Культура 2020-09-20 08:14 Трегуб Ганна

Татьяна Таїрова-Яковлєва: «Коліївщина змінила весь той старий світ, що існував у ранній Новий час»

Про повсякденну культуру козацької старшинської еліти, геополітичний вимір Коліївщини, а також про проблеми модернізації на українських теренах у другій половині XVIII століття Тижню розповіла російська дослідниця історії України ранньомодерного часу Татьяна Таїрова-Яковлєва.

Тема Коліївщини, якій присвячено одну з ваших останніх книжок, усе ще потребує подальших досліджень. Чи вплинуло повстання на геополітичну ситуацію в регіоні наприкінці XVIII століття?

 

— Історіографія Коліївщини є досить великою. У 1960-х роках вийшла робота польського історика Владислава Серчика, пізніше була низка спроб щось написати з тієї теми. Поряд із цим було видано велику збірку документів цієї епохи, які ніхто не опрацював у вигляді монографії. Так склалося через різні обставини, зокрема революцію 1917 року та розгін української історико-морфологічної секції. Якщо говорити про геополітичний підхід до Коліївщини, то справді не йдеться про локальну історію, невеличку подію, що торкається суто історії України або тільки українсько-російських чи українсько-польських відносин. Це значно важливіша подія, яка змінила весь той старий світ, що існував у ранній Новий час. Після Коліївщини зникають такі імперії, як Річ Посполита, практично сходить зі сцени в такому вигляді Оттоманська імперія, було розформовано Гетьманщину (між іншим, це дуже серйозний гравець XVII століття) і, навпаки, великої сили набирають Російська імперія, Пруссія та Австрія а. Це момент, коли старі гравці йдуть, натомість приходять нові. Мова про злам епох, коли ранній Новий час, що межував із Середньовіччям, переходить до розвинутого Нового часу, коли були зовсім інші правила гри, підходи, інші реалії, інші війська й так далі.

 

Наскільки Коліївщину можна вважати одним з останніх релігійних конфліктів на європейських теренах? Чи справді розгляд релігійного контексту дозволяє ширше збагнути це явище?


— Релігійний контекст був дуже потужним і різноплановим. Гайдамаки, населення Правобережної України, запорожці свято вірили, що вони є оборонцями грецької церкви, тобто православ’я. Тоді, у XVIII столітті, для означення православ’я використовували термін «благочестя». Вони дійсно билися за право існування оцього благочестя на Правобережній Україні. За всім цим крилися політичні фактори, бажання відродити козацтво на зазначених теренах, приєднатися до Гетьманщини, Російської імперії. Усе це потроху стало нагадувати релігійну війну.

 

Читайте також: Ганс Йорґен Валлін-Вейє: «З одного боку, усі ми, хто належить до європейської культури, живимося певним набором цінностей, а з іншого боку, нас душить марнославство, амбіції, нарцисизм»


Для польської шляхти також існувало багато своїх факторів, головним з яких був той, що цариця Єкатєріна нібито проголосила боротьбу за права релігійних дисидентів. Це стало приводом для серйозного, доволі фанатичного підйому, який можна було спостерігати в Речі Посполитій, зокрема й з ініціативи Папи Римського, краківського єпископа та інших політичних фігур. Усе це набуло забарвлення боротьби за порятунок католицької віри супроти наступу православ’я. Насправді за цим крилася спроба захистити Річ Посполиту як державу. Зовні все це мало вигляд боротьби за католицьку віру.

Козацька еліта, чимало представників якої походили зі шляхти Великого князівства Литовського, сформувалася в часи повстання Богдана Хмельницького. Не одразу й не випадково

 

Чому на українських теренах XVIII століття ще залишалося місце для феноменів, які існували в Європі 150 роками раніше?


