Світ 2020-08-27 14:40 Пульша Сяргєй

Білорусь: є у революції початок…

Чи є перспективи в білоруських протестів

Коли 6 серпня ввечері наш колектив завершив верстку чергового числа білоруської газети «Новы час» і розходився по домівках, ми казали одне одному: «Зустрінемося наступного тижня в новій країні». Хтось відповідав: «Та ну!», хтось жартував: «У Канаді!». Але всі знали, що за період виборчої кампанії країна зміниться. Проте ми навіть не здогадувалися, як сильно. Усі усвідомлювали, що Лукашенка не збирається віддавати владу і, як сам казав, «триматиметься за трон посинілими пальцями». Але ніхто й гадки не мав, що реалізовуватимуться найнеймовірніші сценарії, присмачені величезною дозою жаху, злості й ненависті водночас. Коли силовики застосували репресії, що розгорнулися в поствиборчий період, вони у свідомості білорусів перейшли червону лінію.

 

Що до цього призвело? 


Імовірно, уже всі бачили в мережі кадри білоруського протесту. Як і кадри тих, хто постраждав у концтаборах, на які спецпідрозділи Лукашенки перетворили білоруські слідчі (!) ізолятори та в’язниці. Чому так сталося? Мабуть, тому, що в народу Білорусі є стійка й цілковита впевненість: навіть незважаючи на цинічну й тотальну фальсифікацію результатів виборів, Лукашенка ці вибори дійсно програв. До того ж програв не якомусь «політичному важковаговикові», а звичайнісінькій домогосподарці Святлані Ціханоуській.

 

Читайте також: Кремлівські інтриги як загроза Мінську


Ми вже писали, чому Святлана Ціханоуська пішла в президенти. Замість неї мав бути її чоловік, відомий блогер Сяргєй Ціханоуський. Але Сяргєя ув’язнили із безглуздим звинуваченням у «підготовці зміни влади за допомогою виборів», і у Святлани просто не залишилося інших варіантів, щоб витягнути чоловіка з в’язниці. Білоруський Центрвиборчком нахабно й обурливо відсіяв також інших популярних претендентів на пост президента: у екс-керівника Парку високих технологій Валерия Цапкали визнали «недійсними» 175 тис. підписів на його підтримку, а претендентам-спойлерам Лукашенки, які явно не зібрали потрібних для реєстрації 100 тис. підписів, їх домалювали. Були навіть публічні скандали, коли претендент казав, наче здав до виборчих комісій, наприклад, 109 тис. підписів на підтримку свого висунення, а ЦВК рапортував, що отримав від нього та його команди 146 тис. підписів. Очевидно, їх «позичили» в Цапкали. Банкіра Віктара Бабарику не зареєстрували через його податкову декларацію.

 

 

Претендент нічого не міг про це сказати, бо тоді вже сидів у в’язниці за надуманим звинуваченням у корупційних злочинах. Зняття з передвиборчих перегонів Цапкали й Бабарики зробило майже неминучою консолідацію їхніх штабів довкола Ціханоуської. Влада залишила її в обоймі, бо просто не вірила, що якась домогосподарка може перемогти на виборах чинного президента. Але внаслідок консолідації вийшов убивчий для Лукашенки ефект: проти нього виступили три красиві й енергійні жінки, яких у Білорусі назвали трьома граціями: сама Святлана Ціханоуська, керівниця штабу Бабарики Марія Колєснікова і дружина Валерія Цепкали Вєраніка Цапкала.. Таких красивих людей у політиці Білорусі досі не було. Усвідомлення помилки до влади дійшло надто пізно: коли за 10 днів до виборів на передвиборчий мітинг Ціханоуської в Мінську зібралося понад 60 тис. осіб.


Без сорому й совісті


І тоді почалися абсолютно брутальні речі. Під приводом епідемії COVID-19 (про перемогу над якою Лукашенка досі говорив не раз і не двічі) Центрвиборчком Білорусі фактично заборонив спостереження за виборами: кількість спостерігачів на дільницях було обмежено до трьох осіб, і ці три місця зайняли представники провладних організацій. Влада не запросила в країну спостерігачів міжнародних організацій і навіть колег із Центрвиборчкому Росії (що взагалі неймовірно). У Білорусі розробили платформу «Голос» і запропонували альтернативний підрахунок голосів: кожен виборець мав сфотографувати бюлетень і надіслати його у Viber-чат або Telegram-бот. У відповідь влада відмовилася від принципу таємного голосування, відкривши кабінки для огляду членам виборчих комісій.

