Політика 2020-11-13 11:02 Голуб Андрій

Календар конституційних криз

За яких обставин найполітизованіший український суд опиняється в епіцентрах конфліктів

Скасування низки норм про декларування статків посадовців на певний час затьмарило навіть дві інші ключові теми для дискусій останніх тижнів — місцеві вибори й обрання нового президента США.

Рішення Конституційного Суду України (КСУ) не можна назвати цілковито несподіваним. Упродовж останніх років судді двічі дійшли висновку про невідповідність антикорупційного законодавства нормам Основного Закону. Вперше — наприкінці лютого 2019-го, коли визнали неконституційною статтю 368-2 Кримінального кодексу («Незаконне збагачення»). Тоді рішення викликало обурення частини громадськості, проте шторму не спричинило. Навіть попри те, що антикорупційні бюро й прокуратура повідомили про закриття всіх проваджень за скасованою статтею. Не сталося вибуху й пізніше, коли суд визнав неконституційною процедуру призначення директора НАБУ президентом. Є чимало припущень стосовно причин нинішнього резонансу. Може, проблема в тому, що КСУ в один момент скасував цілу низку норм, які вже стали звичними для більшості українців. Інформація ж про статки посадовців давно є не тільки частиною правоохоронної діяльності, а й джерелом новин про «життя заможних» для широких верств громадян.

 

Гучні баталії щодо ухвалених або можливих рішень конституційних судів точилися в сусідніх Молдові й Польщі, а також у Грузії та багатьох інших країнах, де є подібні установи. Неодмінним супутником останніх є політика, а отже, періодично виникатимуть і кризи. Для будь-якого іншого суду вираз «політична справа» означатиме, що в певному рішенні є непрямі ознаки зацікавленості політичних груп. А в Конституційному Суді будь-яка справа політична апріорі. Для того щоб переконатися в цьому, варто лише поглянути на перелік суб’єктів подання: у більшості випадків це народні депутати й президент.

 

Читайте також: Конституційний суд-антикорупція-президент. Змагання в множенні на нуль


Тому чимало суддівських рішень ділить суспільство на незадоволених та прихильників. Багато з тих, хто нині бажає членам КСУ найменших гараздів, вітали їхні ж рішення про визнання неконституційними мовного закону Ківалова — Колесніченка чи закону про референдум, ухваленого ще за часів Януковича. Можна звернутися й до нещодавніх прикладів. Буквально три місяці тому суддя КСУ Ігор Сліденко став героєм для патріотично налаштованих користувачів інтернету. Відеозапис суперечки Сліденка з ексдепутатом «Опозиційного блоку» Олександром Долженковим під час слухань у справі про конституційність закону про мову був хітом. Служитель Феміди нагадав ексдепутату, що термін «російськомовні громадяни», до порушень прав яких той апелює, є частиною воєнної доктрини Путіна. Тепер Сліденко так само герой інтернету, але вже з приставкою «анти». Саме він був доповідачем у справі про конституційність декларування статків. Він був й одним із ключових авторів рішення по справі.

Приклади криз за участі КСУ мають одну спільну рису: цей суд ніколи не ухвалював рішень проти чинної влади, у чому й полягає його єдина політична лінія. Йому бракує гнучкості, а вона була б значно доречнішою за всі запевнення суддів КСУ про «рівновіддаленість»


Найбільша проблема КСУ в протиріччі, усунути яке практично неможливо: судді намагаються триматися «поза політикою», однак їхні рішення так чи так є політичними. Уже згадуваний Сліденко в інтерв’ю розлого розмірковує про недосконалість антикорупційного законодавства, яке приймали поспіхом; про те, що рішення Конституційного Суду лише вказує на помилки, які можуть легко виправити народні депутати; про те, що НАЗК (яке перевіряє декларації) варто би повністю вивести з-під впливу Кабміну… Кожне з цих тверджень має чимало аргументів на свою користь. Однак політична складова рішення КСУ стосовно декларування зовсім не в цьому. Саме в таких справах судді мали би продемонструвати своє розуміння політики. Теоретично їм слід було передусім оцінити доречність і своєчасність рішення. Однак таких категорій у профільному законі не пропишеш. Тому й виходить, що формальні підстави нібито є, але неадекватність рішення також очевидна. За таких умов і починається криза. В Україні, зокрема й зусиллями Конституційного Суду, схожа ситуація виникає далеко не вперше.