— У цьому полягає певний парадокс. Чому я пишу у своєму дослідженні про великі ілюзії та примари в контексті Коліївщини? Річ Посполита, Гетьманщина, козацька ідея тоді були певним атавізмом, застарілою формою боротьби за великі ідеї. Річ Посполита кінця XVIII століття нічого не зробила, щоб стати модерною для свого часу. Це також стосується Гетьманщини. Ідея відродження козацьких полків на Правобережжі тоді була віджилою, ця модель не могла існувати в реаліях Нового часу, коли створювали Новоросійську губернію, освоювали Дике поле, боролися з Оттоманською імперією. Тому ці старі державні утворення використовували ті самі гасла, ідеї, які були дуже успішними на зламі XVI–XVII століть. Це відбувалося із запізненням на 150 років. Це велетенський термін, і, власне, одна з причин, чому всі програли. Це доба, коли зовсім трошки часу лишається до моменту здобуття США незалежності, кілька десятиліть до Великої французької революції. 1768 року відбувається жахлива реакція в Речі Посполитій, де в дуже жорстокий спосіб стратили гайдамаків. Через чотири роки цю країну поділили, і її більше не існує на карті Європи. З одного боку, маємо сповнену люті й жорстокості реакцію, а з іншого — жахливий програш, імпотенцію системи Речі Посполитої. Знищуючи своїх підданих, з якими вони не змогли знайти спільної мови, посадовці прирекли свою державу на загибель.

 

Пишучи про Барську конфедерацію з релігійного погляду, ви багато уваги приділяєте протестантам. Яка їхня роль у збереженні на українських і довколишніх теренах державницьких, політичних, військових ідей, що зрештою зазнали фіаско?


— Так, вони грають не першу скрипку, але далеко не останню. Януш Радзівіл, протестант, укладає угоду з Карлом Х Густавом, приєднуючи Велике князівство Литовське до Швеції. Власне кажучи, за цим стояли протестанти. Ідея створення Речі Посполитої як релігійно толерантної держави, закріплена артикулами короля Генріха Валуа, була геніальною, вона випереджувала всю тогочасну Європу. Толерантність до різних релігій була силою Речі Посполитої. Щойно це змінилося, різко почалася унія, вимога до вірмен визнати Папу Римського, наступ на протестантів, почалися релігійні війни, що вилилися в козацькі війни. Починається розкол Речі Посполитої, її ослаблення й так далі. Релігійні конфлікти в цій державі були одними з чинників її загибелі. Тому протестантський фактор був дуже потужним.

 

Читайте також: Тетяна Філевська: «У Європі нині основна тенденція полягає в розумінні міжнародних культурних взаємин як зв’язку між рівними»


До нього у XVIII столітті долучилася Пруссія, що поставала та відроджувалася з небуття. Вона осідлала цей фактор і стала одним із головних союзників Єкатєріни ІІ в боротьбі навколо дисидентського питання. Пруссія створила конфедерації протестантів проти католицької більшості в Польщі з метою добитися прав для релігійних дисидентів. Власне, ця країна стане головною ініціаторкою поділу Речі Посполитої. Пруссія була хижо-прагматичною державою, так само як прагматичними були плани імператриці Єкатєріни, до речі, також німкені. Я вважаю, що в багатьох речах вона лишалася в душі протестанткою. Вона ненавиділа католицизм, Папу Римського — і це добре помітно за її листами. Вважала, що це страшенно неправильні речі.

 

Ви  досліджуєте дозвілля та повсякдення старшинської козацької еліти України. Що про неї можна сказати поза романтичними й міфологізованими образами?


— Мені цікаво було поглянути на повсякденне життя своїх героїв, щоб краще їх зрозуміти. Бо коли починаєш розуміти, чим людина займалася вдома у вільний час, між війнами й політичною діяльністю, то ліпше розумієш, що в неї було в голові, якою була її логіка мислення. Повсякденням займатися дуже складно, бо ті факти, які крихтами збираєш, трапляються тобі випадково під час інших досліджень. Використала те, що мені трапилося за роки дослідження інших питань.
Основним для мене було те, що існує два уявлення про українську еліту, еліту Гетьманщини. З одного боку, це такі собі козаки в шароварах, які тільки й вміють, що рубатися шаблями, а з іншого — вони цілковито користуються взірцями життя, запозиченими з Польщі. Ані перше, ані друге не є правдою. Козацька еліта, чимало представників якої походили зі шляхти Великого князівства Литовського, сформувалася в часи повстання Богдана Хмельницького. Не одразу й не випадково, але тим не менш. Апогею цей процес сягнув за Івана Мазепи, у роки без війн, коли можна було будувати житло, закладати парки, організовувати дозвілля, яке подобалося.


