Суспільство 2020-11-19 18:48 Станіслав Козлюк

Активістка Майдану Каріна Фурса: «Ми ніби знову повернулися у 2013 рік»

Тиждень поспілкувався з активісткою Майдану зі Львова про те, чи виправдалися сподівання учасників протестів та чи справді можна говорити, що «влада злила Майдан»

Вночі 26 листопада зі Львова до Києва виїхав автобус з активістами, які хотіли потрапити на протести у Києві на підтримку Євроінтеграції. Неподалік села Гамаліївка транспорт зупинили працівники Державтоінспекції. Приблизно в цей же момент з автобусу зникли номерні знаки. Активісти не могли їхати далі, тож аби привернути увагу, вирішили перекрити трасу Київ-Чоп.

 

Історія цього інтерв’ю почалася 29 листопада 2013 року. Ми зустрілися з Каріною у київській кав’ярні. Дівчина разом із друзями готувалася йти на вечірній мітинг на Майдан Незалежності. Студентки розмальовували обличчя в кольори національного прапора і розповідали про те, як добиралися на протест до Києва. Як виявилося, вона була серед пасажирів автобуса, які блокували трасу біля селища Гамаліївка.

 

«Ми їхали в тому самому автобусі, який зупинила міліція. Так, той самий, з якого зірвали номери, аби ми не поїхали далі. Так, ми блокували трасу, аби нас пропустили. Було холодно, але ми домоглися свого. І тепер готуємося йти на вечірній протест», – приблизно так розповідала Каріна. За кількадесят хвилин розпочинався мітинг, тож ми домовилися записати інтерв’ю трохи згодом, за кілька днів.

 

 

Тієї ж ночі студентський мітинг розігнав «Беркут». Каріна дізналася про це, перебуваючи вдома у знайомого. Наступного дня вона поїхала до Львова через хворобу і ми втратили зв’язок. Проте нещодавно дівчину вдалося розшукати дівчину і таки поговорити з нею про ніч 26 листопада. Про перешкоджання міліції, про різницю в протестах Києва, Львова та Запоріжжя, про розстріли, анексію та війну.

 

Читайте також: Андреас Каппелер: «Революція гідності показала, що справа формування української еліти не є безнадійною»

 

Згадайте, будь ласка, перші дні Майдану. В який момент і чому ви вийшли на протест?

 

- Я добре пам’ятаю вечір, коли Мустафа Найєм у фейсбуці написав пост (це сталося 21 листопада 2013 року, фактично з цього допису почалися протести у Києві – Ред.). Я на той момент була у Запоріжжі й на протести не виходила. Але бачила, що на вулиці вийшло багато студентів. Тому я взяла квиток і поїхала до Львова, до друзів з УКУ. Добре запам’ятала дві речі: йшов перший сніг і на Майдані у Львові було дуже багато людей. Але на самому протесті я проводила мало часу. Оскільки ми навчалися на медіакомунікаціях, то працювали у пресцентрі Майдану. Ми вважали, що потрібно використати наші вміння у цьому напрямку.

 

 

А ще було відчуття дорослості. 2013-го мені був 21 рік. Викладачі УКУ нас, студентів, дуже підтримували. Говорили, що це наша революція і наш час.

 

Під час Революції Гідності були історії, коли викладачі йшли проти студентського протесту. Як із цим було в УКУ?

 

- Був один дуже важливий момент, коли УКУ заявив про непокору владі. Цією заявою, фактично, університет пішов ва-банк. Ректорат і викладачі були з нами відверті, казали: «Ви ж розумієте позицію університету. І якщо революція програє – ми будемо не у кращому становищі». Але я відчувала підтримку від викладачів. Вони опікувалися студентами. Контролювали, хто і куди поїхав, чи є нам де ночувати. Ми могли приїхати з Майдану у Києві на кафедру і попросити додаткову апаратуру для роботи. І загалом було відчуття, що це наша, студентська революція. Особливо сильним це враження було в перші дні.

 

У гуртожитку університету, на одному з поверхів, була капличка. Я постійно проходила повз неї у свою кімнату. Загалом я не надто релігійна людина. Але коли ти бачиш в розкладі літургії за студентів, аби всі були живі-здорові – це підіймає дух. І в складні моменти, коли було відчуття «все, це кінець», ми разом із викладачами збиралися, дивилися трансляції з Майдану. Разом плакали. Але університет давав почуття безпеки. І це було важливо у неспокійні часи. Ти знаєш: якщо з тобою щось станеться – тобі допоможуть і підтримають. Ти не сама.

 

Читайте також: В очікуванні вироків. Які суди у справах Майдану наближаються до завершення

 

У вас не виникало проблем із сім’єю, друзями через участь в протестах? Можливо, вони інакше їх сприймали?

