Культура 2020-10-18 10:11 Трегуб Ганна

Сенсорна депривація

Чому культурну сферу не можна повністю перенести в онлайн

Пандемія COVID-19 примушує нас змінювати поведінку та звички в багатьох сферах життя, зокрема й у культурній. У вересневому звіті Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD) «Культурний шок: COVID-19 та культурний і креативний сектори» йдеться про те, що найбільше від заходів соціального дистанціювання постраждали ті сектори, які залежать від місця проведення тих чи інших заходів. Зокрема, йдеться про музеї, перформативні мистецтва, живу музику, фестивалі, кіно. Сектор культури й креативних індустрій нині переживає кризу шляхів дистрибуції та інвестування, що в найнегативніший спосіб впливає на вироблення відповідних продуктів і їхнє різноманіття. Це своєю чергою має тривалі наслідки, перспектива яких вимірюватиметься не місяцями, а роками. Українські реалії не випадають із загального тренду. Чимало культурних подій — від камерних театральних вистав до великих фестивалів — або відтерміновані, або, принаймні частково, переходять в онлайн-режим. Культурні установи, зокрема музеї, перебувають на карантині чи обмежили кількість щоденних відвідувачів. Для них вихід в інтернет — теж вимушений крок, коли мова не про експеримент, а про спроби адаптації до кризової ситуації та інструменти виживання. Але чи йдеться в цьому випадку про ситуацію «нової норми», чи все ж таки про винятки й тимчасові заходи?


Тепер нерідко можна почути, що діджиталізація у поєднанні з новими технологіями, такими як віртуальна та доповнена реальність, може створювати нові форми культурного досвіду, шляхи дистрибуції культурного контенту, а також нові бізнес-моделі з ринковим потенціалом для культурного й креативного секторів. Аналітики з OECD констатують декілька речей. Попри те що надання безкоштовного культурного контенту за допомогою цифрових технологій не є стійким, воно розчахнуло двері для багатьох майбутніх інновацій. Щоб зробити їх реальними, треба подолати дефіцит цифрових навичок у секторі культури й креативних індустрій, а також покращити доступ до інтернету за межами великих мегаполісів. Однак, крім цього, варто враховувати, що цифровий доступ до культурного контенту не забезпечує отримання живого культурного досвіду. Не кажучи вже про робочі місця, які забезпечує створення такого досвіду.

 

Читайте також: Юлія Федів: «Культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний»

 

Латинське слово cultura багатозначне, однак насамперед позначає процес обробки й догляду, а також освіту й виховання. Щодо культури, то йдеться про сукупність ідей, поглядів, поведінкових практик, цінностей, від яких залежить решта надбудов. Досягнення людства в науці та культурі, освіта, накопичені знання, а також матеріальні надбання — усе це складові того широкого поняття, яким є культура як така. З таких позицій інтернет і цифрові технології є продуктом людської культури, але водночас ще одним простором, відкритим для розвитку й збереження цієї культури, інструментом її модернізації й трансформації. Однак цей простір вельми вразливий. Сучасний сервер живе без реновації в середньому близько трьох років. Тим часом онлайн-платформа, яка дає змогу хоч якось симулювати повноцінний досвід одночасного перебування багатьох осіб в одному місці (скажімо, у концертній залі), потребує значних технічних ресурсів і потужностей. Банальний факт: завжди має лишатися щось таке, що може відбуватися й зберігатися за відсутності електроенергії. А головне, чимало культурних продуктів та форм культурного досвіду просто не можуть існувати у віртуальному просторі.


Оперне, театральне, балетне мистецтво, концертна індустрія (яка об’єднує різні жанри музики — від класики до сучасних популярних), мистецьки фестивалі, музейна й туристична сфери нині опинилися між молотом і ковадлом. Вимога карантинних заходів і дотримання дистанції буде знята лише зі зникненням загрози, яку людям несе коронавірус. А поки що обмеження спричиняють до зменшення споживання згаданих культурних продуктів та практик, оскільки вони недосяжні в цифровому форматі. У тривалій перспективі це може спричинити й до скорочення кількості фахівців, залучених до їхнього створення, і до втрати специфічних знань та навичок.