І тут слід згадати 2003 рік. Тоді судді КСУ вирішували, як слід рахувати президентські терміни. Усім відомо, що президент не може перебувати на посаді більше, ніж два терміни. Однак деякі народні депутати додумали, що «обмеження може бути застосоване лише щодо особи, яка за цією Конституцією була двічі обрана Президентом України, склала присягу й виконувала протягом конституційного строку визначені саме цим Основним Законом України повноваження». Якщо перекласти все людською мовою, то депутати намагалися довідатися, чи може Леонід Кучма висуватися на посаду втретє. Уперше він став президентом 1994-го, а Конституцію ухвалили два роки по тому. Тож формально на той час він склав присягу за чинним Основним Законом лише один раз, коли переміг удруге (1999). За таким «літочисленням» під час розгляду справи взявся до уваги лише другий термін. І Конституційний Суд пристав на таку позицію. Кучмі дозволили балотуватися втретє, не зарахувавши першу каденцію. КСУ фактично сам створив умови, за яких, у разі кризи, опинився б крайнім. Допоміг сам Кучма: вирішив не балотуватися, запропонувавши натомість «спадкоємця» Віктора Януковича. Вибори 2004-го таки обернулися кризою, проте КСУ не мав до неї прямого стосунку.

 

Читайте також: Абсурдний заспів до узурпації


Історія доволі часто натякає суддям КСУ, що іноді найкраще рішення — ухвалити щось абстрактне або ж самоусунутися. Наприклад, за три роки до справи про третій термін Кучми служителі Феміди отримали інше актуальне політичне подання. На початку 2000-го у Верховній Раді сталася так звана оксамитова революція. Ситуативна пропрезидентська більшість усунула від керівництва парламентом представників лівих партій. Приміщення парламенту заблокували комуністи та їхні союзники. Тому більшість вирішила провести засідання в іншому місці. Незадоволена опозиція пішла в КСУ з вимогою «визнання неконституційними актів, прийнятих на засіданні частини народних депутатів України в приміщенні Українського дому 21 січня та 1 лютого 2000 року». Однак судді припинили провадження, вигадавши дуже хитромудрі аргументи. Мовляв, порядок засідань Ради врегульовано регламентом, а регламент на той час ще не був законом. Тож КСУ нема чого й перевіряти.


Згодом Конституційний Суд удруге не ухвалив рішення за сторонньої допомоги, але врешті це теж привело до вирішення кризи. На початку квітня 2007-го Віктор Ющенко підписав указ про розпуск парламенту (на той час сформувалася коаліція його політичних опонентів — регіоналів, комуністів і соціалістів). Звісно ж, парламент і підтримуваний ним уряд відмовилися його виконувати. Депутати звернулися до Конституційного Суду, і там відкрили провадження по справі. Ющенко відповів указами про звільнення голови КСУ та судді-доповідача з формулюванням «за порушення присяги». Згодом їх поновили на посадах колеги, але таким чином президент затягнув розгляд по справі. І в результаті конфлікт вирішився без участі КСУ. Понад 150 депутатів опозиції склали повноваження, й парламент припинив діяльність через відсутність мінімально необхідної кількості нардепів. Ющенко скасував свій указ, тому рішення Конституційного Суду стало вже непотрібним.

 

Читайте також: Нові обличчя та старі маски


Після нинішньої кризи в КСУ Володимир Зеленський подав на розгляд Ради законопроєкт «Про відновлення суспільної довіри до конституційного судочинства». Він складається з двох статей: про скасування рішення КСУ та про розпуск суддів. Очевидно, що пропозиція суперечить усім чинним нормам, а по духу нагадує укази Ющенка 2007-го про звільнення за недоведене «порушення присяги». От тільки вони діяли відразу, а законопроєкт ще навіть не розглянули.
2010-го КСУ ухвалив рішення, яке складно критикувати з позицій формальної логіки. Однак із погляду вчасності й доречності воно не витримує хоч якоїсь критики. Ідеться про відкат до Конституції 1996-го. Відомо, що 2004 року Основний Закон змінили, обмеживши повноваження президента. КСУ вирішив їх повернути новообраному главі держави Вікторові Януковичу. Судді послалися на порушення процедури під час ухвалення конституційних змін. Вони справді були. Інша справа, чи можна вважати рішення КСУ відповідальним. Згодом судді фігуруватимуть у справі Департаменту спецрозслідувань ГПУ про узурпацію влади Януковичем, яка призвела до смертей на Майдані та війни. Окрім рішення про повернення до Конституції-1996, увагу слідчих привернуть ще два рішення того самого року: про можливість формування коаліції в парламенті за участі позафракційних депутатів та про звуження повноважень Верховного Суду. Усі ці три постанови значно посилили владу Януковича.


Наведені приклади криз за участі КСУ мають одну спільну рису: цей суд ніколи не ухвалював рішень проти чинної влади, у чому й полягає його єдина політична лінія. Йому бракує гнучкості, а вона була б значно доречнішою за всі запевнення суддів КСУ про «рівновіддаленість». Єдиним прикладом, коли рішення розходиться з думками влади, став нещодавній інцидент із декларуванням. І тут варіантів може бути три: або судді невчасно, але таки вирішили продемонструвати свою політичну гнучкість, або лінія влади не та, яку публічно озвучують, або ж владу реально мають не ті, хто формально займає високі посади.