ut.net.ua 2008-11-21 00:00 Старожицька Марія

Сталь і пара

У Донецьку про роботу домовляються з Богом

 

Мені пощастило відвідати Донецьк у день матчу «Шахтаря» з київським «Динамо». Зранку місто було порожнім. Чисте, прозоро-осіннє повтря з легким присмаком диму, вигадливе мереживо парку кованих скульптур і сувора велич cобору, де йшов антикризовий молебень – такі сьогодні замовляють практично всі підприємства регіону. На Донецькому електротехнічному заводі антикризовий хресний хід щойно пройшов – як належить, з іконами та хоругвами, всі цехи святою водою окропили. За словами протоієрея Георгія Гуляєва, котрий провів цю службу, передусім він молиться за те, аби було терпіння й не було озлобленості. «Криза – як війна, – розповідає отець Георгій, можна стати героєм, а можна – зрадником. Не скажу, що православні – песимісти, але ми знаємо, чим цей світ має завершитися, тому сам прошу хліба тільки на день насущний...». Храм святого Інокентія Маріупольського, де отець Георгій уже три роки є настоятелем, розташований у металургійному серці Донбасу – на ЗАО «Донецьксталь», яке й далі називають Донецьким металургійним заводом, головному підприємстві міста.
 
ЗАПАС МІЦНОСТІ
 
Із десяти тисяч робітників ще нікого не звільнено, заробітну плату за жовтень виплачено, в листопаді роботи лише на чотири дні на тиждень, далі – повна невизначеність. При цьому і пересічні громадяни, й місцева влада ставиться до проблеми однаково: «Бог дасть, переживемо». Все просто – практично за два місяці металургія з годувальниці регіону перетворилася на тягар. Що саме сталося, розуміють і вогнеупорник ДМЗ 5-го розряду Сергій Гульчук, і заступник голови Донецької міськдержадміністрації з питань промисловості Олександр Хохитва – тільки перший пояснює дещо емоційніше, з відповідною до нагоди лексикою. Приблизно так: галузь виявилася заручницею ситуації – на внутрішньому ринку продукцію металургійних підприємств Донбасу – 279 підприємств, понад 400 тисяч співробітників – практично не споживають, а конкурувати з іншими світовими постачальниками, насамперед Китаєм та Росією, за умови світового падіння цін виявилося неможливо. Реальна економіка – продажна ціна не відповідає собівартості – пухир луснув. Відтак готова продукція переобтяжує склади, з двадцять однієї доменної печі в регіоні десять уже зупинено, відповідно, вдвічі менше потрібно коксового вугілля, тому доводиться відмовляти шахтарям у придбанні їхньої продукції – ланцюгова реакція. Вперше за багаторічну історію показового благополуччя за жовтень не отримали заробітної плати працівники шахти імені Засядька. Їх переконують, що проблема тимчасова, просто непродане вугілля лягло тягарем на склади... Але такі обіцянки тільки дратують. Шахтарі знають, що в налагодженому механізмові їхньої співпраці з металургами один збій тягне за собою цілу низку, аж до перспективи повної зупинки галузі.
 
«Ми недооцінюємо те, що відбувається. Звичайно, це не місяць і навіть не два, може, й рік, – так відповів Тижню пан Хохитва на запитання про його власну оцінку глибини кризи. При цьому на пресконференції він повідомив місцевим журналістам, що все перебуває під контролем, жодного працівника в галузі через кризу не буде звільнено, бо кадри тут цінують, попит на фахівців є і вакансії ще є. Далі я мала нагоду спостерігати хід наради міських та районних голів Донеччини щодо завдань місцевої влади в умовах кризи. «Втрати є і будуть, – рішуче заявив голова Донецької облдержадміністрації Володимир Логвиненко. – Всі прогнози, що оприлюднюють, не мають нічого спільного з реаліями, вони на рівні політичних гасел і є ними по суті». Але, замість того, аби хоча б спробувати вирішити так чітко окреслену проблему кризової діагностики, фахівці з оплати праці інформували учасників наради, скільки громадян і як саме досі приховували свої заробітки, вважаючись безробітними або тимчасово працюючими, і як саме відокремлювати таких від «справжніх» безробітних, якщо такі з’являться. В тому, що хвиля безробіття насувається, сумніву ні в кого немає, але заявити про це «для преси» місцева влада не ризикує. Судячи з усього, на Донбасі вирішили використати російський досвід поведінки під час кризи – не інформувати, а заспокоювати. Хіба що міський голова Олександр Лук`янченко запевняє, що наявних вакансій у житлово-комунальному господарстві міста вистачить на всіх вірогідних звільнених. Ось тільки де місто візьме гроші, якщо головний бюджетний поповнювач, ДМЗ, зупиниться повністю...
 
