Суспільство 2020-11-21 12:31 Ольга Герасименко

Додана вартість добра

Школа кравецької майстерності Tailor’s School — це лише дві кімнати в одному з будинків у центрі столиці. Проте вони вміщують у собі цілий світ, де люди не тільки навчаються шити, а й отримують шанс змінити все своє життя. Керує школою Ірина Петренко — людина, для якої робота полягає насамперед в активній соціальній діяльності.

За освітою Ірина журналістка й телевізійна режисерка. Вона пропрацювала в цій сфері 25 років: мала власну студію продакшну, що займалася виробництвом телевізійних програм і фільмів, та співпрацювала з українськими телеканалами. «У 40 років я згадала свою дитячу мрію — займатися виробництвом одягу, але зрозуміла, що для цього треба спершу самій навчитися шити», — розповідає Ірина.


Проте якість навчання на курсах крою та шиття Ірину не влаштовувала, тому вона вирішила: хочеш зробити щось добре — зроби це сам. «Я відкрила власні курси. Педагогів набирала і для себе, щоб у кожного з них могла чогось навчитися. За створення курсів узялася не як за комерційний проєкт, а з огляду на те, чого мені самій не вистачало на курсах. Зрештою наша платформа дуже відрізняється від класичних курсів: ми більше схожі на «творчу секту» в хорошому сенсі цього слова», — усміхається Ірина.


Кожен свій проєкт Ірина розпочинає «з кінця». Їй важливо розуміти, що люди зможуть робити далі за допомогою навичок, здобутих у школі. Тому вона завжди має на прицілі декілька компаній, готових узяти на роботу тих її випускників, які захочуть далі займатися кравецькою справою. «Я маю бути певна, що зможу не лише дати людині вудочку, а й показати, де озеро», — каже вона.

 

Читайте також: Дівчинка, яка співає про собаку


Ірина наголошує, що суто комерційна діяльність її ніколи не цікавила. На її думку, у будь-якому бізнесі має бути душа й серце, тому за рік після відкриття на базі школи з’явився перший соціальний проєкт «Шанс у подарунок». Він надає можливість людям із незахищених верств населення отримати грант на безкоштовне навчання у школі за обраним напрямом.


Іще один свій проєкт «Чути серцем» Ірина започаткувала, щоб навчати людей із вадами слуху. «Перша учасниця проєкту, Софія Кравцова, — дівчина із Дніпра, яка мріє стати дизайнеркою і щодва тижні приїжджає разом із мамою на два дні, впродовж яких не підіймаючи голови працює за машинкою, — розповідає Ірина. — Коли ми дізналися про її мрію, то створили їй такі умови, за яких вона навчалася шити, одразу створюючи власну колекцію. Вона посіла друге місце на міжнародному конкурсі молодих дизайнерів. Зараз ми з нею плануємо подати заявку на участь у міжнародному конкурсі дизайнерів із вадами слуху, що відбувається в Німеччині». Натхненна успіхом учениці Ірина створила цілу групу для навчання людей із вадами слуху, де в тандемі з викладачами працює сурдоперекладач.


Проєкт «Сильні духом» створено для пошиття одягу для дітей, хворих на ДЦП, зважаючи на їхні фізичні особливості. «Коли до мене звернулися мами таких діток, — розповідає Ірина, — я заглибилась у тему і зрозуміла, що на цей попит не відповідає ніхто: немає ні профільних магазинів, ані торгівельних марок, що займалися б виробництвом такого одягу. Тому ми вирішили разом із мамами розробити базовий гардероб для дітей, хворих на ДЦП, і надалі запустити його у виробництво».

 

Читайте також: Житомирський Термінатор


Ірина дуже переймається проблемою екологічного забруднення, пов’язаного зокрема з модною індустрією. Улітку вона запустила проєкт Zero Waste, покликаний навчати людей відповідального споживання. «Оскільки ми виховуємо нове покоління дизайнерів, дуже важливо прищепити їм правильне розуміння моди й навчити працювати без шкоди для довкілля. Дорослих людей перевчати важче, тому ми вирішили почати з курсу для підлітків». Про своїх учениць Ірина розповідає з гордістю: кожна з них підійшла до проєкту дуже серйозно і вразила навіть дорослих українських дизайнерів, що долучалися до участі в ньому, а після завершення курсу деякі дівчата продовжили розвивати талант і здобувати нагороди у сфері дизайну.


