Культура 2020-10-17 09:59 Трегуб Ганна

Ніколя Матьє: «Література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить»

Про підлітків і молодь на зламі епох, про читачів романів, яких стає дедалі менше, а також про історії з периферії, які можуть бути не менш цікавими за історії з великих міст, Тиждень поспілкувався з лауреатом Гонкурівської премії з літератури Ніколя Матьє, який став цьогорічним гостем і спікером 27 Львівського міжнародного BookForum.

Багато хто стверджує, що сучасна публіка перегодована візуальним контентом, зокрема серіалами. Написати сьогодні великий роман і запропонувати читачеві довгу оповідь — це своєрідний виклик сучасному тренду?

 

— Як на мене, то протиставлення між наративом і зображенням немає. Оповідати можна не тільки словами. Натомість нині є конфлікт між чимось довготривалим і миттєвим. Скажіть, хто сьогодні має час читати товсті романи, як-от «Війна і мир» Толстого, від початку й до кінця? Така ситуація мене засмучує. Література ХІХ століття — це люди, які промовляли через слова. Нині таких уже майже немає. Ті, що пишуть сьогодні, так чи інакше вдаються до візуальних образів. Та справжня література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить.


Не погоджуся, що книжка зараз зникає. Але факт, що люди дедалі менше читають власне літературних творів, зокрема романістики. Натомість вони читають книжки з саморозвитку, у яких ідеться про те, як себе вдосконалювати, книжки на психологічну тематику, а також про те, як краще жити й бути щасливими. Коли виявляється, що сучасний світовий бестселер — це книжка Марі Кондо про прибирання, то я, як людина, яка має усталений образ того, чим література є або не є, принаймні замислююся.


Література не зникає. Але епоха великих читачів, які читали великі твори, закінчилася. Тих, хто читає, стає дедалі менше, проте вони є. Чи набуде література інших форм? Можливо. Я також інколи вдаюся до невеличких публікацій в інстаграмі, де фрагменти художнього слова намагаюся поєднувати із зображеннями, щоб зацікавити публіку. Це інша форма висловлювання, але вона також, безперечно, належить до літератури. Так, нові форми літератури постануть, але які саме — хтозна. 

 

Читайте також: Гізер Морріс: «Кожне наявне в нас право веде до рівної міри відповідальності, зокрема й перед співгромадянами»


Мої наміри були зовсім іншими, і керувався я іншою логікою. Наперед не вираховував, яким за обсягом має бути мій твір. Звісно, я хотів розповісти історію однієї родини впродовж чотирьох сезонів, і вона не могла бути короткою. Мені важливо, щоб оповідь була не складною, цікавою й захопливою. І коли так є, то читач не помічає кількості сторінок роману. Писати щороку роман на 200 сторінок — це не притаманна мені манера роботи.

 

Молодь і підлітки, які дорослішають, знову стають актуальними героями сучасної літератури? Чи, може, красне письменство Франції має інтерес до зовсім інших героїв і тем?

 

— Можна констатувати, що тема молоді повертається до літератури. Коли вийшов мій роман «Діти їхні», то багато хто казав: «О, нарешті роман про молодь і про периферію у Франції!». Мовляв, щось відбувається не в Парижі, а й десь іще. Література завжди цікавиться різними темами. Французькі автори постійно приділяли увагу і периферії, і молоді. Чомусь у суспільстві постає ситуація, коли якоїсь миті і преса, і читачі звертають на такі теми багато своєї уваги. Але такі романи є, були й будуть. Є ще одна тема, яка хвилює французьку творчу інтелігенцію: фемінізм. Вона гостра й усі її обговорюють.


Важко передбачити, наскільки тривалою буде мода на фемінізм у французькій літературі. Мода — це суспільне явище, тому, можливо, доречно говорити про глибші й ширші речі, ніж просто моду. Про те щось, що залишить свій слід у мистецтві й літературі. Можливо, постануть якісь видатні твори, пов’язані з явищем, про яке йшлося вище, а поруч із ними будуть твори, що не мають глибокого значення, а орієнтуються на те, що популярно. Важливо не те, чи лишиться фемінізм закарбованим у мистецтво, а чи зміниться щось у наших суспільствах: наприклад, чи поліпшиться ситуація жіноцтва, чи стане менше жорстокості тощо. На це питання ні я, ані хтось інший поки що відповісти не може.

 

Дилема, яку ви змальовуєте в романі «Діти їхні» — це питання про належність головних героїв до певного місця та їхнє намагання переосмислити досвід, який вони можуть у цьому місці здобути. Чому для особистісного становлення їм необхідно відірватися від свого коріння?


— Дорослішання героїв мого роману «Діти їхні» відбувається на тлі деіндустріалізації регіону, в якому живуть вони та їхні батьки. Це схід Франції, край шахтарів і металургів. Ідеться про невеличке містечко (я й сам родом із такого). Для старшого покоління героїв важливою є втрата знаного їм життєвого світу. Вони хотіли б передати щось дітям у спадок, якийсь свій досвід, але настає певний момент, коли насправді їм нічого передати власним нащадкам, бо їхній життєвий багаж стає непотрібним.

