Суспільство 2020-11-23 09:29 Трегуб Ганна

У пошуку траєкторії

Про місце ПЦУ на конфесійній мапі України та виклики, що стоять перед нею

6 січня 2019 року у конфесійному полі України і світу з’явився новий гравець — Православна церква України (ПЦУ), котра посіла у диптиху православних церков 15‑те місце. Сьогодні, майже через два роки, ПЦУ все ще перебуває у процесі власного формування і розбудови, а також визнання іншими православними церквами світу. Певне уявлення про місце ПЦУ у загальноконфесійному контексті України дає соціологія. Так, за даними Центру Разумкова, у жовтні 2019-го 64,9% громадян називали себе православними. З-поміж них «просто православними» визнали себе 46,6%, вірянами ПЦУ назвалися 20,3% опитаних, вірянами УПЦ КП — 11,9%, а УПЦ (МП) — 16,3%. Вже за рік після свого утворення ПЦУ стала найбільш помітним елементом конфесійної палітри країни: до неї зараховували себе 34% громадян, тоді як до «просто православних» — 27,6%, до УПЦ МП — 13,8%, до УКГЦ — 8,2%, до не віруючих — 5,6%, тощо (Центр Разумкова, січень 2020). За даними інших досліджень, аналогічна картина зберігається і сьогодні. Крім того, ПЦУ має найвищий баланс суспільних симпатій: позитивно ставляться до неї 42% українців, негативно — лише 10,3%, нейтрально — 37,2%. Тимчасом, наприклад, до УПЦ МП ставляться позитивно 23%, негативно — 31,6%, нейтрально — 36,8% (КМІС, червень 2020).

 

Читайте також: Віднаходження церкви


Протягом кількох місяців після Об’єднавчого собору до ПЦУ приєдналося понад 500 релігійних громад, котрі належали до УПЦ (МП). Процес приєднання, згідно з Картою переходів до ПЦУ, був хвилеподібним. 35 парафій приєдналося ще у грудні 2018 року, 153 парафії — у січні 2019 року. Пік цього процесу припав на лютий 2020 року, коли до ПЦУ доєдналося ще 234 парафії, на спад він пішов у березні, коли перейшли 94 парафії, максимально сповільнившись перед президентськими виборами. Станом на жовтень 2020 року 555 релігійних громад та монастирів зробили заяви про перехід з УПЦ (МП) до ПЦУ. Варто зауважити, що в Україні є три лаври, тобто найбільші чоловічі православні монастирі, що мають особливе історичне та духовне значення (Києво-Печерська, Почаївська та Святогірська). При цьому жоден із цих центрів православного монашого життя в нашій країні не належить до юрисдикції ПЦУ. За даними Мінкульту, на 1 січня 2020 року УПЦ МП налічувала понад 12 тисяч парафій, 215 монастирів, а також понад 10 тисяч священнослужителів. Тимчасом ПЦУ мала менше 7 тис. парафій, 79 монастирів і 4,5 тис. священнослужителів. Що ж стосується високої кількості позацерковних «просто православних», котрі фактично залишаються ресурсом для збільшення пастви ПЦУ, цей феномен пояснюють по-різному. Загалом ідеться про людей, які культурно ототожнюють себе із православ’ям, проте або не практикують його, або не ідентифікують себе з певною конфесією, або ж узагалі байдужі до питання конфесійної належності. В Інституті економічних студій УКУ вважають, що частка «просто православних» є настільки високою не лише через індиферентність, а й через те, що частина українців все ще ідентифікує себе з ліквідованою УПЦ КП. Тобто зміни в українському православ’ї через свій надто швидкий темп у останні роки ще не встигли відобразитись на ідентичності простих вірян.

Нині є всі шанси, що ПЦУ може стати не лише драйвером реформування українського православ’я, а й однією з рушійних сил модернізації православ’я світового. Але водночас завжди існує загроза, що буде зроблено протилежний вибір — на користь копіювання близьких, але не найкращих взірців


Як зазначають автори дослідження «Україна після Томосу: контекст подій, виклики та екуменічні перспективи», оприлюдненого Інститутом екуменічних студій УКУ у червні 2020 року, динаміка переходів, про які йшлося вище, великою мірою залежить від ситуації у церковній громаді, адже переважно саме вона є юридичною особою –власницею певної церковної будівлі. Автори дослідження звертають увагу на те, що в дуже багатьох випадках списку членів громади не існує. Тож спільнота часто розділяється на дві нерівні групи: більшість, яка хоче переходити у ПЦУ, та меншість, котра цього не бажає. З іншого боку, діє вже добре налагоджена система мобільних груп, які приїжджають для підтримки настоятеля чи групи парафіян, які не бажають переходити до ПЦУ, коли громада прийняла протилежне рішення. Крім того, Московський патріархат судиться за кожну громаду, яка перейшла до ПЦУ, внаслідок чого відкриваються кримінальні справи на реєстраторів. Ця бюрократична тяганина значно сповільнює переходи. Водночас тривають судові позови з боку ПЦУ до Європейського суду та Європейського суду з прав людини щодо виселення Кримської єпархії ПЦУ із храму в окупованому Росією Симферополі.

