Політика 2020-11-19 08:45 Малко Роман

Небезпечне пришвидшення

Свою президентську п’ятирічку Володимир Олександрович Зеленський має шанс завершити значно швидше. Як справжній ударник праці.

Переплюнувши Алєксєя Стаханова й Пашу Ангеліну разом узятих. Можливо, він навіть упорається із завданням не за три, а за два роки. Принаймні все, що довкола нього відбувається, недвозначно на це натякає. Але це аж ніяк не означає, що Зеленський вирішить піти сам, бо йому раптом набридне грати роль президента-невдахи. Сьогодні від нього вже мало що залежить. Хоча саме він винен у всіх тих катаклізмах, які країна переживає нині й від яких іще не раз стрепенеться завтра.

 

Якби не коронавірусна хвороба, справи у Володимира Олександровича були би значно гіршими. Але пандемія відтягнула момент істини й дала йому шанс виправитися. Утім, він ним не скористався. Навпаки, наробив іще більше помилок, бо втратив будь-який інтерес до своєї нової ролі й роздав власні повноваження всіляким випадковостям, тобто пустив усе на самоплин. Так, роль президента у країні вже тривалий час чомусь виконує глава його офісу Андрій Єрмак. Їздить на перемовини, розв’язує стратегічні питання. Хоча основною його функцією мало би бути лише створення умов для роботи президента, не більше. Результат, звісно, не забарився. Виборець, який іще торік дивився на Зеленського закоханими очима, раптом почав помічати, що президент голий. Кількість його симпатиків різко зменшилась, популярність партії-голограми обвалилася. Виборець навіть образився, що так легко дав себе надурити якомусь клоуну, і тому, схоже, вирішив, що наступного разу підтримає або знову «міцних» господарників (бо цим новим мордам довіряти не можна), або ще більших популістів і брехунів, часто з кремлівським акцентом. Це чітко видно не лише за даними соціологічних досліджень, а й за результатами місцевих виборів.

 

Читайте також: Календар конституційних криз


І хоча певний відсоток громадян досі вірить у свого месію, йому самому це вже мало допоможе. Його час несамовито пришвидшився. Ситуація, у яку Володимир Олександрович загнав країну, видається не лише малосимпатичною, а й доволі загрозливою. Якщо вірити одному з найближчих соратників президента Андрію Богдану, який був у когорті тих, хто привів його до влади, за час свого правління Зеленський не зробив анічогісінько із того, що обіцяв, зате наплодив чимало проблем майже в усіх сферах. Скажімо, грошей у державній скарбниці, як запевняє Богдан, майже немає і влада буде змушена ввімкнути друкарський станок. Президентське оточення загрузло в підкилимних іграх, боротися з пандемією воно не здатне, а гроші з «ковідного фонду» витратило невідомо на що.

Нинішня ситуація в Україні ідеальна для активізації всіляких пройдисвітів, корупціонерів і реваншистів. І вони не могли нею не скористатись. Можна не сумніватися, що її залюбки використають і в Кремлі. Там уже давно працюють над проблемою відновлення втрачених позицій


Схоже, ситуація у країні сьогодні ще важча, ніж в останній період правління Віктора Януковича. Серед його чиновників принаймні були більш-менш компетентні грабіжники й корупціонери з чималим послужним списком. Натомість суцільні профани й дрібні шахраї Зеленського не здатні навіть кроку ступити без помилок. Якби не середня ланка бюрократів, що залишилася від минулого «злочинного режиму», то країна впала б іще під час весняного локдауну. Проте все має свій запас міцності. Хто вже забув, на Януковича не тиснув тягар війни. Він узагалі не уявляв, що таке розбудовувати армію чи спецслужби, бо вони йому були непотрібними. Проте він чітко знав, як вибудувати систему збагачення. І тривалий час його єдиною турботою було не проґавити якоїсь вартісної «шапки», яка могла би пройти повз. Проте навіть така монументальна споруда у якийсь момент завалилась.


