, — каже комік. — Коли звичайні люди замислюються, хто міг би їх найкраще репрезентувати, зазвичай виринає моє ім’я». Для розминки цієї весни Біґар узяв участь у муніципальних виборах. У Парижі він увійшов до списку підприємця Марселя Кампіона (власника оглядового колеса на площі Згоди), що чудово вписався би в атмосферу «ліхіх 90-х», якби народився в Україні, а не у Франції.

 

Читайте також: Гарячими слідами


Французька преса регулярно порівнює Біґара із Зеленським, що добряче б’є по нервах професійних політиків. «Проблема не лише в особистості Біґара, а також в очікуваннях виборця, у загальній високій недовірі до всіх помітних політичних партій, — поділилася думками з Тижнем соціологиня Катріна Малі. — Вулиця напитує популіста: приземленого, простуватого у висловлюваннях і безпосередньо не приналежного до політичних еліт. Те, що повна відсутність політичного досвіду гарантує некомпетентність, мало кого цікавить. Гору беруть емоції: лють, зневіра, роздратування…».


Близьке оточення Емманюеля Макрона давно замислюється про небезпеку появи на наступних президентських виборах так званого позасистемного кандидата. Український приклад підтвердив на практиці, що найгірші сни можуть не лише справджуватися, а й розмножуватися в часі та просторі. «Людина з народу» без належної освіти й досвіду приходить керувати тією державою, де еліти не генерують якісної альтернативи. Хиткість нинішньої французької ситуації зумовлена не тільки недостатньою популярністю Макрона, а й відсутністю структурованої опозиції, здатної скерувати протестну вуличну енергію в конструктивне русло.


Що таке французька вулиця — це окрема розмова. Реформ, які розбилися об багатомільйонні демонстрації та страйки, не перелічити. Феномен «жовтих жилетів» зміксував специфічний французький революційний дух із модерним популізмом, помноженим на потенціал соцмереж. Домінанта цього руху — антиелітні настрої, що їх культивують і заохочують тіньові ляльковики, яких важко ідентифікувати ззовні. «Жовті жилети» — це мешканці передмість і віддаленої периферії, студенти й безробітні, молодь та літні люди, пенсіонери й робітники, ремісники та розчаровані життям дрібні бізнесмени, низькооплачувані наймані працівники й анархісти, але також монархісти, неонацисти й футбольні фанати — і цей список аж ніяк не вичерпний», — пише у книжці «Брехня про «жовті жилети» («Mensonges en gilet jaune», 2020) французький соціолог Сільвен Булук.


Уся ця різношерста публіка є, так би мовити, ядром електорату, готового проголосувати за будь-кого, «щоб тільки не Макрон». Безперечно, нинішній французький президент далекий від ідеалу. Він холодний, зверхній, негнучкий, а до того ж не закритий герметично від російських впливів. Але альтернатива Макрону — значно сумніша. Це або лідерка крайніх правих Марін Ле Пен, або крайній лівий Жан-Люк Меланшон, або якийсь джокер, подібний до Жана-Марі Біґара, який вчасно вирине нізвідки й поведе за собою обурених і засліплених. Власне, у джокера перспектив найбільше. Чому?

 

Читайте також: Оновлення репертуару


Здавалося б, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, президенту Франції більш-менш вдається не розгубити капітал народних симпатій. Нещодавнє опитування від BFM-TV засвідчує, що 47% громадян уважають свого лідера «переконливим». Прем’єр-міністр Едуар Філіпп іще популярніший: до нього позитивно ставляться 53% французів. За логікою речей, прем’єрові було би вигідно подати у відставку, згуртувати власну політичну силу і спробувати себе у президентській кампанії. Так політичні кола, близькі або до Філіппа, або до Макрона, мали б шанс позмагатися за президентське крісло й забезпечити проєвропейським силам добротні шанси на перемогу.


Але все це теорія. Практика інша. Вона доводить, зокрема на прикладі «жовтих жилетів», що ні профспілки, ані крайні праві чи ліві не здатні сьогодні об’єднати й очолити протестні маси. Тематика «жилетів» соціально близька до ультралівих, проте обличчям протесту жоден із упізнаваних політиків від цього спектру не став. Аналогічна ситуація з крайніми правими, сувереністами та євроскептиками. Їхня база щосуботи активно виходила на вулиці, але так і не породила нового харизматичного лідера. Екологічна, а за нею санітарна кризи ніби і створюють сприятливі умови «зеленим», проте й вони не зуміли скористатися із запиту на лідерство. Принаймні поки що.


То що залишається? Кіт у мішку, що «тримає каструлю на маленькому вогні», хоч би як того кота звали за паспортом. Ним цілком може стати й Жан-Марі Біґар зі своїми пласкими жартами, а може і хтось інший, хто за два роки до виборів іще не промальовується. Брак здорової, структурованої, електорально привабливої альтернативи Макрону широко відкриває браму для всяких авантюристів, опортуністів і загалом випадкових у політиці людей.

 

Читайте також: Самотність маленької людини


Ситуація у Франції — зовсім не виняток, порівняно з іншими демократичними країнами світу. Привид Зеленського являється в кошмарних снах не лише Макрону, а і представникам політичного істеблішменту Італії та Австрії, Бельгії та Сполучених Штатів, Іспанії та Великої Британії. Криза репрезентативності в усьому світі виявляється в низькій явці на виборах, у старінні політичного класу й небажанні молодих людей вступати до політичних партій. Дебати про ідентичність у Західній Європі дедалі менше торкаються ідеологічних тем і дедалі більше — етичних, особистісних, статевих, культурних і зовсім мало — релігійних.


«Французький Зеленський» Жан-Марі Біґар радісно розповідає журналістам, що днями йому на мобільний зателефонував Макрон. «Коли президенту не зовсім добре вдається спілкуватися зі своїм народом, він знаходить такого, як я, — похвалився він Ouest-France. — Я той тип, що уособлює людей. Розгніваних людей…». Там, де бракує раціо, перемагають емоції. У бізнесі, в політиці, у побуті — на всіх рівнях. Із відповідним результатом, переважно плачевним. Властиві для більшості країн Європи загальна розгубленість і збайдужіння до політики сприяють розквіту популістських рухів. Популісти заколисують нездійсненними обіцянками, політичний істеблішмент утрачає вагу і впливи. Народ або взагалі випадає з політичного процесу, або голосує «щоб поржати». Спостерігаючи за тим, до чого призвело схоже голосування в Україні, європейські політики почуваються незатишно, але не знають, як убезпечитися від невеселої перспективи.