 

Читайте також: Александра Гужон: “Білоруський режим поступово адаптується до протестів”

 

Але білоруси остаточно втратили страх і фотографували бюлетені прямо на очах у членів комісій. Явка на достроковому голосуванні, на якому переважно здійснюються фальсифікації, нібито побила всі рекорди: за даними ЦВК вона становила 40% (у двох областях зашкалила й за 50%). У відповідь білоруси масово пішли голосувати: на виборчі дільниці шикувалися черги (чого в країні ніколи досі не було). Як наслідок, на дільницях не вистачало виборчих бюлетенів і разом із «достроковістю» явка становила понад 100%. На заклик Ціханоуської люди ввечері збиралися біля дільниць, щоб подивитися, як комісії порахують їхні голоси, і сфотографувати підсумковий протокол голосування. На більшості дільниць «глядачів» до протоколів не підпустили й на загальний огляд документи не вивісили (що є грубим порушенням Виборчого кодексу Білорусі). А члени комісій покидали дільниці через чорний хід під охороною ОМОНу.

«Самоорганізований» і децентралізований протест має і переваги, й недоліки. Насамперед він ускладнює роботу спецслужбам, які ніколи не знають, де виникне черговий «ланцюг солідарності». Мінус децентралізації — представники влади не знають, із ким починати перемовини


Але навіть за таких умов Ціханоуська виграла в Лукашенки. Про її перемогу свідчать цифри на тих дільницях, де голоси рахували чесно, бо там були незалежні спостерігачі (таких дільниць по країні набралося близько сотні). Влада намалювали Ціханоуській близько 10% голосів виборців, але в ту саму платформу «Голос» білоруси надіслали значно більше фотографій бюлетенів за Ціханоуську, ніж озвучив ЦВК. Було ясно, що перемогу в Ціханоуської вкрали.

 

Гірше за фашизм


Що сталося потім, знають усі, хто хоч трохи вміє користуватися інтернетом. У першу ж ніч виборів, із 9 на 10 серпня, білоруський спецназ розігнав абсолютно мирні зібрання виборців у центрі Мінська, застосувавши світлошумові гранати, водомети й гумові кулі. Те саме відбулося й наступної ночі. На третю ніч з’явилася інформація, що на акції загинула людина: як повідомило МВС, унаслідок вибуху «невстановленого вибухового пристрою» (згодом з’явився відеозапис, на якому видно: цю людину, Аляксандра Тарайковського, білоруський спецназ застрелив упритул). Водночас до медиків почали надходити поранені й побиті білоруським ОМОНом.

 

 

Потім, спочатку від медиків, а опісля й від уцілілих у м’ясорубці, світ дізнався, що коїлося в білоруських тюрмах: катування, тортури і зґвалтування. З’ясувати правду не завадило навіть те, що влада на два дні вимкнула у країні інтернет: було заблоковано зовнішній шлюз. Країна навчилась користуватися VPN, люди згадали слово «флешка», новини передавали через друзів і знайомих. У ці самі дні влада фактично вислала з країни Святлану Ціханоуську, попередньо змусивши її прочитати на камеру текст із викриттям акцій протесту. Очевидно, її хотіли скомпрометувати, але вийшло навпаки: жінку ніхто не звинувачував. Усі розуміють: складно бути героєм, коли де-факто в заручниках у білоруській в’язниці перебуває твій чоловік. Імовірно, Лукашенка сподівався, що такі заходи залякають народ, як це бувало раніше: у 2006-му, у 2010-му і в 2017-му. Але зараз його силовики-садисти явно перетнули межу. Замість злякатися, народ обурився.

 

Робітнича солідарність


Насильство припинили робітники. Першим про намір оголосити страйк заявив Мінський електротехнічний завод. Серед його вимог було припинення насильства до учасників мирних акцій протесту і включення інтернету. Того самого дня інтернет (хоча й досі не повністю) включили, а ОМОН хоч і па­трулював «особливо небезпечні місця», проте більше не вилазив зі своїх автозаків.

 


Після МЕТЗ почалися бродіння в інших колективах. За три дні протестів у країні тільки за даними міліції було затримано сім тисяч осіб. Більшість із них зазнали тортур. Правозахисники вважають офіційну статистику заниженою: за останніми даними, лише у Брестській області в ізоляторах і в’язницях побували понад дві тисячі осіб. ОМОН шмонав усіх у радіусі двох кілометрів від місця акції й не з’ясовував, винен хтось чи ні: усі отримували однаково. Затриманих на акціях було стільки, що як місця для ізоляції довелося використати лікувально-трудові профілакторії (ЛТП): у Білорусі вони досі є. Майже в кожному трудовому колективі був хтось, хто міг розповісти, що і як із ним відбувалося. Коли робітники побачили своїх побитих колег, то почали висувати й політичні вимоги: відставка Лукашенки, проведення нових, вільних виборів, притягнення до відповідальності винних у безпрецедентному насильстві, звільнення політв’язнів. Акції протесту почали відбуватися по всій Білорусі, до того ж не лише у великих містах і райцентрах, а навіть у селах.

