Суспільство 2020-10-06 09:09 Станіслав Козлюк

Розминулися з турборежимом

Чому досі не ухвалено законопроєкт про статус політв’язнів

Російська Федерація і далі утримує в полоні українських громадян. Ідеться, зокрема, про політичних в’язнів: людей, яких Росія переслідує через їхню активну громадську позицію. Станом на вересень цього року таких ув’язнених на території РФ та на окупованому півострові Крим налічувалося понад 100. Значна частина з них — кримські татари. Звинувачення, що їх висунули російські «правоохоронці», доволі різні: тут і «заклики до зміни територіальної цілісності» через невизнання Криму частиною Росії; і підготовка терактів, як-от в історії з «кримськими диверсантами», які нібито мали підривати об’єкти критичної інфраструктури півострова; і екстремізм, наприклад участь у заборонених у РФ релігійних або релігійно-політичних організаціях, наприклад Свідках Єгови або «Хізб ут-Тахріру». Частина політв’язнів уже отримала реальні строки ув’язнення — дехто до 20 років позбавлення волі. Крім того, на окупованій Росією частині Донбасу утримують щонайменше 200 полонених: військових та цивільних, яких також звинуватили в «злочинах» проти самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». І політв’язні, і полонені, і їхні родичі очікують на допомогу від України. Ідеться не лише про звільнення з полону, а й про державну підтримку.

 

Історія питання


Проблема бранців Кремля виникла з початком окупації півострова Крим та війни на Донбасі. Саме тоді з’явилися перші повідомлення про затримання українських громадян за звинуваченнями в «тероризмі» й «шпигунстві». Наприклад, історія Юрія Яценка — хлопця із Львівщини, якого в травні 2014-го затримали в Курській області разом із другом. Спочатку Юрія звинуватили в неправильному заповненні міграційної картки, однак згодом ФСБ дізналася, що хлопець був активістом під час Майдану, і почала вибивати зізнання в роботі на «Правий сектор» та шпигунстві. У підсумку ж його засудили за зберігання мисливського пороху (детальніше в інтерв’ю «Юрій Яценко: ФСБ вимагало, аби я зізнався у шпигунстві»).

 

Читайте також: Бранці Кремля на паузі


За тероризм судили «групу Олега Сенцова» — кількох кримських активістів, які, за версією ФСБ, нібито планували вибухи в Сімферополі в ніч на 9 травня 2014-го. Уже під час «суду» над українцями з’ясувалося, що обвинувачення базувалося на свідченнях, отриманих під час катувань: про це в залі суду заявив один з «учасників групи» Геннадій Афанасьєв. Але це не завадило окупаційній владі засудити людей на доволі серйозні строки ув’язнення — Олег Сєнцов, наприклад, отримав 20 років колонії.


Окрім того, окупаційна влада півострова взялася за переслідування кримських татар. Для цього почали активно використовувати російське антитерористичне законодавство. А більшість представників корінного народу Криму судили й судять за «екстремізм». Зокрема, за членство в політично-релігійній організації «Хізб ут-Тахрір» (заборонена й визнана терористичною в Росії та Казахстані. — Ред.). У перший рік окупанти намагалися ув’язнити тих кримських татар, які активно виступали проти окупації. Згодом за ґратами опинялися активісти, які допомагали з передачами для ув’язнених, ходили на судові засідання й намагалися їх регулярно висвітлювати.


