Наука 2020-10-17 11:38 Романцова Богдана

Літературний Нобель. Коливання курсу

Чи існують закономірності у визначенні Нобелівської премії з літератури

Кожного жовтня 18 членів Нобелівського комітету з літератури отримують свої 24 години слави — аж до оголошення лауреатів Премії миру наступного дня. Упродовж цих годин політики, інтернет-аналітики, просто люди, які зайшли в соцмережі погортати новини, дивуються, обурюються та, відчутно рідше, захоплюються рішенням журі. Перепитують, де в прізвищі письменника стоїть наголос і як вимовляти ім’я лауреатки. А ще з’ясовують у друзів, чи «це взагалі хтось читав, окрім університетських професорів?» та «коли дадуть Харукі Муракамі й Стівену Кінґу?». Є ще одна категорія людей, яка незмінно радіє оголошенню літературних нобеліатів. Ідеться про власників букмекерських контор. Угадати переможця майже неможливо, а отже, виплат знову не передбачено.


То що ж таке «нобелівський формат»? Чи можна вивести загальні правила цієї складної літературної гри? Чому головну книжкову премію завжди супроводжують скандали? І коли чекати українського лауреата?

 

Ідеалізм як відлуння романтизму


Повернімося на 124 роки тому. Пабло Пікассо ще не написав «Герніки», а французький філософ Жан-Франсуа Ліотар не виклав світові думок про кризу великих ідей та ідеалів. Останні роки ХІХ століття — час самовпевненого оптимізму: глобальні воєнні конфлікти ще попереду, промисловість розвивається з блискавичною швидкістю, кожне наступне покоління живе довше за попереднє. Відновлено Олімпійські ігри, адже тепер країни мали протистояти не на полі битви, а на стадіонах чи в басейнах. 1896-го уперше в сучасній історії запалав олімпійський вогонь, і того самого року помер шведський винахідник і підприємець Альфред Нобель.

 

Читайте також: Нобель з фізики: знайти неосяжне

 

По собі він залишив 355 патентів, одну поганеньку трагедію «Немезіда» і 31 мільйон шведських крон. А ще заповіт, де сказано, що всі гроші слід передати спеціальному фонду для заснування премій із фізики, хімії, фізіології та медицини, літератури й миру. Література посідала в цьому переліку особливе місце: оскільки практичну користь від книжок виміряти складно, автора слід було нагороджувати за «високий ідеалізм» та «художню досконалість». На щастя, у Нобеля не було прямих нащадків, які могли б сперечатися з рішенням віддати всі кошти на благодійність. І вже 1901-го літературну нобелівку таки вручили.


Забрав її неймовірно нудний французький поет та есеїст Рене Сюллі-Прюдом. Перша премія — і відразу перший скандал. Літературна спільнота очікувала, що вшанують мораліста Льва Толстого (ідеалізму в його текстах вистачило б на трьох лауреатів), однак віншували консервативного автора стансів та сонетів… Низка письменників, серед яких Август Стрінберґ та Сельма Лаґерльоф, написали відкритого листа, в якому обурилися врученням премії Сюллі-Прюдому й стали на захист Толстого. Мовляв, рішення журі зумовлене політикою, а не мораллю чи естетикою. Подейкують, через той лист Стрінберґ так і не отримав своєї нагороди: члени журі мстиво запам’ятали, хто саме був ініціатором дискусії й далі короткого списку шведського драматурга не пропускали.

 

Мораліст проти лірики. Попри вподобання багатьох тогочасних письменників, першу Нобелівську премію з літератури отримав не Лев Толстой, а Рене Сюллі-Прюдом


Від першого дня суперечки супроводжували кожне рішення «безсмертних» — саме так називають високе журі, оскільки крісло за кожним із вісімнадцяти закріплене довічно. Якщо в точних науках спільнота вчених може проаналізувати й оцінити потенційну користь винаходу чи відкриття, то література лишається полем естетики та смаку. Втім, певні приховані критерії існували на кожному етапі, тож спробуймо їх виокремити.