Тут важливо, що еліті Гетьманщини подобалося і яку освіту вона здобувала. Мова, зокрема, про освітній процес у Києво-Могилянській академії, про те, як і чого там навчалися та в який спосіб застосовували здобуті знання на практиці. Представники козацької еліти полюбляли писати одне одному латинські панегірики, вони чудово зналися на алегоріях, гарно розуміли прихований сенс цих послань. Любили вони й музикувати, мали свої музичні капели й так далі. Ця дивовижна суміш західного бароко з українськими реаліями створювала особливу картину життя. Цікаво, зокрема, і те, що саме еліта їла та пила, як вона пила, що вдягала, що робила… Проблема полягає в тому, що власний світ козацької еліти, який постав і сформувався до кінця XVII століття, у XVIII столітті заморозився або частково влився до загальноімперського російського.

 

Отже, козацька українська еліта полюбляла те, що було притаманно західноєвропейській верхівці кількома століттями раніше. Чому вона мало взяла від сучасних їй європейських практик та смаків?


— Не забувайте тієї речі, що українське повсякдення визначалося нормами православної церкви, а також козацької спільноти й тамтешніх традицій. Такими були основні фактори. Козацька традиція передбачала, що не варто особливо виокремлюватися. Навіть багатий полковник має бути скромним і пам’ятати, що він лише один із цілого козацького загалу. Це не давало змоги створювати розкішне, фешенебельне житло та решту речей, як це було в Італії та Франції того часу. Православна ж традиція, певні суворі норми релігійності не дозволяли гетьманам мати по десятку фавориток, як-от у французьких королів. Так само православ’я не було відкритим до фривольного живопису чи скульптури, хоча амурчики присутні на будинку київських митрополитів, що було абсолютно неможливо в Московській державі.

 

Читайте також: Галина Гринь: «Для кожної нації серйозно розвинена наука є запорукою її існування й розвитку»


Можна казати про певну аскетичність козацького бароко. Але все пізнається в порівнянні. Якщо порівнювати з тим, що було в Західній Європі, це справді так. А якщо з наришкінським бароко в Москві, то ні. Амурчиків у тогочасній Москві уявити нереально. Герби з’являються за Пєтра І, а до того їх у Московському царстві не існує. У Гетьманщині ж ці речі давно були розвинуті.

 

Російська імператриця Єкатєріна ІІ листувалася з Вольтером, і очевидно, що російській аристократії ідеї Просвітництва, нехай у вигляді модної забавки, були відомі. А як щодо знайомства козацької старшинської еліти із цими ідеями?


— Приблизно з часів Розумовського більшість дітей козацької еліти починають будувати свої кар’єри в спосіб, пов’язаний не з Генеральною канцелярією та Військом Запорозьким, а з Петербургом та імператорським двором. Постає блискуча плеяда політиків: Завадовських, Безбородьків і так далі. Цей список дуже і дуже довгий, куди більший, ніж ми його собі уявляємо. Зовнішньополітичні відносини, керування Академією наук Російської імперії, ведення секретарської роботи при імператорах та багато іншого вони несли на власних плечах. Думаючи про своє сходження, вони планували так, щоб їхня активна робота припадала на місто Петербург, зосереджувалася при імператорському дворі, а не в Глухові, Батурині, десь при Війську Запорозькому.


