Суспільство 2020-11-05 16:21 Вікторія Малишева

Тариф на виживання

ПЯк лікування в Луганську стало розкішшю для заможних

Стан медицини в Луганську, як на мене, зовсім не відрізняється від того, який був до 2014 року. Можливо, раніше я просто рідше зверталася до лікарів. Але й тоді всі випадки звернення в медичні установи завжди мали грошовий еквівалент: від пологів (до 2014 року була чітко встановлена тарифна сітка: за кесарів розтин, за пологи без ускладнень і за важкі пологи) до незначних дитячих недуг. Саме тому після 2014 року я не виявила жодних відкриттів. Звісно, знаю тих, кого лікували цілком безкоштовно, тобто хто стверджував, що нічого не платив ані за термінову операцію з видалення апендиксу, ані за встановлення кардіостимулятора. Може, у них якась особлива вдача, якої я не маю. Бо з мого досвіду, найчастіше лікар не бере грошей після операції лише якщо він твій давній товариш або має з тобою якісь взаємовигідні стосунки.

 

Головна проблема останніх шести років у Луганську — кадри. Старі знайомі, які якісно лікували і в яких я була впевнена, виїхали. Хтось покинув Луганськ одразу, а хтось — за кілька років життя в «республіці», коли безрезультатно пройшов шлях пошуків себе й гідного заробітку. Знайти когось із аналогічним рівнем досвіду стало неймовірно важко: телефонна книжка оновилася майже повністю. До того ж залишилася проблема відсутності медикаментів у лікарняних відділеннях. Типова ситуація, коли кров треба здавати з власним приладдям, робити укол — теж з усім своїм. Що вже казати про операцію, коли списки необхідного пишуть родичам пацієнта і хірург, і анестезіолог, і сестра – господиня відділення. У тому списку є все: від миючого засобу й одноразових рукавичок для відділення, до халатів, у яких лікарі оперуватимуть, і засобів для знезараження приміщення та їхніх рук. І, звісно, купа різного «про всяк випадок», якщо під час операції раптом щось піде не так.

Читайте також: Як спрацювали нововведення для абітурієнтів з ОРДіЛО та Криму

Тому ситуація до й після війни особисто для мене не відрізняється. Щоправда, не дуже пам’ятаю, як це було за СРСР — подейкують, у лікарнях видавали все й навіть піжами, а годували, як у санаторіях, не кажучи вже про наявність лікарських засобів. Мине ще кілька десятків років, і такі історії стануть схожими на казки про Аладіна. Зараз до лікарні треба нести свою постільну білизну, свою тарілку й навіть воду на чай, якщо ти там його питимеш.

 

Коли нас госпіталізували, я знала, що треба мати багато грошей на все. Так і сталося. До речі, придбати все за списком виявилося також нелегко: багато чого просто не було в аптеках. Фармацевти порадили домовитися одразу з лікарем, який за певну винагороду сам усе підбере. До речі, тарифи лікарям також збереглися, лише оновилися з поправкою на нову ситуацію: хірургу — 2000 рублів, анестезіологу — 700. Це за незначне хірургічне втручання. Щоб не вишуковувати всього за списком, є варіант одразу заплатити гроші лікареві й не бігати по аптеках.

Читайте також: Старість в "ЛНР"

До речі, етичний момент: чи треба платити за операцію в «державній» лікарні? Є ті, хто вважає оплату необхідною, бо вона гарантує якість медичного втручання, хтось платить за звичкою, хтось — із почуття вдячності лікарю, який працює за невелику заробітну платню. До того ж останні шість років тут активно підтримують культ професій лікаря й учителя, які за копійки погоджуються працювати на «республіку». Дуже часто така ситуація зручна і вчителям, і лікарям, які мають вигляд жертв на робочому місці. Учителька моєї дитини дуже часто повторює, що вагається, чи працювати далі, чи звільнитися: нібито все важко, складно і гроші не дають жодного задоволення. Батьки, звісно, починають умовляти залишитися, бо розуміють, що та вчителька з безліччю недоліків стара, але досвідчена, а все, «зроблене у СРСР», тут зараз у пошані. І аргументами таких умовлянь є конверти з грошима на всі свята від класу та вдячних батьків. До того ж скарги вчительки на життя схожі на пісню, яка повторюється постійно: грошей платять мало, керівництво дуже пресує, зараз часи важкі й діти складні.

 

А ситуація в медичній галузі важка ще й тому, що сам факт лікування став у Луганську ознакою певного багатства, респектабельності, добробуту. Бідний у «республіці» не лікуватиметься: і не тому, що здоровий, а тому, що просто не має на це грошей. Людина, яка розповідає про те, що відвідує лікарню, процедури у профілакторії чи дозволяє собі масаж, завжди має вигляд заможної серед сусідів і друзів.

Читайте також: Чи стала іншою луганська молодь?

Якщо казати про лікування коронавірусної хвороби, то пацієнт майже все необхідне купує сам: постільну білизну, ліки, шприци, вату, рукавички, спирт. Загалом набігає від 15 тис. до 50 тис. рублів. Як думаєте, чи в усіх є такі гроші? Скажу одразу, що ні. Тому коли людині видають список, мобілізовувати ресурси доводиться всією родиною. Хтось бігає по аптеках, хтось підвозить їжу, хоча у відділеннях із COVID-19 і пневмоніями годують якраз показово добре (на відміну від, наприклад, дитячих лікарень, де їжа дуже символічна, більше схожа на натяк на їжу).

 

Є варіант піти в лікарню просто із грошима. Персонал сам усе знайде, придбає і принесе. Це непоганий шлях. Натомість найгірший — той, коли людину відправляють лікуватися додому, бо місць у лікарні немає. Тоді недужий не тільки купує все сам, а і платить медичній сестрі за процедури, які треба робити щодня. Лише уявіть, у яку суму обернеться таке домашнє лікування. Приватна медична сестра бере 500 рублів за крапельницю. Із ліками це виходить 1,5 тис. рублів щодня на лікування пневмонії удома.

 

Я сказала знайомому лікареві, що моїм відкриттям у дитячій лікарні було те, що всі діти в палаті буди чистенькими домашніми малюками, із якими лежали матусі, що дбали про швидше покрашення стану здоров’я дітей і не шкодували грошей на ліки. Лікар посміхнувся: «У бідних немає грошей на лікування». І це та гірка правда, коли людина або якось лікується сама, або просто не звертає уваги на погіршення самопочуття, сподіваючись, що якось минеться.

 

Чесно кажучи, я не знаю, як можна зупинити коронавірусну хворобу в «республіці» із такою вартістю лікування. Зате знаю багатьох тих, хто за жодних обставин не знайде 15–50 тис. рублів, а без них — не виживе.