- З сім’єю проблем не було. У мене доволі прогресивна, проукраїнська родина. Бувало таке, що батьки іноді відмовляли від походів на Майдан, особливо перший час. Але це було радше батьківське хвилювання, ніж їхня позиція. Пізніше вони це прийняли і навчилися з цим давати раду. І я їм за це вдячна. Розділення відбулося з друзями, однокласниками. Деякі з них не розуміли, що відбувається. Думаю, до них просто не доходила інформація. Адже сім років тому була проблема з комунікацією. Наприклад, я зараз дивлюся на протести у Білорусі, на те, як Телеграм-канали поширюють інформацію, іноді маніпулятивну, звісно. Але те, що є комунікаційні майданчики з величезним охопленням людей – це важливо. В часи Майдану, як на мене, нам не вистачало такого трансферу інформації до спільнот, не дотичних до подій на Майдані.

 

Як ви вирішили їхати на Майдан у Київ?

 

- Достеменно вже не можу загадати, події розвивалися дуже швидко. Точно дату не пам’ятаю (це було 25 листопада – Ред.), але ввечері на Майдані я вже була з речами. Пам’ятаю, що вдень у нас мала бути університетська хода, але я в ній не брала участі. Бо треба було їхати на Київ, а в мене не було теплих речей. Мені було соромно, що я не з одногрупниками.

 

 

Потім повернулася до університету і почала збирати рюкзак. До того я у протестах, революціях участі не брала. Хтось із родичів був на Помаранчевій революції хіба. Тому довго не розуміла, що із собою брати, чи треба мені буде зубна щітка чи ні. Був ще чуттєвий момент: перше, що я зробила – взяла національний прапор з полиці й запакувала. Потім поклала в рюкзак аптечку, пару шкарпеток і кофт. Пішла на Майдан у Львові, там трохи попрацювала. І вночі ми виїхали на Київ. Нас було шість чи вісім людей з компанії. Загалом було багато молоді.

 

Як ви їхали до Києва

 

- Від початку змінилося місце відправлення автобуса. Нам довелося шукати транспорт пішки. Коли ми знайшли автобус, він виявився зачиненим, всередину нікого не пускали. Водій сидів у авто правоохоронців, здається. І у нього забрали водійське посвідчення.

 

Люди, які мали їхати, були обурені. Холодно, міліціонери закрилися у своєму авто, нас ігнорують. Але вже були ті, хто намагався взяти ситуацію під контроль, аби не було насилля. Адже очевидно, що нас провокували на конфлікт.

 

Читайте також: Розбуджені війною

 

Врешті, ми таки виїхали з міста. Але від Львова від’їхали не надто далеко. У районі селища Гамалія нас зупинила міліція, ми заблокували дорогу. І вийшов незручний момент: я батькам не сказала, що їду до Києва. А потім вони по телебаченню побачили сюжет, як ми перекриваємо трасу Київ-Чоп і почула, що проти нас почали кримінальне провадження.

 

Як саме зупинили автобус?

 

- Мало бути два автобуси, але виїхав зі Львова лише один. Їдемо, ніч. Раптом зупиняємося. Водій кудись виходить. Бачимо, що попереду стоїть якесь авто міліції. Певно, це була ДАІ. Водія не було дуже довго, а коли він повернувся, сказав що їхати далі ми не можемо, бо нам зірвали номери. І ми спочатку не зрозуміли, що відбувається. В сенсі: зірвали номери? Ми вийшли подивитися, аби на власні очі це побачити. І на місці держномерів нічого не було. Лише сліди від чиїхось пальців на пилу й бруді, який осів на транспорт. Було відчуття, що нас, вибачте, тримають за лохів. Ми довго ходили узбіччям, намагалися ті номери знайти. Очікувано – марно.

 

 

Ми відчували, що нас хочуть… обманути, скажімо так. Але ж ми уже були на Майдані у Львові, кров кипить, революція почалася. І рішення треба приймати швидко. Точно не скажу, хто вирішив перекривати дорогу. Але ми одразу почали продумувати, що буде далі: ми могли призвести до затору, на нас би звернули увагу, можна було б вирішити проблему. Тим паче, ми не могли повернутися до Львова. Ми ж їхали до столиці, на протест. Трасу ми перекрили більше, ніж на годину. Можете собі уявити масштаб затору, який утворився. В певний момент нам почали телефонувати організатори Майдану зі Львова. Казали, аби ми розблокували рух, а то «за вами їде міліція, всіх запакують». Але це нас не зупинило. Була ніч, було холодно, ми замерзли. Втрачати особливо нічого. Врешті, я не знаю що сталося, але приїхав інший автобус. Ми до нього пересіли й поїхали далі.

 

Що відбувалося у Києві після приїзду?

 

- Я з одногрупником одразу поїхала на Громадське, аби віддати відео, яке відзняли. Бо один з плюсів навчання в УКУ – це знайомства із журналістами. Ми їм ще вночі телефонували. І коли нарешті добралися до Києва – нас уже чекали. Перше, що я зробила в Києві – поспала на дивані у студії Громадського. Потім був невеличкий запис, де ми розказали про нічні події, а потім поїхала на Майдан.

 

Там вже була частина моїх колег з УКУ, які приїхали в попередні дні. Пам’ятаю, як вийшла з метро, зайшла на Майдан. Було незрозуміле відчуття. Бо народу в Києві на протесті було менше, ніж у Львові.