За інформацією ЮНЕСКО, під час тотального весняного локдауну 90% усіх музейних установ світу (а це десь 85 тис.) були тимчасово зачинені для відвідувачів. Причому 10% музеїв можуть ніколи більше не відкритися через економічні труднощі. Це прямо впливає на те, чи зможуть вони й далі залучати до своїх команд фахових спеціалістів і чи відбуватимуться в них дослідження, створення нового креативного контенту. Той факт, що чимало цих установ мають оцифровані фонди або ж можливість швидко пройтися частиною своїх залів і галерей в онлайн-режимі, не зараджує ситуації. Існує гуглівська онлайн-платформа «Артпроєкт» (Google Arts & Culture), яка дає змогу відвідати Стоунгендж чи Помпеї, Музей мистецтва «Метрополітен» чи Тейт-галереєю, проте такому культурному й естетичному досвіду чогось відверто бракує…

 

Читайте також: Відкритий світ і сингулярність ідентичності


Дещо подібне нині відбувається в перформативних мистецтвах (оперному, балетному, театральному) й музичній концертній активності. Цікаво, що не всі з найвразливіших сфер культури бачать для себе вихід у цифрових інструментах і платформах. Наприклад, аналізуючи ситуацію в Австралії (там досі дотримуються вельми суворих карантинних обмежень, щоб не допустити чергового потужного спалаху COVID-19), відомий диригент Пітер Треґер стверджує, що оперне мистецтво буде змушене змінитися, але ці зміни стосуються реального життя, а не простору інтернету. Одна з опцій виживання цього різновиду перформативного мистецтва полягає в поверненні до своїх витоків, тобто до ситуації, коли його на місцях підтримували локальні громади. Водночас чимало фахівців указують на небезпеку втрати різними культурними продуктами й практиками своєї автентичності через діджиталізацію, тобто перетворення їх на цілком пересічний контент, яким набита всесвітня мережа. У певному сенсі ютуб зрівнює статус запису сучасної оперної вистави та чергового розважального відеоролика.


Відкритим питанням без певної відповіді поки що залишається використання технологій віртуальної реальності (VR) задля того, щоб перформативні мистецтва, музика тощо могли існувати у формах, як до початку пандемії. Ентузіасти цієї технології повсякчас зазначають, що вони роблять культурні практики доступнішими для значно більшої кількості людей. Однак на практиці доступ до віртуальної реальності пов’язаний із багатьма об’єктивними обмеженнями: щонайменше, користувачам потрібне швидкісне підключення до мережі й відповідне комп’ютерне обладнання. Це стосується не лише VR. Якщо культурне життя все більше переходитиме в площину онлайн, це неодмінно спричинить до поділу на тих, кому воно доступне, і тих, хто через інфраструктурні чи матеріальні проблеми такого доступу не матиме.


Також залишається відкритим питання, чи здатен культурний досвід у віртуальній реальності замінити реальний. З одного боку, зважаючи на тенденції в ігровій індустрії, технології віртуальної реальності справді можуть дати хоча б часткове відчуття занурення, спільності та причетності, уможливити певні види соціальної взаємодії. Однак з другого боку, навіть найкращі взірці віртуальної реальності пропонують лише бліду імітацію тих мультисенсорних переживань, які дає нам реальне життя. Жива музика, концерти, театральні вистави, фестивалі є тим ресурсом, який допомагає людям годувати та живити свої емоції й інтелект. Також це одна з форм спілкування, підтримання духу спільноти, що для людей є вітальною потребою. І, що важливо, цифрові технології не вирішують проблем дегуманізації й атомізації. Діджиталізація культурних практик запроторює кожного з нас до свого помешкання, змушуючи до проведення більшої частини життя наодинці із самими собою, до втрати сенсу й смаку справжнього культурного досвіду.


Словом, із технологіями віртуальної реальності та рештою діджитальних можливостей не все так просто й безхмарно. Тому нині питання для кожного полягає в тому, чи є культура цінністю для нас і в якій формі ми хочемо транслювати її в постпандемійні часи. А отже, чи готовий кожен із нас проголосувати за культуру ногами та власною копійкою?