Єдине, що працює на підприємстві так, як завжди, чотири рази на добу засвідчуючи життєздатність найстарішого підприємства ще Юзівки – так раніше звався Донецьк – гудок. Унікальний агрегат чути на 36 кілометрів, і разом зі звуком у повітря викидається три тонни пари. Проблем із парою не буде. Якщо ж до кінця листопада на ринку сталі не відбудеться змін у сенсі підвищення ціни на метал, зупиняться всі печі. Відтак масове звільнення фахівців може розпочатися після новорічних свят – саме такий запас міцності є у власників металургійних підприємств, як вдалося нам дізнатися «без запису».
 

Ігор Стахов поспішає до двотижневої Полінки, народженої на початку металургійної кризи – 2008

ГРОШІ НА «ЧОРНИЙ ДЕНЬ» 

Першою від кризи, що спіткала вітчизняну металургію, постраждала дуже маленька дівчинка. Раніше за народження дитини працівники ДМЗ отримували по 10 тисяч гривень, але ще два місяці тому підприємство скасувало всі соціальні виплати. А Полінка народилася 6 листопада. Втім, щасливий батько, електрогазозварник Ігор Стахов, не шкодує за втраченим, й чотириденний робочий тиждень йому зараз у нагоді – турбот вистачає на обох батьків. «Хвилює лише, що немає визначеності, – ділиться він. – Скільки питав у знайомих на інших підприємствах – всюди те ж саме. І роботи як такої немає, що б вам не розповідали. Якийсь час ми готові чекати, – стверджує хлопець, кладучи в сумку щойно отримані пакети молока, яке ще видають «за шкідливість виробництва». – Але дуже важко не знати, скільки саме триватиме ця ситуація, ще й жодним політикам уже немає віри – так країну в глухий кут загнали, що не один рік виводити».
 
Хто винен і що робити – ці два одвічні питання ставлять собі всі, кого ми зустрічали в Донецьку – від водіїв, що насправді є металургами, але у звільнений від роботи час грачують на власних автівках, до продавців у бутіках, у яких водночас різко зменшилося число покупців – гроші в людей ще є, стверджують вони, але ті їх уже тримають «на чорний день». Вони й самі роблять так само, але коли буде чорний день, не знають і фахівці з чорної металургії. І в цьому – головна проблема цих днів «передчуття війни». Те, що криза є світовою, виявилося не пом’якшувальною, а обтяжливою обставиною для власників підприємств і уряду: люди дивуються – якщо світові аналітики передбачали її заздалегідь, чому вітчизняні політики принаймні з цього регіону та металеві олігархи не змогли вжити відповідних заходів? Адже про те, що українська металургія є неконкурентоздатньою через застарілі технології, відомо було чи не з десяток років. Металурги та шахтарі вже їдуть до Києва – принаймні, їх більшість у нашому потязі. Але поки що йдеться не про протестні акції – скориставшись додатковими вихідними, виїжджають у розвідку, чи є робота в столиці.
 
Ситий, на їхню думку, Київ донеччан уже дратує – принаймні, хлопці в помаранчевих шаликах, поцікавившись, звідки ми, відреагували аж надто емоційно. Але було це ще перед матчем «Динамо» – «Шахтар», в якому «Шахтар» за шаленої та відчайдушної підтримки трибун, як відомо, забив єдиний, але переможний гол. За жартом жеребкування, у півфіналі Кубку України ці дві команди знову зустрінуться в Донецьку.
 
До того часу перспективи гартування сталі в регіоні мають окреслитися більш чітко. Як стверджує отець Георгій, і він, і профспілки поки що однаково вважають, що просити об`єктивно неможливого – значить штучно погіршити ситуацію. Але не в разі, якщо справді йтиметься про хліб на кожний день.