Суспільство 2020-11-16 09:11 Гончарова Єлизавета

Перехідне правосуддя нашвидкуруч

Чому справедливість щодо людей, котрі перебувають по той бік лінії фронту, неможливо встановити в турборежимі

Гучна заява голови делегації України в ТГК Леоніда Кравчука про чергові спільні кроки щодо мирного врегулювання містить кілька тез, які видаються дискусійними. Одна з них стосується питання відповідальності для осіб, які брали участь у подіях, пов’язаних із війною на Донбасі, й недопущення покарання для тих, на кому немає провини за вчинення злочинів. Сам пан Кравчук визнає, що для запровадження перехідного правосуддя в Україні недостатньо законних підстав і необхідний новий підхід. «Це повинно бути зроблено шляхом прийняття Верховною Радою України відповідного законопроєкту, текст якого потрібно буде обговорити в робочій групі ТКГ із політичних питань. Нам потрібно, щоб питання відповідальності вирішувалися за законом, виважено, з урахуванням ситуації на Донбасі й з урахуванням досвіду інших країн. Тому що є злочинці, є люди, які прийшли туди вбивати за гроші, — вони повинні нести відповідальність, а інші — нормально жити й працювати на своїй, українській землі», — пояснив він.

Розподілом на тих, хто був зі зброєю в руках, та цивільне населення тема покарання за діяльність (яка може мати місце в окупації) не вичерпується. Бо, як показує практика, колабораціонізм, державну зраду, пособництво, виконання незаконних наказів чи сприяння ворожій пропаганді при виконанні професійних обов’язків у багатьох випадках можна сприймати як злочини. Якщо не в юридичному, то в моральному сенсі точно. І без чіткої оцінки такої діяльності неможливі подальші процеси — ані примирення, ані побудова повноцінної правової держави.

 

Читайте також: Закон про полонених на фінішній прямій

 

Тим паче, якщо наступним кроком після «швидкого пробачення» представники контактної групи бачитимуть організацію виборів за участі мешканців окупованих територій. Про свої побоювання щодо неможливості організації процесу фільтрації говорить журналіст Стас Асєєв, колишній в’язень сумнозвісної «Ізоляції» в Донецьку. «Ми справді сподіваємося, що за пару місяців визначимося, хто ці люди? А я скажу, як буде: вони всі виявляться бухгалтерами, які перекладали папери, а на «Ізоляцію» нас возила не комендатура, а викликали таксі. Та я навіть не про «Ізоляцію». Як щодо слідчого, наприклад, який мене не катував і не бив, але на зауваження про катування сказав: «Ну, мы можем написать в деле «меры физического и психологического воздействия применялись», но тогда они могут повториться» — і посмішка… Це не причетність до злочинів? Чи що, таких у лютому амністуємо, а в березні хай голосують?» — пише Стас.

На думку Асєєва, без упровадження норм закону про перехідне правосуддя призначати якісь дати народного волевиявлення на цій території, навіть після її військової деокупації, злочинно: «Ці люди мають бути назавжди позбавлені права впливати на політичне життя країни як члени структури, яка підозрюється в масових воєнних злочинах та злочинах проти людяності. А вже потім — прискіплива фільтрація на приналежність до цих злочинів кожного такого «бухгалтера». На це щонайменше потрібен рік після отримання контролю над ОРДіЛО. Який березень 2021-го? Уже зараз треба усвідомити, що в нас є «МГБ» із сотнями «працівників», у нас є з 30 тисяч «ополчення», у нас є 200 тисяч громадян із російськими паспортами, зрештою, просто місцеві, які ненавидять нас. І дати всьому цьому право голосу — остаточно розколоти країну».

«Ми справді сподіваємося, що за пару місяців визначимося, хто ці люди? А я скажу, як буде: вони всі виявляться бухгалтерами, які перекладали папери, а на «Ізоляцію» нас возила не комендатура, а викликали таксі» — твердить Станіслав Асєєв

 

Єдиного успішного рецепту немає навіть у світовій практиці. Є віддаленіші в часі приклади покарання, які запроваджували до колабораціоністів у країнах Європи після Другої світової, чи людожерські радянські табірні практики покарання та утиски в правах усіх без винятку мешканців територій, які перебували в окупації. Але навіть приклади нещодавніх конфліктів на Балканах показують: такі рани гояться значно довше, і не завжди вдається зробити це на засадах справедливості. «Досвід Балканських країн не можу вважати для нас позитивним», — коментує Ірина Довгань, яка після повернення з полону бойовиків співпрацює з Українською мережею жінок, які постраждали від насильства під час війни на Сході України. Організація входить до глобальної мережі SEMA, яка об’єднує понад 50 держав світу і сприяє вивченню досвіду в постконфліктних країнах. «Мені розповідала постраждала хорватка, що її ґвалтівник багато років живе на сусідній вулиці. Вона не має свідків, і стигматизація стосовно неї нікуди не поділася», — пояснює Довгань.

