Світ 2020-09-21 13:19 Пульша Сяргєй

Ворог для Лукашенки, брат для народу

Як сприймають Україну білоруський режим і громадяни республіки

Раніше, у 2014–2015 році, фраза «Чи хочете ви, щоб було, як в Україні?» лякала білоруське суспільство. Її часто вживала пропаганда, щоб Лукашенка міг постати в ролі миротворця, і на цій хвилі його перемогу на виборах у 2015-му не оскаржували так, як нині. Люди дійсно з острахом стежили за подіями в Україні.


Однак лише за п’ять років зміни в Україні видно неозброєним оком. Країна вижила і зміцніла, у ній абсолютно демократично змінився президент, вона отримала автокефальну церкву й безвіз із Європою. І тепер у білоруському суспільстві питання «Чи хочете, як в Україні?», викликає іншу відповідь: «Так!».


Розвиток країни внаслідок революції викликає в Лукашенки забобонний страх. Тому він періодично намагається демонізувати сусідню країну й дозволяє собі на її адресу вельми недипломатичні висловлювання. Він не може стриматися навіть попри цілком раціональні чинники. Здавалося б, не варто сваритися з третім за важливістю економічним партнером Білорусі після Росії та ЄС. До того ж, на відміну від ЄС і Росії, цей партнер має позитивне зовнішньоторговельне сальдо, тобто в Україну Білорусь продає більше, ніж купує в неї. Але страх Лукашенки — ірраціональний.

 

Читайте також: Нове коло російської агресії


Утім, Україна — не виняток із якогось правила. У Лукашенки взагалі немає друзів: він просто не здатен на дружбу. Він ніколи й нікого не вважав і не вважає за союзника. Іноді аж дивно, що його слова досі сприймають серйозно, що йому вірять і вважають адекватним (у міру) партнером.


Улюблена іграшка Лукашенки — «геополітичний маятник». Він уже десятки років рухається то до Росії, то від Росії на Захід, то від Заходу знову до Росії, то від обох до Китаю. І його ігри чомусь постійно сприймають серйозно, незважаючи на періодичність таких циклів. Щойно в Лукашенки з’являються непорозуміння з Росією, він демонстративно «повертається обличчям до Заходу». Захід аплодує, але після перших розмов про права людини або врегулювання труднощів із Росією відбувається розворот і росіяни знову стають «братами». Росія регулярно «боїться втратити Білорусь», а також того, що «Білорусь піде на Захід». Лукашенка віртуозно грає на цих фобіях, виманюючи дешевий газ, нафту і кредити.
На початку цього року Білорусь і Росія не домовилися про ціну на нафту, і РФ зменшила поставки вуглеводнів до країни. Лукашенка був змушений диверсифікувати поставки й після успішних переговорів із США щодо нафти сторони навіть домовилися повернути послів (їх у країнах не було понад 10 років!). Усю свою виборчу кампанію Лукашенка вибудував на спробі стати «єдиним гарантом незалежності від Росії». Такої антиросійської риторики, яку вживав білоруський керівник під час своєї передвиборної кампанії, не чули навіть від закоренілих націоналістів із Білоруського народного фронту. До речі, головним опонентам Лукашенки на виборах — Сяргєю Ціханоуському, Віктару Бабарике й Валерию Цапкалі — навішували ярлики саме «прокремлівських кандидатів». І саме Лукашенка стверджував, що Росія має намір дестабілізувати ситуацію в Білорусі. Ще 4 серпня, у день початку дострокового голосування, під час послання до народу й парламенту він заявив, що Росія закинула в Білорусь 200 бойовиків «ЧВК Вагнера», і журився, що білоруські спецслужби змушені їх ловити під час «битви за урожай».


Проте після президентських виборів сталося те, що сталося. Лукашенка миттєво усвідомив: такого рівня фальсифікацій і насильства Захід йому не пробачить. І буквально за день «перевзувся у стрибку». Уже 11 серпня він заявив, що протестами у країні керують із Чехії, Польщі, Литви й України.


2 вересня міністр закордонних справ Росії Лавров під час спільної прес-конференції з білоруським колегою Уладзіміром Макеєм заявив про 200 українських бойовиків, яких підготували у Волинській області й перекинули в Білорусь. Макей цих слів не спростував. На цю тему в інтернеті запитують: «А що «вагнеровці» робили цілий місяць у Білорусі?». І відповідають: «Отримували українське громадянство!».

 

Читайте також: Світ і Білорусь: Незручна революція


Сприймати риторику Лукашенки щодо України хоч трохи серйозно взагалі не варто. У кращому разі це ще один показник «маятника». Просто Лукашенка намагається залякати Росію, що в Білорусі «буде, як в Україні». Тобто без нього країна точно рухатиметься в бік Заходу.


У гіршому — дідусь просто знову забув випити свої таблетки.


