Економіка 2020-10-23 11:25 Казанський Денис

Примари внутрішніх офшорів

Які моделі вільної економічної зони небезпечні, а які справді здатні відродити Донбас

Із п’яти питань, які президент Зеленський зненацька вирішив поставити українцям у день голосування на місцевих виборах, найбільший резонанс викликало друге — те, що стосується створення вільної економічної зони (ВЕЗ) на Донбасі. І зрозуміло, чому. Тема реінтеграції цього регіону для українського суспільства дуже важка й болюча. А Москва особливо й не приховує, що хотіла б вибити з України згоду на широку автономію для підконтрольних їй районів Донецької та Луганської областей і, таким чином, фактично отримати частковий контроль над українським суверенітетом. Отже, будь-який натяк на поступки Росії в цьому напрямі сприймається патріотичною частиною суспільства як зрада.


Питання про доцільність утворення на Донбасі ВЕЗ, зрозуміло, відразу ж викликало масу підозр. Спочатку Володимир Зеленський сформулював його вкрай розмито: з його звернення було неясно, який саме Донбас мається на увазі. Підконтрольна Україні територія або ОРДіЛО? Чи регіон цілком? Згодом на сайті Офісу президента з’явилося уточнення, що мова йшла виключно про ту територію, яка на даний момент контролюється урядом. Однак і після цього ясності в питанні не додалося. Вільні економічні зони на Донбасі раніше вже існували, причому досвід цей був визнаний невдалим. Чи були зроблені з цієї історії висновки нинішньою правлячою командою? Пропонує вона повернення до тих давніх спеціальних економічних зон (СЕЗ), які існували ще за часів президента Кучми, чи передбачає їхню модернізацію? Відповідей на ці питання поки що немає.

 

Читайте також: Шахти під ніж


Уперше ВЕЗ були створені на Донбасі ще в кінці 1990‑х: відповідний закон Леонід Кучма підписав 1998 року. Пролобійований він був представниками донецького клану, тому перші економічні зони були створені саме на Донеччині — це СЕЗ «Донецьк» (в обласному центрі) та СЕЗ «Азов» (у Маріуполі). Крім того, в області був також упроваджений ще й ряд так званих територій пріоритетного розвитку (ТПР). У пресі ці утворення відразу стали називати «донецькими офшорами». Автори закону заявляли, що СЕЗ і ТПР допоможуть за короткий час залучити в депресивні міста й селища Донбасу мільярди доларів іноземних інвестицій, створити робочі місця і вдихнути в регіон нове життя. Однак за час існування особливих зон ці плани так і не втілилися. На місці закритих шахт і вимерлих заводів Донбасу так і не виникла нова індустрія. А життя в донбаській глибинці анітрохи не змінилося. Вільні економічні зони та території пріоритетного розвитку збагатили тільки вузький клас особливо спритних та наближених до влади бізнесменів, які з їх допомогою уникали податків. І врешті після зміни влади й приходу «помаранчевої команди» СЕЗ були скасовані.


Спеціальні економічні зони «Донецьк» та «Азов» фактично представляли собою гектари землі, які були обгороджені парканом. На них можна було будувати виробництва, ввозити сировину й матеріали практично без жодних податків і мит. Що, власне, і відбувалося: через СЕЗ та ТПР в Україну, приміром, масово завозилася імпортна курятина. Економічне становище регіону це не змінило, однак деякі спритники чимало збагатилися на цих напівтіньових схемах. Чи хоче президент Зеленський повернутися до такого формату, чи пропонує вже щось інше — ніхто не пояснив. І як у цій ситуації можна брати участь в опитуванні — невідомо. Громадянам по суті запропонували кота в мішку, адже ні конкретного місця розташування, ні площ майбутніх ВЕЗ, ні умов їх діяльності ніхто не розкриває. А це означає, що під виглядом ВЕЗ можуть «проштовхнути» що завгодно. Від тих самих старих і добрих «донецьких офшорів» до «особливого статусу».
Тож не дивно, що в такій ситуації народ зустрів ініціативу Зеленського переважно з недовірою. Згідно з даними соціологічного опитування КМІС, майже половина українців (45%) виступає проти надання Донбасу статусу вільної економічної зони. А підтримує створення ВЕЗ на сході лише 33,5%. Причому, згідно з тим самим опитуванням, така ідея популярна здебільшого серед виборців ОПЗЖ.


Загалом до бажання президента щось придумати для пожвавлення депресивних прифронтових територій Донецької й Луганської областей можна поставитися з розумінням і співчуттям. Безумовно, регіон потребує підтримки. Навіть більше: якщо нічого не змінювати, Донбас так і залишиться неблагополучним регіоном із нещасним, антиукраїнськи налаштованим населенням. Однак цю ідею в тому вигляді, в якому веде дискусію команда президента — не пояснюючи своїх планів і не розкриваючи змісту сказаного, — суспільство явно не сприйме.

 

Читайте також: Квітучий край руйнації


Якщо мета Володимира Зеленського справді полягає в тому, щоб щиро допомогти Донбасу й відродити промисловий потенціал депресивних міст (а не відродити «донецькі офшори» для Ахметова й Бойка), то зовсім не обов’язково упиратися в питання відродження СЕЗ чи ТПР, які вже довели свою низьку ефективність. Є чимало інших інструментів. Для реалізації яких, до слова, не треба проводити якихось всеукраїнських опитувань. Наприклад, уся Східна Європа (зокрема пострадянські країни Балтії) активно будує й розвиває в себе індустріальні парки. А в тій самій Польщі такі парки виявилися значно ефективніші за українські ВЕЗ. Там їх намагалися облаштовувати саме в шахтарському регіоні — Сілезії, проблеми якої були багато в чому схожі з Донбасом. Завдяки політиці створення індустріальних парків у бідних містах країни на місці старих закритих шахт нині зводяться нові виробництва, створюються робочі місця. А в Естонії індустріальний парк відкрили в депресивному регіоні Іда-Вірума, який розташований на сході країни й межує з Росією. Він теж дещо нагадує Донбас — як проросійськими настроями, так і шахтарською специфікою. Й уряд Естонії намагається максимально допомогти мешканцям району уникнути маргіналізації, яка тягне за собою соціальні й політичні негаразди. 


Ніщо не заважає йти аналогічним шляхом Україні. Навіть більше: не треба обмежуватися тільки Донбасом. Індустріальні парки слід розвивати і в інших регіонах країни. Головне, справді робити для цього конкретні речі, а не обмежуватися резонансними відеозверненнями. Адже поки Україна проводить опитування, сусідні з нами країни вже давно реалізують подібні проєкти на практиці й отримують конкретні плоди.