Нобелівських лауреатів від початку ХХ століття й десь до 1917-го об’єднує низка спільних рис: по-перше, це білі європейці, чоловіки, серйозні та дуже авторитетні. Винятком була невгамовна Сельма Лаґерльоф, без якої годі було уявити тогочасний літературний процес. По-друге, особливо помітне місце в переліку посідають поети (Фредерік Містраль, Б’єрнстьєрне Б’єрнсон, Джозуе Кардуччі, Рабіндранат Тагор) та драматурги (Хосе Ечеґарай-і-Ейсаґірре, Пауль Гейзе, Моріс Метерлінк). Це можна пояснити впливами романтичної епохи (а в Швеції віяння романтизму відчувалося і в ХХ столітті), коли справжніми богонатхненними авторами вважалися насамперед поети. По-третє, у формулюванні, за що ж автор отримує головну літературну премію року, нерідко трапляються слова «ідеалізм» або ж «ідеали». Оскільки Нобель окремо прописав цей критерій, однак не пояснив докладніше, про що ж ідеться, комітет перші 20 років активно вишукував той примарний ідеалізм у текстах і додавав кодове слово мало не до кожного свого вердикту. Так журі убезпечувало себе від критики, і хіба можна його засуджувати за таку обережність?

 

Вага національної особливості


Золота епоха ідеалізму тривала недовго. 1918 року закінчилася Перша світова війна, і нобелівки того року так і не вручили — уперше в історії… Світ вийшов із глобального протистояння роз’єднаним та розпорошеним. Ущент було зруйновано великий міф європейського гуманізму і, здавалося, запали сутінки Європи. Така роз’єд­наність далася взнаки й у літературі. У 1920-х нобелівкою винагороджують уже не за абстрактний уселюдський гуманізм, а за втілення в творчості національних особливостей. Так, Кнута Гамсуна нагороджують за опис «життя норвезьких селян» (1920); Анатоль Франс здобуває медаль за «істинно галльський темперамент» (1921); Хасінто Бенавенте-і-Мартінес — за «славетні традиції іспанської драми» (1922); Вільям Єйтс — за «національний дух» (1923). А в творчості Сіґрід Унсет, третьої літературної нобеліатки, відзначили «скандинавське середньовіччя» (1928). Автор, який тоді претендував на високу нагороду, мусив бути насамперед сильним національним письменником, а журі більше цікавлять культурні особливості народів, ніж спільні риси та абстрактний ідеалізм. Місія «безсмертних» — довести, що попри культурну різницю світ досі можуть об’єднувати книжки.

 

Читайте також: Штучний інтелект: заявки на лідерство


1930-ті, безумовно, пов’язані з американською літературою. Європоцентричний нобелівський комітет виявляє, що заокеанські майстри пера аж ніяк не поступаються письменникам Старого світу, і премію того десятиліття забирають аж троє громадян США: Сінклер Льюїс (1930), Юджин О’Нілл (1936) та Перл Бак (1938). Ще одна ймовірна причина нагородження американців — бажання підтримати їх у часи Великої депресії, що тривала приблизно до 1939-го.
У 1940–1943 роках премію не присуджують через Другу світову війну. А в 1944-му Нобелівський комітет повертається до поезії: Йоганнеса Вільгельма Єнсена нагороджено за «поетичну уяву» (1944), Ґабріелу Містраль — за «поезію істинного почуття» (1945), Томаса Стернза Еліота — за «новаторський вклад у сучасну поезію» (1948). У часи Другої світової людство зазнало травматичного досвіду, який було неможливо описати прозовою мовою. І тільки густа модерністська метафорика дала можливість примиритися з трагізмом минулого, залікувати свіжі рани. Література в повоєнне десятиліття повертає собі терапевтичну функцію, творчість зцілює, і йдеться насамперед про поетичне слово.
Така тенденція тривала й у 1950-ті, але тоді комітет особливо пильно придивлявся до морального статусу автора. Письменник мусив бути не лише хорошим стилістом, а й політичним лідером, як-от Вінстон Черчилль (1953), чи моральним авторитетом, як-от Бертран Рассел (1950). Війна засвідчила, що навіть геніальні автори, приміром Кнут Гамсун та Ґабріеле д’Аннунціо, чи блискучі філософи, як-от Мартін Гайдеґґер, вразливі до хибних ідеологій. Етична сліпота — хвороба попереднього десятиліття, і від неї також мала лікувати література.