 

Читайте також: Українське православ'я. Шанс на одужуання


Попри описані вище процеси, ПЦУ без труднощів посіла належне місце у Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) — нині предстоятель ПЦУ митрополит Київський Епіфаній головує в цій організації. ВРЦіРО є майданчиком, який забезпечує очільникові ПЦУ простір для діалогу з представниками інших християнських деномінацій та інших релігій, що належать до ВРЦіРО, а також із найвищими представниками світської влади нашої країни. Зокрема чинна влада співпрацює з ПЦУ, щоб активно залучати її як посередника у процесі реінтеграції окупованої частини Донбасу. Що стосується моделі відносин ПЦУ із владою, то певні висновки можна зробити вже сьогодні. Перед тим, як ПЦУ отримала автокефалію, серед лідерів інших християнських деномінацій та решти репрезентованих в Україні релігій ширилося побоювання, аби вона не пішла шляхом позиціонування себе як «головної» релігійної інституції країни, наслідуючи зразок РПЦ. Крім того, участь найвищих політичних кіл України у боротьбі за Томос викликала побоювання, що ПЦУ отримає вагомі преференції з боку держави. Така перспектива навряд чи влаштувала б і суспільство: торік ідею запровадження державної церкви в Україні підтримували лише 9% громадян (Центр Разумкова).


Але такі побоювання не справдились. «Православна церква України ніколи не бажала і не бажає бути «державною», але ми завжди були, є і будемо державницькими, тобто підтримуватимемо державну незалежність, суверенітет, територіальну цілісність України, суспільне порозуміння і єдність українського народу», — так глава ПЦУ митрополит Київський Епіфаній окреслив позицію своєї церкви під час зустрічі релігійних діячів із президентом України 20 жовтня 2020 року. Держава, своєю чергою, також не прагне союзу: для чинної влади питання віри відійшло на задній план, і її можна вважати рівновіддаленою від усіх релігійних організацій, зокрема й ПЦУ. Експерти вбачають у цьому позитивний бік. «Оскільки попередня політична влада стала каталізатором і ключовим гравцем у процесі отримання автокефалії, який завершився успішно, то відсторонення нинішньої від процесу розбудови і становлення ПЦУ можна вважати радше позитивним моментом, — йдеться у дослідженні «Україна після Томосу: контекст подій, виклики та екуменічні перспективи» Інституту екуменічних студій УКУ. — Молода Церква у своєму становленні може спиратися виключно на свій моральний авторитет, її неможливо звинуватити у застосуванні адміністративного ресурсу».

 

Читайте також: Віднаходження церкви


Чимало уваги привертає факт встановлення особистого діалогу між предстоятелем ПЦУ митрополитом Епіфанієм та главою УГКЦ архієпископом Святославом. Спілкування глав двох церков, очевидно, поки що можна розцінювати як взаємний обмін люб’язностями. Втім, про активну роботу ПЦУ на ниві екуменізму і встановлення контактів з лідерами інших християнських церков нині говорити не доводиться. Втім, як і про гучні конфлікти або протистояння — хіба що за винятком напружених стосунків з УПЦ МП. Причина цілком очевидна: молода церква зайнята питаннями власної розбудови та вирішенням низки важливих внутрішніх проблем. Так, напередодні інтронізації митрополита Епіфанія ініціативна група священства та мирян ПЦУ оприлюднила документ із пропозиціями порядку денного для новоствореної автокефальної церкви, який би допоміг їй краще провадити своє покликання в обставинах сьогодення — так звані «10 тез для ПЦУ». Серед цих пропозицій є заклики до оновлення парафіяльного життя, тіснішого залучення вірян у справи церкви, якісного перекладу богослужбових текстів та «нової євангелізації», активнішого соціального служіння, реформи церковної освіти тощо. «Відкритість, діалогічність, інклюзивність, готовність до критики і самокритики мають стати нашими основними принципами», — йдеться у документі, який зібрав понад 250 підписів, зокрема серед підписантів і близько 30 священників ПЦУ.


Загалом цей заклик стосувався не так ситуації у новоствореній ПЦУ, як загального становища православ’я. Яким чином ПЦУ відреагує на запит, чи вирішить взяти його собі за дорожню карту, а чи відмовиться від будь-яких змін, покаже час. Нині є всі шанси, що ПЦУ може стати не лише драйвером реформування українського православ’я, а й однією з рушійних сил модернізації православ’я світового. Але водночас завжди існує загроза, що буде зроблено протилежний вибір — на користь копіювання близьких, але не найкращих взірців.