Паралельно із цим на Сході проросійські бойовики затримували українців нібито за воєнні злочини. Відомою тут стала історія Надії Савченко, яку судили начебто за вбивство російських журналістів. Однак найпоказовішою була справа Сергія Литвинова (нині звільнений і перебуває в Україні. — Ред.). Чоловік мав вади розвитку, працював різноробочим, жив у Луганській області неподалік російського кордону. Одного дня він вирішив поїхати в російське прикордоння полікувати зуби, а як наслідок — опинився в руках ФСБ. «Слідчі» звинуватили чоловіка в тому, що він розстріляв 39 чоловіків, зґвалтував 8 жінок та вбив дитину. Литвинов нібито чинив ці звірства, будучи членом добровольчого батальйону «Дніпро-1». Однак ця справа розвалилася, так і не дійшовши до вироку: Литвинов ніколи не був членом жодного добробату й не служив у Збройних Силах через згадані вади розвитку; українські слідчі перевірили версію ФСБ і не знайшли масового поховання 39 розстріляних російськомовних чоловіків; також у селі, біля якого нібито відбувалися розстріли, не знайшли жодного свідка, який бодай чув звуки пострілів у момент «розстрілу»; прізвища людей, що нібито постраждали від дій Литвинова, не зареєстровані в Луганській області — там, де нібито відбувалися злочини. Але, як і в попередніх випадках, це не завадило російським суддям відправити українця до колонії. Утім, не за вбивства та зґвалтування, а за «розбій»: Литвинов нібито побив чоловіка та викрав у нього два авто. Щоправда, на момент злочину «побитий» навіть не перебував на території України.

 

Читайте також: Роман Сущенко: «Тримався завдяки здоровому гумору на межі сарказму»


Проте якщо від самого початку РФ утримувала заледве десяток політв’язнів, то на шостий рік війни ця цифра сягнула понад сотні й зростає далі. Правозахисники, які відстежують питання бранців Кремля, зауважують: наразі неможливо точно сказати, скількох політв’язнів утримує Росія у своїх тюрмах. Можуть бути історії, про які ні українським дипломатам, ні правоохоронцям, ні правозахисникам нічого не відомо. Також важливо усвідомлювати, що Кремль використовує цих людей для тиску на Україну, а питання їхнього звільнення було та є політичним і, на жаль, ситуативним. Тобто все залежить від домовленостей адміністрацій президентів України й Росії. Понад те, РФ фактично має необмежений «обмінний фонд», адже на окупованих територіях Криму й Донбасу проживає кілька мільйонів людей, кожен з яких є потенційним бранцем Кремля. Крім того, у самій Росії досі живуть або працюють сотні тисяч українців. Утім, це не означає, що Україна зовсім не може допомогти своїм громадянам.

 

Державна підтримка бранців


Оскільки історія з бранцями Кремля й полоненими буде тривалою, то ще від першого року війни правозахисники почали говорити про вироблення державної політики підтримки політв’язнів. Зокрема, надання їм та їхнім сім’ям фінансової допомоги, бо не всі мають змогу оплачувати роботу адвокатів: ідеться навіть не так про гонорари, як про витрати на дорогу. Часто українських в’язнів утримують мало не по всій Росії: із окупованих територій чи прикордонних областей РФ, де їх «судять», люди можуть опинятися, скажімо, на півночі країни. Як-от Олег Сенцов, який після суду в Криму опинився аж у Лабитнангах за полярним колом. Також у політв’язнів, як і у всіх ув’язнених у Росії, є проблеми з продуктами, засобами гігієни, одягом. Вирішити це питання можна двома способами: або купивши потрібні товари в спеціальному тюремному магазині, або надіславши людині передачу. Для цього також потрібні гроші. За словами голови об’єднання родин політв’язнів Кремля Ігоря Котелянця, торік середня вартість однієї передачі для політв’язня з доставкою була 1,5 тис. грн. І таких передач має бути кілька впродовж місяця. Крім того, родичі політв’язнів намагаються потрапити на суди, тож їм потрібні гроші на дорогу й проживання. В окремих випадках ідеться про втрату годувальника, тому сім’ї ув’язнених з політичних мотивів потребують фінансової підтримки.

Влада намагається вирішувати проблеми політв’язнів. Проте нині йдеться про ручне керування та ініціативи Кабміну чи Офісу президента. Наприклад, рік тому звільнені політв’язні пройшли медичне обстеження й лікування — завдяки ініціативі Банкової. Однак таку допомогу отримали не всі


Не зникають проблеми й після звільнення. Після ув’язнення людям потрібне медичне обстеження й лікування, оскільки можуть загострюватися хронічні хвороби та з’являтися нові. Російська тюремна медицина змушує бажати кращого. Наприклад, свого часу російські тюремники тривалий час ігнорували осколкові поранення українських військовополонених моряків, захоплених 2018-го неподалік Керченської протоки в Чорному морі. Тоді, нагадаємо, росіяни обстріляли українські кораблі, внаслідок чого постраждало троє українців.