 

Майдан без майдану


Білоруси, схоже, остаточно перетворилися з «електорату» на «народ». Відмінною рисою білоруського «майдану» є відсутність майдану як такого. Ідеться про реально народний протест: люди не мають лідерів і не збираються в певному місці. І про самоорганізацію: протестувальники через групи у Viber і Telegram у певний час самі збираються разом і роблять те, про що домовилися: виходять до доріг, шикуються в ланцюг солідарності, вигукують гасла. Плакати пишуть безпосередньо на вулицях, а водії сигналять на їхню підтримку і гучно вмикають «Хочу перемен» Цоя — ця пісня фактично стала гімном білоруського протесту.

 

Читайте також:  «Фантастична трійка»


В Україні був майдан Незалежності, у Росії — Болотна площа, у Мінську нині жодних площ немає. Акції протесту можуть виникнути і в центрі міста, і на околицях. Вулиця Пушкінська, наприклад, на якій розстріляли Аляксандра Тарайковського, належить до так званого першого мінського кільця й розташована віддалік адміністративного центру міста. Лукашенка зараз намагається представити ці протести як спробу «дестабілізації ситуації у країні» й «масові заворушення». Однак за весь час протистояння демонстранти не спалили жодної машини й не розбили жодної вітрини (до речі, на відміну від ОМОНу, який трощив усе, що траплялося на його на шляху, і стріляв навіть по вікнах будинків). Демонстранти ретельно прибирають за собою сміття, роззуваються, перш ніж вилізти на лавку, і, як і раніше, переходять дорогу тільки на зелене світло світлофора.
«Самоорганізований» і децентралізований протест має і переваги, й недоліки. Насамперед він ускладнює роботу спецслужбам, які ніколи не знають, де виникне черговий «ланцюг солідарності».

 

 

Одночасний вихід людей у багатьох містах і райцентрах свідчить: протестувальників у Білорусі багато, явно більшість. А отже, 80% «підтримки», які Лукашенці намалював його ЦВК, — абсолютна брехня. Так протест делегітимізує Лукашенку в очах власного народу (хоча, здавалося б, далі делегітимізувати нікуди). Такі акції демонструють також солідарність людей, їхню готовність відстоювати свою точку зору. Мінус децентралізації — представники влади не знають, із ким починати перемовини. Бо ж не будеш підходити до кожного протестувальника з поясненням своєї позиції? Та й що може зробити рядовий демонстрант? Із ним не поговориш, наприклад, про гарантії безпеки в разі «переходу на світлий бік». У Білорусі немає опозиційних депутатів парламенту. Гіпотетичні лідери протестів (уже згадані тут Ціханоуська й Бабарика, визнані вуличні лідери Мікалай Статкевіч і Павал Севяринець) перебувають за ґратами або (Святлана Ціханоуська, Валерій і Вєраніка Цапкала) — за межами країни через загрози їхньому життю та кримінального переслідування. Тобто говорити ні з ким. Тільки цього тижня об’єднаний штаб Ціханоуської вирішив зібрати Координаційну раду, що займалася б питаннями трансферу влади. За всієї наявної щодо нього критики (а туди ввійшли відомі любителі поговорити замість щось робити) в Білорусі з’явилася хоч якась структура і хоч якісь персоналії, які можуть розмовляти з представниками влади.

 

Два світи в одній країні

 

А влада вирішила змінити тактику й переконати народ, що Лукашенка справді отримав 80% підтримки населення. Із цією метою «за рознарядкою» по країні почалися мітинги на його підтримку. На них централізовано звозять різних «залежних людей»: бюджетників, переодягнених у цивільне міліціонерів та ідеологів. Найбільший із них було проведено на 16 серпня, людей у столицю звозили з усієї республіки. На цьому мітингу навіть виступив сам Лукашенка, що також безпрецедентно: він уже давно не спілкувався з народом віч-на-віч. За офіційними даними, у заході взяло участь 70 тис. осіб. За словами самого Лукашенки — 50 тис. За даними спостерігачів — не більш ніж 15 тис. І це було б хорошим піар-ходом: по-перше, переконати самого Лукашенку, що за нього хоч хтось голосував, по-друге, створити картинку «народної підтримки» для телебачення, по-третє, показати, що Лукашенка контролює ситуацію в країні.


«Ми — більшість, — упевнено заявив Лукашенка на цьому мітингу. — Неможливо сфальсифікувати результат у 80 відсотків!»