Якщо почитати твір Сергія Плохія «Козацький міф», то виходить, що особи, кар’єра яких обірвалася з якихось причин у Петербурзі (наприклад, через зміну імператорів: скажімо, прихід на трон спочатку Павла, а потім Алєксандра І), поверталися до своїх маєтків в Україні й створювали таку ситуацію, у якій виникала «Історія Русів», а також інші твори, що започатковували роздуми про українське питання. Утім, усі, хто міг, лишалися в Петербурзі. Стиль і спосіб життя в них змінюється, бо вони вдягаються за французькою модою, розмовляють французькою. Українську канцелярську мову заступає навіть не російська, а французька. І хоча спогади про старі добрі часи залишаються (згадати б приклад Скоропадського), але мова — це радше про міф, а не реалії, з якими вони пов’язують своє життя.

 

Іванові Мазепі присвячено багато уваги дослідників. Хто ще з українських політиків тих часів вартий такої ж уваги?


— На мій погляд, це Данило Апостол. Це безперечний мазепинець, який був поруч із Мазепою і поділяв його ідеї. Він надбав владу й зробив досить багато для відновлення автономії України. Його незаслужено вважають мало не зрадником українських інтересів. Але насправді його внесок чималий, зокрема в прагненні багато зробити для модернізації, чого, мабуть, не робив Мазепа.

 

Читайте також: Орися Демська: «Якщо у ХХІ столітті певна мова перебуватиме тільки у площині політики, то це стане її кінцем»

 

Кінець XVIII століття — час динамічної модернізації європейських країн. Чи був можливим у тогочасній Україні хоча б якийсь модерний проєкт?


— У добу, коли всі сили, що претендували на значну роль у світі, модернізувались, у Гетьманщині діяли за принципом «старини не рушити, новизни не заводити» тому, що дуже добре жили. Був певний час спокійного заможного життя, тому більшість боялася щось порушити й щось змінювати. Щоправда, Мазепа провів реформи: запровадив нову систему оподаткування, впровадив компанійські полки. Реформи ці були дуже серйозними, бо компанійські полки, на відміну від застарілих реєстрових, були боєздатними. У цьому напрямку й треба було рухатися, і гетьман Апостол дещо таки зробив.


Потім до влади приходить Розумовський, який вважав для себе відквартирування до Батурина карою та немилістю імператриці. Сам він віддавав перевагу перебуванню при дворі та залицянням до великої княгині Єкатєріни Алєксєївни замість того, щоб керувати Гетьманщиною. Нею ж керувала козацька старшина, яку задовольняла стара система і яка дуже сподівалася, що ця система ще попрацює хоч трішки, допоки вона виведе своїх дітей у люди. Це чимось нагадує пристаркувате ЦК КПРС. Не забуваймо, що багатьом з них дуже комфортно жилося в Російській імперії. Реформи Єкатєріни ІІ і надання грамот про дворянство дозволили українській козацькій старшині ввійти до стану російських дворян. Наприкінці XVIII — на початку XIX століть козацька старшина бореться не за автономію Гетьманщини, а за надбання їхніми власними родами російського дворянства. Це для них було важливіше, ніж будь-що інше. 

 

----------------

Татьяна Таїрова-Яковлєва народилася 1967 року в Ленінграді. Російська історикиня, дослідниця історії України XVI–XVIII століть, докторка історичних наук, професорка кафедри історії народів країн СНД Інституту історії Санкт-Петербурзького державного університету (СПбДУ).


Ініціаторка створення та очільниця Центру з вивчення історії України Інституту історії СПбДУ. Входить до складу наукової ради Українського історичного журналу (Україна), Studia Slavica et Balkanica Petropolitana (РФ), East-West Journal of Ukrainian Studies (Канада). Керівниця видання документів з архіву Івана Мазепи, який зберігається в Санкт-Петербурзі, здійсненого Центром з вивчення історії України СПбДУ спільно із Санкт-Петербурзьким інститутом історії РАН. Авторка низки монографій, як-от «Іван Мазепа та Російська імперія. Історія «зради» (2011), «Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини» (2016), «Коліївщина: великі ілюзії» (2019).