 

Читайте також: Ключ не в Путіна


Власне, українська влада намагається вирішувати ці проблеми впродовж шести років. Проте сьогодні можна говорити лише про ручне керування та ініціативи Кабінету Міністрів чи Офісу президента. Наприклад, закладене в бюджет Міністерства закордонних справ фінансування на юридичну допомогу для політв’язнів. Або ж виплата допомоги сім’ям бранців Кремля, якою опікувалося Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Врешті, рік тому звільнені політв’язні пройшли медичне обстеження й лікування — завдяки ініціативі Банкової. Проте таку допомогу дістали не всі. Наприклад, люди, які не потрапили у «великий обмін» у вересні торік, були змушені самотужки шукати гроші. Як-от Роман Терновський — чоловік, якого в РФ засудили за участь у «Правому секторі». Українець відсидів у російській тюрмі й повернувся до України за два тижні до того, як відбувся згаданий обмін. Чоловік не зміг вчасно отримати державну допомогу, і гроші в міжнародних донорів на його лікування шукали правозахисники (див. Тиждень, № 48/2019).


Розв’язати цю проблему міг би профільний закон про полонених та людей, переслідуваних з політичних мотивів. У такому разі депутати закріпили б державні гарантії на рівні законодавства й фінансова допомога вже не залежала б від доброї волі окремих чиновників, міністерств чи відомств. Власне, спроби розробити такий документ були ще за президентства Петра Порошенка. Перший проєкт закону про політв’язнів (№ 6700) з’явився в парламенті VIII скликання влітку 2017 року. Його автором був Мустафа Джемілєв. Він передбачав фінансову компенсацію за ув’язнення, допомогу в оплаті адвокатів тощо. Проте до нього виникла низка претензій. Насамперед у самих родичів ув’язнених та правозахисників, які відстежують проблему політв’язнів, як-от Центр громадянських свобод чи Медійна ініціатива за права людини.

 

У тому законопроєкті йшлося про те, що сама держава мала б надавати статус ув’язненого з політичних мотивів. Хоча зазвичай такі статуси надають великі міжнародні правозахисні організації, наприклад Amnesty International. На зміну йому прийшов проєкт закону № 8205. Він також передбачав фінансову допомогу та соціальні гарантії для бранців Кремля. Але, як і попередній документ, мав проблеми з тим, хто визначатиме статус людини, ув’язненої з політичних мотивів. Цього разу цим мала займатися Служба безпеки України: після низки бюрократичних процедур вона мала надавати людині спеціальну довідку. Нюанс був у тому, що її можна було отримати лише особисто й за місцем реєстрації. Наприклад, за таких умов «група Сенцова» мала відсидіти свої 10–20 років, а після цього в Криму політв’язні мали б спробувати отримати свої посвідчення політв’язнів. Тож і цей документ родичі ув’язнених та правозахисники розкритикували. Окрім цих двох, існувало ще щонайменше три аналогічні законопроєкти, однак Рада VIII скликання проголосувала за проєкт закону № 8205. І лише в першому читанні. Сталося це наприкінці каденції попереднього парламенту. Усувати проблемні моменти в новому документі мала б Рада IX скликання.

 

Законопроєкт без номера


Оскільки робота над помилками тривала, родичі політв’язнів запропонували новій владі, зокрема Офісу президента Володимира Зеленського, підготувати новий законопроєкт про політв’язнів. Цей документ мав би врахувати недоліки всіх попередніх законодавчих ініціатив. А зважаючи на проголошений турборежим і подання документа від самого президента, закон про політв’язнів мав усі шанси з’явитися до кінця 2019 року. Документ презентували торік восени. Надворі вересень 2020-го. Закону про політв’язнів досі немає.


