Суспільство 2020-08-21 12:10 Гончарова Єлизавета

Аліна Логвиненко: На окупованій території є бази, стадіони, манежі, тренери, але міжнародних змагань та спорту великих досягнень немає

Про складний вибір, що постав перед спортсменами Донеччини у 2014 році, нові виклики через пандемію та плани на наступну Олімпіаду “Тиждень” поспілкувався з легкоатлеткою, членкинею української національної збірної України Аліною Логвиненко.

Шість років тому ваше життя, в тому числі спортивне, змінилось докорінно. Чи вдалося повернутися до звичного режиму тренувань і життя взагалі?

— Ми залишались на спортивній базі у Донецьку до травня 2014 року. Коли над містом вперше пролетіли військові літаки, я була на стадіоні, тому дуже чітко запам’ятала той день. Потім стало зрозуміло, що виїзд з міста може бути проблематичним через проблеми з залізницею, ми з дівчатами зі збірної України, які тренуються разом зі мною у одного тренера, вирішили їхати до Києва. Взяли речі, як на збори, бо сподівались, що незабаром повернемося. Тоді нам дуже допомогли, як на обласному рівні, так і на рівні Міністерства молоді та спорту. Завдяки цій підтримці ми все літо могли продовжувати повноцінне тренування у столиці, хоч і в дещо нервовому стані. Спочатку нам винаймали квартири, потім Міністерство організувало збір на базі у Конча-Заспі. Тієї осені ми тренувалися також у Грузії, у Тбілісі. Досі згадую щире ставлення грузинів до нас, бо, мабуть, їм відгукувалося становище біженців, в якому ми тоді перебували. Все відбувалось коштом сторони, що приймає, і ми просто купалися у любові та увазі, нас возили на екскурсії, смачно годували, організовували всі можливі умови, щоб ми змогли тримати форму попри великий стрес. Ми, дійсно, побачили багато справжньої турботи з боку різних людей — як чиновників, так і звичайних громадян. 

 

Але з тих пір більша частина легкоатлетичної команди, яка раніше мешкала у Донецьку, фактично, живе на зборах — на валізах, у літаках, у автобусах та потягах. Якісь речі просто зберігаються у рідні чи знайомих, куди доводиться заїжджати між сезонами. Бо не кожен може потрапити додому на окуповану територію навіть раз на рік. Мені пощастило більше — зараз саме у моєму рідному Бахмуті, куди переїхало вище училище олімпійського резерву, яке я закінчила ще в Донецьку, формується легкоатлетична база. Закінчується капітальний ремонт будівлі, де розташований регіональний центр спортивної медицини, є висококласний манеж та стадіон. Власне, тут є все, окрім, хіба що хорошої погоди навесні. Тому доводиться їхати для вуличних тренувань у теплі країни: Туреччину, Португалію, Киргизстан, де особливі умови високогір’я. Мені з обласного та місцевого бюджету виділили кошти для придбання житла у Бахмуті. Як, до речі, й родинам деяких тренерів, що переїхали з окупованої території і тепер працюють на базі в Бахмуті. Тому зараз я вже менше відчуваю себе кочівницею. 

 

Читайте також: Пустеля замість териконів. Екологічна катастрофа на Донбасі

 

Звісно, в період нашої “бездомності” ми отримували різні пропозиції, наприклад — виступати за інші області, навіть пропонували одразу купити житло, якщо потрапимо на Олімпіаду. Але ми залишилися в складі обласної команди: не можу сказати, що нас кинули напризволяще, а тому тікати було б якось нечесно. Так, якась частина спортсменів та тренерів залишилась у Донецьку. Наш тренер, коли їздив туди, намагаючись продати квартиру, відчув на собі, я б сказала “криві погляди” колег. Але відвертих погроз чи осуду не було — як і всюди, серед спортсменів є люди різних поглядів, в тому числі й в цій ситуації. Вони виступають в команді від так званої “ДНР” на різних російських змаганнях, але я не чула, щоб когось взяли виступати за Росію, як це було, наприклад, з деякими кримськими легкоатлетами. Тобто всі вони розуміють: великий спорт для них закритий. 

 

Якщо казати відверто, то всі більш-менш перспективні легкоатлети Донеччини виїхали на підконтрольну територію України. Звісно, там працюють дитячі та юнацькі секції, але це, мабуть, і є найвищий рівень досягнень. Але ж діти не можуть вирішувати самі за себе, тому залишаються там, де їхні батьки. На окупованій території є бази, стадіони, манежі, тренери, але міжнародних змагань та спорту великих досягнень немає. Це як з навчальними закладами: можна вчитися, отримати якийсь диплом, але що з ним потім робити? Я не знаю, чи вступають зараз діти з окупованих територій до школи Олімпійського резерву, але пам’ятаю, що ті, хто вже на той час там навчався, переїхали, щоб довчитися. Мабуть, діти переселенців теж вступають, але їх вже можна сприймати, як місцевих.    

 

У великому спорті ви вже 10 років. Що вважаєте найбільшим своїм досягненням? Чого чекаєте ще?