Деякі аналітики вважають, що розповідями й фейками про підступність та агресивне устремління Заходу й України Мінськ прагне запобігти угоді Росії й Заходу щодо Білорусі в обхід Лукашенки, тобто за молдавським сценарієм ліквідації політичної монополії Влада Плахотнюка. Але навряд чи риторика дасть змогу уникнути такої угоди (якщо про неї взагалі йдеться).


Тому заяви Лукашенки щодо України (і не тільки), імовірно, — лише психологічні (або психічні, або психіатричні) комплекси білоруського ще поки що керівника. І не треба шукати в них приховані смисли. Зрештою, був же в Києві мер, який напряму спілкувався з інопланетянами? Фобії Лукашенки — із тієї самої сфери.


Білоруський народ, на відміну від очільника країни, у своїх симпатіях послідовний. Україна для нього не є лише загрозою — її вважають братньою країною. До того ж більш братньою, ніж Росію.


Деякі українські аналітики говорили, що особливість білоруських протестів у тому, що вони, на відміну від українського Майдану, не визначають геополітичного й цивілізаційного вибору країни. Мовляв, це не дуже добре. Так і є. Ще на «довиборних» мітингах Святлани Ціханоуської, які в Мінську збирали по 60 тис. осіб, лунала така думка: давайте спершу розберемося з Лукашенкою, а тоді вирішуватимемо: Захід, Росія чи щось іще. Така сама ситуація була й після виборів. Білоруський протест не прозахідний і не промосковський. Він — проти Лукашенки персонально, проти вибудуваної ним політичної й економічної системи. Люди вимагають не реформ і не цивілізаційного повороту в якийсь бік, вони вимагають відставки Лукашенки (по-максимуму) або організації нових, вільних і справедливих виборів (що рівнозначно відставці).

 

Читайте також: Кремлівські інтриги як щагроза Мінську


Єдина «геополітика», яку можна помітити на білоруських мітингах, — це плакати на зразок «Путин, без тебя разберёмся». Звичайно, це заклик до Росії поважати білоруський народ і його вибір, а також попередження, що не варто сваритися з народом. Водночас це відгомін зимових протестів проти «поглибленої інтеграції» Білорусі й Росії. А також на цих плакатах прозирає позиція «Ворог мого ворога — мій друг». Якщо в України конфлікт із Росією, то вона автоматично стає другом білоруського опору.


Найпоказовіший приклад ставлення білорусів до України — «релокація» ІТ-компаній. Після «блекаута інтернету» (впродовж двох днів після виборів у Білорусі закрили зовнішній шлюз), після обшуків в ІТ-компаніях, після того, як багато айтішників постраждали на акціях протесту, чимало підприємств високотехнологічного сектора задумалися про переміщення своїх співробітників у спокійніший регіон. Вибирали між Польщею, Литвою та Україною. Більшість із них як притулок обрали саме Україну.


Вибір вражаючий і парадоксальний: ІТ-компанії вважають, що у країні, у якій триває війна на Донбасі, їхнім співробітникам буде безпечніше, ніж в «острівці стабільності та миру» — Білорусі. Ще дивніше, що за симпатії білоруських айтішників на рівних з Україною змагалися країни Євросоюзу зі своїми дуже привабливими пропозиціями щодо віз, права на проживання й умов праці. А люди вибрали начебто не дуже стабільну південну сусідку, яка перебуває у стані війни.


Утім, білоруси (ідеться про народ, а не про владу) ніколи не вважали українців ворогами — і змінити думку на протилежну не вдалося навіть російській пропаганді в 2014 році. Просто білоруси, особливо на півдні, у Брестській і Гомельській областях, звикли їздити «на закупи» на ринки Чернігова і Хмельницького або й до Києва. Вони бачать усе на власні очі: і побачене явно не на користь пропагандистських штампів. Відповідно, і ставлення до сусідів хороше.

 

Читайте також: Білоруські ультрас. Нахненні Україною


До речі, безвізовий режим цьому вельми сприяв. Це ще один плюс України, яка не відгородилася від Білорусі візовим бар’єром: легкість в’їзду-виїзду дає змогу сформувати власну думку, а не спиратися на телекартинку.


Що українцям важливо знати про Білорусь? Насамперед те, що їхню позицію щодо Білорусі, Лукашенки й білоруського народу помітили. Біло-червоно-білий прапор на мерії Києва, акції солідарності з білоруським народом в українській Верховній Раді, полегшений в’їзд в Україну тим, хто постраждав під час зіткнень зі спецслужбами чи зазнав репресій і тортур, — усе це в Білорусі помічено й поціновано.


«Постановка на паузу» (за словами керівника українського МЗС Дмитра Кулеби) відносин з офіційним Мінськом, призупинення підготовки Третього форуму регіонів України й Білорусі, який у жовтні мав відбутися в білоруському Гродно, також мають розуміння й підтримку — зі сподіванням, що в наших відносинах не виникне проблем в іншій, демократичній Білорусі.


Хоч би як закінчилося білоруське протистояння, можна впевнено сказати, що білоруси навряд чи змінять свою думку про Україну й українців як про дійсно братній народ. Незалежно від того, хто в наших країнах буде керівниками.