«Нам обіцяли, що у Верховній Раді цей документ проголосують до кінця 2019 року. Однак цього досі не сталося. Чому так — нам ніхто не пояснює. Як нам відомо, цей законопроєкт був на експертизі в Офісі президента. Потім його скерували до Кабінету Міністрів. Там у документ мали вносити правки профільні міністерства. Останні, хто вносив свої пропозиції, — це представництво президента в Криму. Знаю, що після цього документ знову віддали в Офіс президента. Там він лежить з усіма правками дотепер. Нібито його мають скоро зареєструвати у Верховній Раді й розглянути під час одного із засідань. Але коли буде це «скоро» — ніхто не каже», — коментує Тижню ситуацію голова об’єднання родин політв’язнів Кремля Ігор Котелянець.

 

Читайте також: Дожити до звільнення. Що робити бранцям і їхнім рідним


Він додає, що, після того як законопроєкт віддали на погодження до Кабінету Міністрів, його тексту родичі політв’язнів не бачили. Так само вони не знають, які саме пропозиції й правки в документ подавав Кабмін. «Над цим проєктом закону працювали і МЗС, і Мінсоцполітики, і правозахисники. Ми змогли написати проєкт закону, який влаштовував усіх і був життєздатним. Потім його віддали до уряду. Які пропозиції вносили там — ми не знаємо. Робоча група з питань полонених, політв’язнів і зниклих безвісти при Офісі президента не збирається вже давно. Так ми могли б бодай запит дати, щоб нам текст документа показали й пояснили, на якому він етапі. На наші офіційні листи Офіс президента не відповідає: їх розписують на різні міністерства, пряму відповідь з Банкової отримати неможливо», — каже Котелянець.


У представництві президента в Криму ж кажуть, що кінцевий документ таки враховує зауваження до всіх попередніх законопроєктів щодо бранців Кремля. «Мені незрозуміло, чому за стільки років не ухвалили закону про політв’язнів, утім, про це варто спитати в парламентаріїв. Але такий проєкт закону готується не за один день. Документ, який пішов до Офісу президента, — результат тривалої роботи, і не лише нашого представництва. Над ним працювала велика група правозахисників, які надають допомогу політв’язням і полоненим, самі родичі. Цей документ — відповідь на зареєстровані раніше законопроєкти, які намагалися врегулювати проблему, але мали проблеми зі змістом. Наприклад, давали СБУ повноваження одноосібно визначати, хто є, а хто не є політв’язнем», — розповідає в коментарі Тижню перша заступниця постійного представника президента в Автономній Республіці Крим Дар’я Свиридова.


Вона зазначає, що в новому законопроєкті, який мають зареєструвати у Верховній Раді, ідеться про встановлення факту переслідування через політичну позицію чи громадську діяльність. А сам документ передбачає три категорії громадян: політв’язні, полонені та військовополонені. «Належність людини до однієї із цих категорій визначатиме міжвідомча комісія, до якої ввійдуть представники правоохоронних органів, Кабміну та суспільства», — зауважує Свиридова.
Також документ передбачає різні види допомоги, зокрема фінансову на час ув’язнення, оплату медичної та психологічної реабілітації, допомогу з працевлаштування після полону тощо. Однак наразі точно не можна сказати, яким саме буде кінцевий варіант документа, оскільки його досі не зареєстрували у Верховній Раді.


«Також були інші пропозиції, однак детальніше про все можна буде говорити лише після того, як документ опиниться у Верховній Раді. Сподіваємося, Офіс президента ухвалить рішення про реєстрацію цього законопроєкту. Важливо розуміти, що цей документ визначає категорії осіб, які можуть отримувати допомогу. І тут не йдеться про всіх людей, які позбавлені волі. Адже на окупованих територіях перебувають ув’язнені й засуджені за загальнокримінальні злочини. І вони не підпадатимуть під дію цього закону», — наголошує Свиридова.


Наразі ж родичі і бранців Кремля, і полонених на Донбасі сподіваються на ухвалення цього документа. Адже він, нарешті, розблокує виплати фінансової допомоги тим, чиї родичі досі сидять у російських тюрмах. Українці, які вийшли та вийдуть з полону, врешті отримають соціальну й психологічну реабілітацію, гарантовану державою. Під питанням лишається тільки те, чи знайдуть Офіс президента і Верховна Рада перед місцевими виборами час, щоб проголосувати за цей законопроєкт.