Суспільство 2020-10-29 16:02 Вікторія Малишева
  ▪   Луганськ

Портрети «ополченців»

Майже всі чоловіки на нашій вулиці побували в місцевій «армії». Ще восени 2014-го я із здивуванням стежила, як «армія» поглинає всіх, незважаючи на критерії віку, військового досвіду, психічного стану і кримінального минулого.

Я бачила двох хлопців, які за покликом серця пішли служити в «ополчення». У вересні 2014 року вони були справжніми героями, переважно у власних очах. Вони міняли автівки, носили багато зброї та здавалися молодиками, які зайшли в гараж батька, поки того не було. Навіть те, як вони йшли, який мали вигляд — усе це переконувало, що ось він, їхній час, на який іноді чекають усе життя. Обоє мали досвід служби у Збройних Силах, були відчайдухами й узялися за зброю не заради грошей. Такими вони були ще взимку 2015 року, коли місцева «армія» лише починала причісуватися під російські стандарти. Вони ще могли їздити на крадених автівках, носити зброю, смітити грошима й уважати себе королями власного життя.

Потім усе почало поступово змінюватися. У кожного з’явилися обов’язки, посади, керівники. Один із них очолив розвідувальну роту. Ніби непогано, але під час одного з завдань їх забули поблизу лінії розмежування. Завдання вони давно виконали, але ніхто їх не забирав ні день, ні два, ні три. Була пізня осінь, тому вони спали, притулившись спинами одне до одного, а потім іще кілька діб вибиралася з того лісу без запасів їжі. Хлопці не здогадувалися, що могло статися. Вони не розуміли, що їх просто забули, бо анархія була другим ім’ям тодішньої «армії». А потім російські куратори почали жорстоко закручувати гайки. І виявилося, що куратором став юнак, удвічі молодший за віком, який не брав участі в бойових, але знає, як заповнювати тисячі непотрібних журналів. Тим зеленим після військових училищ росіянам кричали в обличчя, що вміють воювати, бо воювали, а ті сиділи по гуртожитках під охороною й вимагали купувати десятки журналів, наполягали вчитися працювати на комп’ютері, бути дисциплінованими і робити звіти.

 

Читайте також: Патріотизм широкого профілю

 

Я бачила білявку на сходах військового об’єкта в жовтні 2014 року. Пишна зачіска, свіжопофарбоване волосся, червоний манікюр на блідих пальцях, які ще незграбно тримали милиці. Вона прагнула йти впевнено і красиво, пересуваючи одну ногу й ті дерев’яні милиці незручними високими сходами. Дуже бліда після свіжої ампутації кінцівки. Але вона йшла ще в тому запалі, коли всі навколо їй щось обіцяли: посильну роботу, грошову допомогу, дружбу. Вона ще не усвідомила, що не буде нікому потрібною, як і безліч таких самих, як вона.

Мій приятель узяв на роботу колишнього теслю, з яким працював до 2014 року. Той був непоганим фахівцем, але влітку 2014-го вони з товаришем чомусь пішли воювати. Саме чомусь, бо той тесля не міг цього інакше пояснити. Він був удома, коли до нього зазирнув товариш. «Ти куди?». — «Іду записуватися в армію». — «Я з тобою».

 

Читайте також: Лист зради

 

Оце «з тобою» було зрозумілим, бо раніше вони роками товаришували, а ще разом працювали й відпочивали. Але товариша вбили одразу, він не мав навичок війни, а того «з тобою» лише поранили в голову. Поранили серйозно, наслідки виявилися страшними. Але йому потрібно було якось жити й годувати родину, тому він прийшов найматися до колишнього керівника й розповів йому всю цю історію. Спочатку працював, як і раніше, на верстатах. Потім колеги в цеху побачили, що з ним щось негаразд — йому так сильно докучав головний біль, що він падав на підлогу й качався від нестерпного болю та прагнув якось його вгамувати. Його забрали від небезпечних станків і запропонували іншу роботу, постійно наглядаючи за ним, як за дитиною, яка сама не знає, що може накоїти. А він постійно розказував, як повоював тоді, коли друга вбили одразу, у першому ж бою, а його лише поранили. Він не міг пояснити, чому тоді пішов, не маючи жодного попереднього наміру.

У моєї приятельки тоді також пішов воювати чоловік. Вони вже років десять жили в цивільному шлюбі. Жили по-різному, як і кожна родина. Той чоловік був страшенно впертим, тому коли він заявив, що йде служити, вона знала, що не переконає у протилежному. Його поранило від Дебальцевим. Не дуже він тоді повоював. Спочатку лікували в обласній лікарні, як і всіх, потім відправили в Ростов. Звичайно, вищі чини лікувалися в Москві, але той чоловік був звичайним бійцем, тому його відвезли до Ростова. Поранених було тоді багато. Може, саме тому лікарі щось пропустили, коли його виписували. Спочатку в нього почав змінюватися характер.

 

Читайте також: Окупаційний банкінг

 

Чоловік міг без причини кричати, працювати, звичайно, не мав змоги, а потім усе було, як у хрестоматії з медицини, коли не міг сам більше нічого. Моя приятелька відправила дочку до бабусі, щоб та не бачила батька таким, коли він забував ковтати, не міг дійти до туалету, здатен був ударити, бо на таке ще мав сили. Лікарні, дім, знову лікарні. Війна відійшла для товаришки на другий план, стала лише тлом усього. Приятелька перестала дивитись у дзеркало, бо жила біля чоловіка, який умирав. Це потім вона усвідомила, що треба було таки розписатися, поки ще можна було це зробити, а вона чомусь вважала, що встигнуть, коли він одужає. Лише після його смерті, під час розтину, виявилося, що лікарі не помітили в нього металевого уламка в черепі, який став причиною всього. Він помер, а жінка після цього року мала такий вигляд, ніби сама смертельно хвора. Це потім виявилося, що допомога їй не належить, бо шлюб не було зареєстровано на папері. Але в школі пішли назустріч: за того вбитого на війні батька погодилися безкоштовно годувати дитину.