 

Чиатйте також: Патті Сміт: Переможець – той, кого веде сила любові


Девальвуються не цінності, які старші передають молодшим. Річ в іншому. Досвід тих, кого змальовано в романі, певної миті перестає відповідати часу. Колись вони працювали на виробництві, де здобули великий досвід колективної праці. Навіть коли вони вже не працюють у великих виробничих колективах, а займаються меншими, дрібнішими роботами, саме колективне життя і стиль роботи для них є важливими. Значний сегмент здобутого ними досвіду втратив свою цінність, перестав бути корисним. Зараз я читаю книжки авторства білоруської письменниці, лауреатки Нобелівської премії з літератури Святлани Алєксієвич. Вона також розповідає про те, що з розвалом СРСР досвід, який його жителі здобули за час існування цієї країни, перестав бути валідним і цінним для наступного покоління.


Не думаю, що про мій роман можна говорити як про твір-пересторогу, бо у Франції процес деіндустріалізації давно завершився. Те, що відбувається в романі, припадає на час понад 20 років тому, тобто кінець 1990-х — початок 2000-х. 1990-ті роки у Європі були, так би мовити, ніякими, позбавленими якихось виразних ознак. Це період між падінням Берлінського муру й моментом терористичних атак 11 вересня 2001 року, коли було зруйновано вежі-блюзнюки Всесвітнього торговельного  центру в Нью-Йорку. Ідеться про час кінця великих ідеологій. Я тоді також був дуже молодим, і мені з однолітками здавалося, що ми живемо в мить кінця історії, що вона завершилася, що її більше немає. Нічого такого не відбулося й не відбудеться. Історія не закінчилася. Епоха, про яку йдеться, була доволі спокійною, але водночас — гнітючою та депресивною.

 

Підлітки 1990-х років, здається, є одним з останніх поколінь, що дорослішали в умовах дуже обмеженого впливу цифрових гаджетів та інтернету. Як сильно відрізняється дорослішання тоді й тепер?


— Якщо говорити про європейських підлітків, то порівняно з однолітками з інших частин світу вони перебувають у найпривілейованішому стані. У них є все, їм нічого не бракує, і навіть у таких закинутих куточках Франції, який змальовано в моєму творі, ситуація все одно непогана. Там немає непролазної, чорної нужди. Але все одно навіть у заможних країнах є власні травматизми і травми.


У «Дітях їхніх» показано складну ситуацію молодих людей, життя яких починається на тлі кінця епохи. Вона перестає існувати, а їхнє життя тільки стартувало. Якщо порівняти тих, хто дорослішав 20 років тому, і сучасних підлітків, процес становлення яких припадає на зараз, то йдеться про велику відмінність. На майже 700 сторінках мого роману ви не знайдете жодного мобільного телефону й тим паче смартфону. Життя сьогоднішніх підлітків, можна сказати, моделює смартфон. Цей гаджет є не просто технологічною модною новинкою, а інструментом, що завдає певних, не побоюся ствердити, навіть антропологічних змін, деформації чи модифікації. Гаджети багато в чому моделюють життя сучасної молоді.

 

Читайте також: Дар'я Онищенко: "Нам треба бути дуже обережними і чутливими до такої речі, як патріотизм"


Але окрім відмінностей, сьогодні, як і кілька десятиліть тому, залишається дещо спільне. І тоді, й тепер підлітки думають, що їхні батьки нічогісінько не тямлять і не розуміють. Так само їм кудись кортить поїхати, бо там, де вони живуть і виросли, нічого цікавого немає, зокрема й перспектив на майбутнє. Тому треба прагнути нових горизонтів. Це було тоді і є нині. Схоже, ідеться про річ, властиву підліткам. Також нікуди не зникає закоханість. Вона впливає на життя і тоді, і тепер.

 

Ваш роман «Війна тварин» екранізували як серіал. А чи цікавляться телевізійники вашим другим романом, відзначеним Гонкурівською премією?


— Якщо говорити про екранізацію «Дітей їхніх», то одна кінокомпанія вже придбала права. Щоправда, не знаю, як швидко буде адаптовано кіносценарій. Це не та робота, яка мене нині цікавить, бо значно цікавіше мені написати третій роман.


Чи цікаво мені писати? Думаю, так. Хоч творів у мене поки що небагато, але є мотиви, які переходять з одного роману в інший. Також це стосується героїв «Війни тварин», яких можна побачити і в «Дітях їхніх». Можливо, вони дещо модифіковані. У третьому творі, над яким працюю, хочу дослідити кількох персонажів, зокрема розкрити глибше образ Ванесси — матері Стефані, однієї з головних персонажок «Дітей їхніх». Питання в тому, як жінка знаходить своє місце в житті, як на цей процес впливає здобута освіта, як організовано громади маленьких містечок — таких, яке описане в «Дітях їхніх», або те, у якому я сам нині живу. Думаю, це цікаво. 

 

-----------------

Ніколя Матьє народився 1978 року в місті Епіналь. Французький письменник. Випускник університету міста Мец (Франція). Автор романів «Війна тварин» (2014) і «Діти їхні» (2018). Лауреат премії Еркмана-Шатріана 2014 року й Гонкурівської премії 2018 року.