З новим компасом


1960-ті відзначилися зміщенням територіального фокуса: нагороду забирає автор з Югославії Іво Андрич (1961) та уперше — грецький поет Йоргос Сеферіс (1963). 1966-й приносить подвійну нобелівку майже полярним письменникам, що писали про єврейський народ: авторові крутійського роману «Весільний балдахін» Шмуелю Агнону та шведській поетці єврейського походження Неллі Закс, у чиїх віршах панують трагічні мотиви. Нобелівський комітет зацікавлений у літературному освоєнні віддалених країн та культур — Латинської Америки у творчості Міґеля Астуріаса (1967), Японії в текстах Ясунарі Кавабати (1968). 


1970–1980-ті можна узагальнити формулюванням, з яким премію дали шведу Гаррі Мартінсону: «За творчість, в якій є все: від краплі роси до космосу». Географія розширюється до Колумбії, Австралії та Нігерії. Для комітету важливі і поезія, і драма, і епічні романи. Усе більшу увагу приділяють короткій формі та поєднанню різних культур, як-от у текстах Ісаака Башевіса Зінґера й Чеслава Мілоша. 


У 1990-ті роки на перший план виходять бунтівники: саркастичний італієць Даріо Фо (1997) й потужний філософ Ґюнтер Ґрасс (1999). Вони руйнують стереотипи й переосмислюють історію. У літературі триває глобальна криза метанаративів, тобто перегляд незаперечних ідей та очевидних, на перший погляд, істин. Письменники частіше ставлять запитання, ніж відповідають на них, рефлексують і сумніваються, ніж виголошують готові рецепти порятунку людства.

 

Читайте також: Побачити атом


ХХІ століття — найскладніший час для прогнозів. Якщо проаналізувати букмекерські ставки за цей період, помітно, що передбачити можна було хіба що лауреатство Світлани Алексієвич. Нагороду часто дають від протилежного. Наприклад, 2012 року її здобуває китаєць Мо Янь. Він чоловік, пише великі романи, представляє Китай, тобто Східну Азію. Це означало, що, ймовірно, 2013-го премію мала отримати жінка не з Азії, яка пише малу прозу чи поезію. І справді, нобелівку здобула канадка Еліс Манро за «сучасне коротке оповідання». Звісно, таке протиставлення видається спрощеним, тож упевнено можна стверджувати лише одне: нобелівське журі цього періоду намагається охопити якомога ширше коло жанрів, національних літератур та ідеологій. У тренді розмаїття. Крім того, серед нобеліатів суттєво збільшилася кількість жінок: Доріс Лессінґ (2007), Герта Мюллер (2009), Еліс Манро (2013), Світлана Алексієвич (2015).