Але проблема насправді ще гірша. Попри те, що Зеленському нецікаво працювати (виконувати здуру наобіцяне), він багато чого не знає й не прагне дізнаватися. Не хоче брати на себе відповідальність, ховає голову в пісок, коли виникають проблеми, і чекає, коли все розсмокчеться, бо ж «нікому нічого не повинен». Хрестоматійним прикладом є реакція президента на скандал довкола Дениса Єрмака, брата чинного голови Офісу президента, який, імовірно, приторговував посадами. Певний час президент відмовчувався й ігнорував цю тему, після чого взявся звинувачувати авторів «зливу» в шахрайстві.

 

Читайте також: Нові обличчя та старі маски


Урешті, він і його ставленики зуміли провалити роботу на всіх важливих ділянках і не лише знівелювали попередні досягнення, а й відверто напаскудили, довівши державну систему до межі краху. І президент насправді десь п’ятою точкою відчуває, що добром усе це не завершиться. Проте, водночас, йому подобається та сторона його нової роботи, яка відкриває перед ним величезні горизонти. Йому приємно бути президентом. Почуватися великим цабе, коли біля тебе скачуть і догоджають. Коли твоя влада майже необмежена й ти маєш особисту теплу реальність, у яку тебе занурило оточення.


І саме в цьому небезпека. Бо це гачок, на який Зеленського вже підвісили ті, хто зумів скористатися його слабкостями й некомпетентністю. І ця компанія аж ніяк не обмежується близьким оточенням чи бенефіціарами його режиму. Те, що ми маємо нагоду споглядати останні тижні (очікувана конституційна криза, гра в піддавки на перемовинах у Мінську, черговий вихід на авансцену колаборантів на чолі з Медведчуком) — результат праці багатьох гравців. Адже й дитині зрозуміло, що нинішня ситуація в Україні ідеальна для активізації всіляких пройдисвітів, корупціонерів і реваншистів. І вони не могли нею не скористатись. Можна не сумніватися, що її залюбки використають і в Кремлі. Там уже давно працюють над проблемою відновлення втрачених позицій і повернення Україні статусу своєї колонії. На це кинуто шалений ресурс, спалено безліч «консерв», і це все точно не задля спортивного інтересу. Врешті, у Кремля сьогодні, можливо, останній шанс повернути собі Україну — тому він його не проґавить.

 

Читайте також: Девальвація влади


Тож питання не лише в тому, коли почнеться найцікавіше. Можливо, найближчим часом. Якщо конституційний бунт старих еліт сам по собі не втихне, як хотіли б «у Зеленського», — тоді здійметься нова буря. Чи якщо уряд перекриє комусь і так дефіцитний кисень, вигадавши цікавіший рецепт локдауну для боротьби із COVID-19, аніж той, проти якого повстали навіть чільні діячі президентської команди. А можливо, відповідь варто шукати в рішенні Київського апеляційного суду, який у розпал конституційної кризи, коли гарант Конституції заліг у Фео­фанії, раптом скасовує заочний арешт експрезидента-втікача Януковича у справі про розгін Майдану. У цей час хочеться пригадати слова з передвиборчої програми Володимира Олександровича: «Судова гілка влади повинна стати Владою, а не прислужником у Президента, уряду, Парламенту, місцевої влади. Ми повернемо довіру й повагу до суду».


Утім, ключовий момент усе-таки: хто і як має намір і зможе протистояти всім можливим викликам для нашої державності. Сподіватися на президента, зважаючи на його страусині звички, навряд чи можна. На його команду, очевидно, також. На недореформованих правоохоронців — не певно. Що залишилося від армії та спецслужб після втручання в їхню діяльність аматорів-миротворців, — поки що не зовсім зрозуміло, але надія є. Розрізнені українські партії навряд чи встигнуть об’єднатися перед лицем загрози й виступити єдиним фронтом. Та й користі від такого виступу небагато. Мабуть, буде як завжди. Україну в усі часи рятували добровольці, то ж і цього разу без них не обійдеться.