 

Читайте також: Звільнити, щоб забути

 

Із тим, що не існує жодної універсальної формули, яка є запорукою «загоєння тяжких ран», завданих суспільству, згоден і Кирило Сидорчук, юрист, експерт з адвокації у сфері захисту прав людини. Проте він упевнений, що перехідне правосуддя — це вкрай складний і багатогранний процес, який може тривати роками й десятиліттями. І його неможливо ні нашвидкуруч створити, ні змусити давати нормальні результати до певних дат. «Як відомо, концептуальні орієнтири щодо правосуддя перехідного періоду вперше розробив французький дипломат Луї Жуане (1934–2019), — розповідає Сидорчук. — Його «Принципи проти безкарності» були сформульовані з огляду на досвід воєн у Руанді та державах колишньої Югославії і є основою для подальших ініціатив ООН щодо зміцнення прав жертв. Вони були підтверджені 2005 року в іншому звіті ООН авторства американської професорки права Діани Орентліхер. Саме тому в науковій літературі часто можна зустріти назву «Принципи Жуане — Орентліхер». Його основу становлять чотири елементи: притягнення винних у масових порушеннях до відповідальності, компенсація жертвам завданої їм шкоди, встановлення правди та інституційний процес реформ, який має гарантувати, що такі порушення більше не повторяться».

Сидорчук вважає, що Україна може стати унікальним майданчиком для перехідного правосуддя, якщо робити це не номінально, а по-справжньому заглиблюючись у тему: «Адже, фактично, ми перебуваємо всередині двох конфліктів одночасно. Один із них — явний — триває з 2014 року на Сході України й викликаний російською агресію. Натомість існує й неявний — процес трансформації України з пострадянської авторитарної держави, що триває вже неповних 30 років. На превеликий жаль, Україна втілила лише один з елементів перехідного правосуддя — часткову реінтерпретацію минулого. Не відбулося жодних судових процесів над особами й інституціями, причетними до злочинів радянського режиму навіть з ухваленням у квітні 2015 року декомунізаційного пакета законів. Як наслідок, матеріальні компенсації жертвам, як і майнова реституція, стали фактично неможливими».

 

Читайте також: Як звільнити бранців Кремля

 

Щодо осіб, які отримали російське громадянство під час окупації частини Донеччини й Луганщини, а також анексії Криму, Сидорчук наголошує на важливості розроблення й ухвалення закону про люстрацію, який поширювався б на всіх вищих посадових осіб окупаційної адміністрації Російської Федерації, на суддів, працівників правоохоронних органів, осіб, які зрадили присязі Україні, отримали російський паспорт та (або) були причетними до скоєння масових і систематичних порушень прав людини. «Будь-які інші особи, що не належать до цих категорій, на мою думку, не мали б підпадати під дію цього закону, оскільки формальне набуття громадянства держави-агресора не є кримінальним правопорушенням. Причому кожен такий випадок має розглядатись і розслідуватись індивідуально, оскільки співпраця з ворогом укупі з набуттям російського громадянства могли бути як добровільними, так і вимушеними», — коментує Сидорчук. Він також вважає, що так званий план Кравчука не бачиться реалістичним від самого початку, оскільки будь-яке коригування мінських домовленостей неодноразово й рішуче відкидав Кремль. А отже, місцеві вибори на окупованих територіях відбудуться у строк до 31 березня 2021 року з імовірністю не більшою, ніж найближчої неділі.

Однак навіть якщо не торкатися теми виборів, питання моральної та юридичної оцінки діяльності людей в окупації одне з надскладних. Окрім загальних тез на кшталт тих, що озвучив перший президент України, ми будемо змушені відповідати на запитання: чи повинен отримати покарання, наприклад, викладач, який вирішив не виїжджати з окупованої території разом із навчальним закладом і брав участь у пропагандистській обробці молоді? Чи матиме він право надалі займатися педагогічною діяльністю, отримуючи заробітну плату з податків українських громадян? А чи можна вважати пособницею, приміром, звичайну прибиральницю, яка не бачила нічого поганого в тому, щоб отримувати гроші, щодня відмиваючи сліди крові в катівнях бойовиків? Чи винний у порушенні закону «республіканський нотаріус», що виписував незаконні документи на віджаті у справжніх власників квартири й будинки? А як оцінювати діяльність журналістів, лікарів, дільничних міліціонерів, дрібних чиновників?.. Вони ж просто виконували професійні обов’язки «на своїй, українській землі» — у кращому разі, не вельми переймаючись щодо подій, які відбуваються навколо.
І якщо до більшості з них у держави насправді не може бути юридичних претензій (бо люди навіть в окупації мають десь працювати та якось заробляти гроші на прожиття), то що робити з моральною оцінкою? Без неї ситуація загрожує стати насправді гострою й призвести навіть до актів помсти з боку тих, хто незадоволений тотальною й швидкою амністією. Бо нинішні обставини війни й окупації, коли можна вільно виїжджати з підконтрольної ворогу території, дещо відрізняються від тих, що були, приміром, під час німецької окупації в часи Другої світової, коли люди змушені були просто виживати за будь-яку ціну. Тож процеси визначення відповідальності та встановлення справедливості мають бути з урахуванням цих відмінностей та реалій.