Ірина розповідає, що система нульового крою перебуває в основі майже всіх національних костюмів: і кімоно, і індійське сарі, і наші українські сорочки шили майже без відходів. «Мені важливо показати, що наші українські національні традиції — це не щось застаріле! Їх можна адаптувати до сучасних реалій, мати прекрасний вигляд і водночас не шкодити природі». Після завершення пілотного курсу матеріали проєкту Zero Waste разом із відеоуроками виклали у вільний доступ, щоб кожна людина могла ними скористатись і долучитися до розвитку концепції свідомої моди.


На думку Ірини, байдуже, якого рівня й масштабу твій бізнес — важливо, скільком людям тобі вдалося допомогти. «Думаю, якщо ви справді вкладаєте у свою справу душу й серце, то монетизація відбувається автоматично. Якщо в моєму оточенні з’являється людина, якій я можу чимось допомогти, я обов’язково це зроблю, бо не все в житті треба робити за гроші. Я прагну допомагати, бо мені також багато допомагали. Що більше добра ти робиш, то легше стає змінити щось на краще. Можна сидіти на дивані і скаржитися, що все погано, але великий шлях складається з маленьких кроків. Важливо діяти системно: робити щось корисне потроху, але щодня».

 

Читайте також: Людина коріння


«Можливо, я не зовсім правильний комерсант, але заробіток для мене десь на п’ятому–десятому місці, — сміється Ірина. — Це не означає, що гроші неважливі: вони важливі, адже зрештою допомагають мені реалізовувати наступні соціальні проєкти. Але гроші — не самоціль. Додаткова тисяча гривень не зробить мене щасливішою, а коли я бачу, як змінюється на краще життя наших випускників, коли дивлюся, як сяють мої учні, йдучи по подіуму, — ось це робить мене насправді щасливою, і ніщо з цим не зрівняється».


Зупинятися на досягнутому Ірина не збирається. Вона має безліч планів на майбутнє, серед яких — проєкт співпраці з жіночими виправними колоніями. «Я пригадала своє журналістське минуле — 25 років тому я знімала фільм про 8 Березня в жіночій колонії тодішнього Дніпродзержинська. І дізналася, що крім цехів на території таких колоній є ще й училища, що дають змогу здобути професію жінкам, які відбувають покарання. Але рівень викладання в таких закладах — досі глибоко радянський. Тому в мене з’явилася ідея зробити ребрендинг, модернізацію, запропонувати їм зробити кілька експериментальних курсів — відшивати щось корисне, у чому є реальна потреба, як-от одяг для хворих на ДЦП». Зараз Ірина провадить перемовини з керівництвом кількох колоній і сподівається на подальшу підтримку її ініціативи Пенітенціарною службою України.


За словами Ірини, єдине чого їй не вистачає в роботі, — це зайвих годин у добі на реалізацію всіх задумів. «Але якщо в моїй голові з’являється ідея, то рано чи пізно її буде втілено, бо поки я не досягну мети, то не зупинюся. Ідеї ж у мене з’являються постійно. Це не моя заслуга — напевно, так просто влаштовано мій мозок», — міркує вона.


Ірина прагне донести до інших людей необхідність об’єднуватися задля спільної мети, бо тільки так, на її думку, можна змінити суспільство на краще. «Єдине, що насправді має значення, — це команда. Не може одна людина, хоч би якою геніальною вона була, реалізувати проєкт самостійно. Тому я дуже не люблю фразу «працюють у мене», натомість завжди кажу «працюють зі мною», бо ми — одна команда. Загалом, для мене не існує поняття конкуренції. Я вважаю, що це почасти вигадка, адже на кожен товар все одно є покупець. Із конкурентами не треба боротися — з ними слід об’єднуватись. Будь-яке партнерство робить сильнішою кожну з його сторін. За єдністю майбутнє, я у цьому переконана».