 

— Перші, і поки що найбільші мої досягнення пов’язані з 2012 роком. Тоді на Чемпіонаті Європи у Гельсінкі разом з Ольгою Земляк, Юлією Олішевською та Наталією Пигідою ми вибороли “золото” континентальної першості. І, звісно, це “бронза” на Лондонській Літній Олімпіаді у складі естафетної команди України на дистанції 4x400 метрів, яку ми отримали після дискваліфікації російської команди. А за ці п’ять років я встигла побувати на другій у своєму житті Олімпіаді — у Ріо у 2016 році, де в естафеті ми з дівчатами отримали 5 місце. Було кілька перемог на важливих всеукраїнських змаганнях. Вдалося піднятися на першу сходинку п’єдесталу й у Мінську, на ІІ Європейських іграх за підсумками розіграшу командного комплекту нагород у складі збірної України, за що я отримала високу державну відзнаку.

 

Читайте також: Модні тенденції в “ЛНР”

 

Потім, на жаль, через травму мала дві операції, тому перебувала в процесі реабілітації та відновлення. Але зараз вважаю, що готова до наступної Олімпіади — як до виступу у командній естафеті, так і в особистих видах змагань. Через пандемію Олімпіаду відтермінували на рік, тому маю більше часу для тренування та підготовки. З січня вже можна буде виконувати нормативи, які, до речі, вже вищі, ніж були у 2012 році в Лондоні. Наприклад, норматив на 400 метрів тоді складав 51.50 секунд, а зараз вже 51.30 секунд. Сподіваюсь бути у складі команди, потрапивши у число кращих легкоатлетів на Чемпіонаті України. 

 

А як вплинув на ваше спортивне життя та графік тренувань карантин? 

 

— Майже увесь карантин я сиділа вдома, в останній момент встигнувши вилетіти з Португалії, потім два тижні провела на самоізоляції. А поки не дозволяли повноцінні тренування, довелося придумувати багато чого цікавого. Наприклад, спортсмени брали участь у челенджі “Залишаючись вдома, тренуйся!”, публікуючи у соціальній мережі свої вправи. А потім, коли ми всі скучили за змаганнями, вирішили створити онлайн-батл. П’ятеро дівчат, котрі є членами естафети у збірній України, під запис виконували нормативи, знаходячись у різних куточках України та навіть світу — в Одесі, Києві, Дніпрі, Рівному та у Кенії, де наша спортсменка застрягла через карантин. Кожного тижня одна з нас замовляла певний складний вид вправ, які виконували всі, а потім визначалась переможниця. Я, наприклад, замовила спринт — три рази по 60 метрів через хвилину відпочинку. З п’яти змагань три виграла я, тому маю й таку жартівливу “карантинну”, але все ж таки перемогу.

 

Читайте також: Окупований Донбас: без обстрілів та без грошей

 

Перед тим, як перервалося міжобласне залізничне сполучення, я поїхала до міста Южне Одеської області, де мала змогу тренуватися біля моря. Разом з моїм хлопцем розділили стежки на дистанції, і траса вийшла дуже схожою на мою улюблену у Масандрівському парку в Криму, де до війни часто проходили тренування. А коли відкрили стадіони, їздила тренуватися до Одеси, куди переїхав мій тренер з Донецька. З червня нам вже дозволили виїхати на збори, тож спортивне життя майже повернулося у своє річище. У Бахмуті навіть провели обласні юнацькі змагання з легкоатлетичних видів спорту. Звісно, з дотриманням усіх карантинних заходів: вимірюванням температури, масочним режимом. Правда, бігали без масок, але спортсмени ставали через одну доріжку, не наближаючись один до одного. Думаю, для дітей такі змагання дуже важливі: це мотивація, стимул займатися спортом, здорові амбіції. Бо, на жаль, попри збільшення можливостей у вигляді стадіонів, спортмайданчиків та секцій, зацікавленість спортом серед дітей впала — не витримує конкуренції із гаджетами та Youtube.      

 

Ви активно пропагуєте не тільки спорт, а й здоровий спосіб життя, зокрема, правильне харчування. Звідки таке захоплення? 

 

— Зацікавилась я цією темою відносно нещодавно. І вже шкодую, що не була обізнана в цьому, коли розпочинала свою кар’єру. Бо вважаю, що з цими знаннями та вже практичним досвідом правильного харчування, я б отримала ще кращий результат. Знаєте, коли спортсмен ще молодий, йому здається, що все це неважливо, що організм працює, як годинник, навіть за  великих навантажень. А потім починаються проблеми, яких у великому спорті вистачає. Але впевнена, якщо грамотно та комплексно підходити, зокрема й до власного харчування, то великий спорт та добре здоров’я перестануть сприйматись, як взаємовиключні речі. Коригуючи своє харчування, насправді можна впливати не тільки на вагу, а й на витривалість, відновлення та регенерацію, фізичні показники організму, навіть на зовнішній вигляд людини. Тому зараз, готуючись до Олімпіади, я не тільки тренуюсь, а й дуже ретельно вивчаю всі нюанси спортивного харчування. Можливо, колись це хобі стане моєю другою професією на рівні з тренерською: хочу розробляти спеціальні правила саме для легкоатлетів, яким, звісно, треба зовсім інші складові, ніж звичайній людині.

 

--------------

Аліна Логвиненко народилася 1990 року у місті Бахмут Донецької області, закінчила Вище училище Олімпійського резерву імені Сергія Бубки (Донецьк) та Донецький національний університет за фахом “Біофізика”. Легкоатлетка, заслужений майстер спорту України, багаторазова переможниця і призерка чемпіонатів та Кубків України, переможниця і призерка чемпіонатів Європи, бронзова призерка ХХХ Літніх Олімпійських ігор 2012 року в естафетному бігу 4х400 м. Нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. 

 

схожі публiкацii