 

У пошуках нових орієнтирів


2016-го нобелівка робить крутий поворот у бік демократизації: премію присуджено Бобу Ділану, співцю свободи та іконі руху за громадянські права. Читачі розділилися на два непримиримі табори: одні раділи тому, що нарешті нагороджують кумира багатьох, а не маловідомого шведського поета, інші обурювалися рішенням журі, мовляв, були й кращі претенденти. Цієї лінії новий секретар комітету Сара Даніус, вочевидь, збиралася триматися й далі, тож 2017 року нагороду забрав знаний і дуже популярний британський прозаїк японського походження Кадзуо Ішіґуро. Це теж спричинило низку дискусій, хай і не таких бурхливих, як 2016-го. Багатьом високочолим інтелектуалам було складно відійти від стереотипного уявлення про високу літературу як товсті туманні романи чи герметичну поезію. Варто зауважити іншу важливу тенденцію, яка триває з 2015-го, тобто від нагородження Світлани Алексієвич. Нобелівський комітет свідомо розширює розуміння того, що таке література. І художній репортаж, і проспіване слово визнавалися частиною belles lettres. Тривала некваплива, але впевнена експансія літературного процесу в суміжні сфери. Зупинити її міг хіба що гучний скандал. І він стався.

 

Зміна курсу. Професор Андре Олссон, новий очільник Нобелівського комітету з літератури при Академії Швеції, пообіцяв приділяти більше уваги творчості жінок та культурному різноманіттю


2018 року з’ясувалося, що шведський фотограф і режисер французького походження Жан-Клод Арно, чоловік членкині нобелівського журі Катаріни Фростенсон, впливав на рішення комітету й оприлюднював інформацію ще до оголошення чергового лауреата. Невдовзі з’ясувалися й подробиці корупційних схем та сексуальних скандалів, центром яких був Арно. Частина комітету, включно із Сарою Даніус, відмовилася від своїх посад, із 18 членів журі лишилося тільки 10, а цього недостатньо для ухвалення рішень…


Премію перезавантажили у 2019‑му. Тріумфували польська прозаїкиня Ольга Токарчук (премію за 2018-й вручили у 2019-му через скандал у журі) та австрійський письменник Петер Гандке. І якщо нагородження Токарчук викликало запитання здебільшого в самих поляків (владні кола авторку недолюблюють), то Гандке обурив і читачів, і письменників. Австрійський нобеліат відомий своєю дружбою зі Слободаном Мілошевичем, запереченням геноциду мусульман у Сребрениці й тим, що встиг посваритися з половиною колег. Своє незадоволення висловила й президентка PEN America Дженніфер Іґан. Тож 2020-го, коли світ і так перебуває в стані перманентного неспокою, літературна нобелівка мала стати тихою гаванню примирення.

 

Читайте також: DeepMind: оптимістичний погляд у майбутнє


Цього року чекали на якнайетичнішу і, безумовно, жіночу премію. Чому «безумовно, жіночу»? Бо новий секретар журі Андерс Олссон ще торік пообіцяв зміну курсу від чоловічої європейської літератури в бік жіночого письма й культурного розмаїття. Та й у першій п’ятірці, на яку ставили букмекери, було аж три жінки: Маріз Конде, Людміла Уліцька й Марґарет Етвуд.


Утім, зі ставками знову не вгадали, і нагороду забрала американська поетка Луїз Ґлюк за «безпомилковий поетичний голос, який завдяки суворій красі універсалізує індивідуальне існування». Що це означає для читачів сьогодні? По-перше, повертається «висока полиця» — складна, метафорична поезія, зрозуміла небагатьом. По-друге, премія цьогоріч справді якнайтолерантніша й найетичніша. Луїз годі закинути бодай якісь моральні переступи, а її тексти резонують із сучасною настановою на щирість та відвертість письма. По-третє, Олссон має рацію: нині сильний жіночий голос важить як ніколи раніше. Наступними роками, гадаю, варто чекати географічного розширення премії та посиленої уваги до кроскультурних текстів. Чи будуть у шортлісті українці? Час покаже, втім, шанси непогані, бо глобальні потрясіння (а їх у нас удосталь) породжують велику літературу.


Нобелівська премія вкотре нагадала нам про важливість культури, особливо в кризові часи. І якщо ми досі так пильно стежимо за нобелівкою й так бурхливо сперечаємося після оголошення чергового лауреата, отже, літпроцес триває. І все це недаремно.