Зараз маятник подій у Білорусі може хитнутися будь-якої миті в будь-який бік: ситуація змінюється навіть не щодня, а двічі на день. Але хоч би куди цей маятник хитнувся: у бік реакції чи в бік продовження протестної активності, усі розуміють, що Лукашенка програв

 

«Було б хорошим піар-ходом», але народ знову все зіпсував. Бо в цей самий час білоруси організували «Марш Свабоды», на який тільки в Мінську прийшло 200 тис. (!!!) осіб. До того ж це мінімальна цифра, бо кажуть і про півмільйона. Увесь Мінськ заповнили національні й опозиційні біло-червоно-білі прапори. Народ зібрався біля стели «Мінськ — місто-герой», там, де відбувся найперший розгін поствиборчої акції. Потім, після завершення «офіційного» мітингу за участі Лукашенки на площі Незалежності в Мінську, люди рушили на його місце. На контрасті було видно, хто є реальною більшістю. І знову ж: білоруси — дивовижний народ. Я досі не розумію, як можна зібрати в центрі міста стільки людей і водночас не перекрити рух транспорту? До того ж «Марш Свабоды» відбувався не тільки в Мінську, а й на головних площах обласних і районних центрів! Багато підприємств Білорусі, натхнені кадрами в інтернеті, 17 серпня оголосили про підтримку страйкового руху й почали формувати страйкоми. Їхні вимови стандартні: припинення насильства, розслідування дій силовиків і притягнення винних до відповідальності, проведення нових, чесних і вільних президентських виборів.

 

Немає в революції завершення


Зараз у країні помітна певна реакція. Лукашенка випустив себе в люди як останню «важку артилерію»: він їздить по заводах і підприємства, де спілкується з людьми, навіть якщо вони кричать йому «Геть!». Він намагається вдавати з себе сильного лідера, чинного главу держави, який контролює ситуацію в країні — у протестувальників, як уже було сказано, такого лідера немає, і це великий мінус. Заводи в Мінську оточує ОМОН, щоб протестувальники не мали змоги підтримати тих, хто страйкує. Робітників через заводське радіо переконують, що опоненти Лукашенки хочуть розвалити їхні підприємства й позбавити їх роботи. Тим, хто страйкує, фіксують прогули, позбавляють премій і погрожують звільненням. Навіть фонд соціального захисту виступив із заявою, мовляв «страйкарі позбавляють пенсіонерів пенсій». А жодної вимоги страйкувальників, відверто кажучи, повністю не виконано. Навіть інтернет досі працює з перебоями, а деякі сайти не відкриваються. Вуличний рух також пішов на спад: десять днів активних протестів усе ж дещо втомили. Адже така людська природа: хочеться всього й одразу, хоча так не буває. Революції не робляться за одну ніч: протести у Вірменії тривали три тижні, український Майдан тримався чотири місяці.

 

Читайте також:  Ольга Жіль-Белова: «Мобілізація, що розтяглася в часі, видається єдиною можливістю змінити долю Білорусі»


Проте… Зараз маятник подій у Білорусі може хитнутися будь-якої миті в будь-який бік: ситуація змінюється навіть не щодня, а двічі на день. Але хоч би куди цей маятник хитнувся — у бік реакції чи в бік продовження протестної активності, — усі розуміють, що Лукашенка програв.
По-перше, власний народ не сприймає його як чинного й законно обраного президента.


По-друге, проти нього грає економіка: наприклад, при загальному бюджеті країни в 21 млрд рублів цього року міжнародні фінансові інститути прогнозують дефіцит бюджету в 5 млрд рублів, а простої підприємств у форматі страйків із кожним днем збільшують цю діру. Очевидно, що після такої організації виборів і безпрецедентного насильства на кредитні лінії ЄС сподіватися не варто: Європа згортає навіть «технічну допомогу» Білорусі. Росія поки що мовчить, але також навряд чи забуде цілком антиросійську президентську кампанію Лукашенки й «віджатий» у Газпрому Белгазпромбанк. Країна, у якій так ставляться до чужої власності, не може сподіватися на інвестиції. Восени стануть помітними наслідки коронавірусного локдауна. Поки що в самопроголошеного президента, якого в ЄС уже оголосили персоною нон-ґрата, ще є гроші на виплату штрейкбрехерам і створення захопливої телекартинки його підтримки. Але це закінчиться, до того ж дуже швидко. І тоді в країні можуть початися такі протести, що сьогоднішні видаватимуться Лукашенці дитячими забавками. Йому пригадають усе: і насильство, і «вибори», і обіцянки «удвічі підвищити зарплату». Можна прийти до влади на багнетах, можна будь-що робити за допомогою багнетів, лише всидіти на них не вдасться.