 

Читайте також: Період криз і бунтів

 

Чи можете пригадати події у вечір напередодні розгону студентського Майдану, 29 листопада?

 

- Так, той день був доволі напружений. Було відчуття, що має статися щось важливе. Тому що на сцену почали виходити представники політсил. Але всі попередні дні ми їхали на Майдан обвішані прапорами, розмальовані символікою. А того дня, не знаю чому, ми вирішили, що варто бути обережними. Прапори ми сховали в рюкзаки. Приїхали вдень на Майдан, побачили як всюди ходить міліція: бійці «Беркуту» і внутрішніх військ. І ми з друзями обговорювали, як відступати з Майдану. Бо через цю кількість міліції у нас було відчуття, що протест будуть розганяти. І ти ніби й на площі, але особливо тікати з неї нема куди. І ми постійно були в напруженні: стежили, чи не закриває поліція кільце, чи відкритий ТЦ «Глобус» тощо.

 

 

Потім ввечері виступали політики. І як це назвати – я досі не знаю. Вони нас сильно демотивували. І було відчуття, що Майдан розвалюється, все закінчилося. А потім студентів побили. В момент, коли був розгін – нас у центрі Києва не було. І я вважаю це удачею. Ми після цих демотивуючих промов від політиків вирішили десь поїсти й погрітися. Поїхали до знайомих їсти піцу. Дорогою побачили дописи у фейсбуці, що протест розігнали. Побачили відео звідти. І довго думали: їхати назад чи ні? Врешті, вирішили, що вертатися на площу, де щойно всіх розігнали й купа міліції, нерозумно. Сиділи, моніторили всю ніч новини. Обдзвонювали знайомих. Потім сміялися, що в УКУ намолено: жоден з наших студентів, а нас було 20-30 людей, на попав під розгін. Всі з якихось причин незадовго до цього розійшлися: хтось поїсти, хтось погрітися й попити кави.

 

Коли ви повернулися у центр Києва?

 

- Точно не пригадаю, імовірно це був ранок, перша половина дня. Ми дивилися телевізор, але, здається, актуальних новин не було аж до 9ої ранку.. І ми бачили дописи у соцмережах, що побиті студенти сховалися у Михайлівському соборі. У нас був телефон Руслани Лижичко. І ми їй телефонували, аби знайти знайомого. Але перше, що я почула від неї у слухавці, було: «Ти де? Ми у Михайлівському! Сюди можна добратися…» і пояснює безпечний маршрут. Ми пояснили, що шукаємо друзів. Згодом нам передзвонили, сказали що серед побитих їх немає.

 

Ми побачили чи то у фейсбуці, чи то десь на ТБ, що до Михайлівського просять підвезти якусь їжу і воду. І ми поїхали. Зайшли в якийсь магазин, скинулися грошима, купили вівсяне печиво і пару пачок чаю. Вийшли на Михайлівську площу. Важливо: ми там були десь за годину після того, як побачили повідомлення. І там уже була купа народу. З мінівенів вивантажували термопоти. Провели електрику. Хтось привіз генератори. Вже роздавали гарячий чай і бутерброди. І ми стоїмо посеред всього цього з коробкою печива. Тоді стало зрозуміло, що події будуть розгортатися в іншому масштабі.

 

Читайте також: «Мене поправить Майдан»

 

Що було після того? Ви лишилися у Києві?

 

- Того ж дня я поїхала до Львова, бо захворіла. Але на Михайлівській ми з колегами пробули певний час. І побачене розчулило. До того ж, сам факт розгону викликав багато емоцій. Ми не розуміли: як таке взагалі може статися? Я народилася 1991 року. У мене є уявлення про свою країну, у розумінні свободи. Вона могла бути ілюзорною, але ми вже інше покоління. І вперше за моє усвідомлене життя відбулося таке нагле насилля. Ми були шоковані. Пам’ятаю, як приїхали мої друзі із Запоріжжя. І ми з ними довго обіймалися, я плакала. Ми переживали одне за одного. Так, розгін студентів нас шокував. Але породив інші відчуття.

 

Якщо раніше ми стояли на Майдані, бо хотіли показати, що відстоюємо свій вибір, то після розгону настрої стали більш радикальні. Що з нами так не можна. Що не лише ті, хто чинить насилля, має право вирішувати, як розвиватися моїй країні. Було відчуття злості. Несправедливості. Було відчуття, що треба відстоювати право на безпеку, свободу, самовираження. Подальші події важко пригадати: вони змазалися. Але за час Революції гідності відбулося кілька важливих речей.

 

 

Наприклад, я збагнула, що не можу бути журналістом. Так, у нас були камери й диктофони. Ми розуміли, що наша місія як студентів-журналістів – розповідати про події. Я багато знімала, писала у фейсбуці. Після Майдану я майже перестала це робити. Ми прості студенти. І це додавало відчуття важливості. Але я зрозуміла, що це не моє, що робота журналіста емоційно складна. Що я не можу включити холодну голову й не брати участі в подіях. Можливо, аби це зрозуміти, мені знадобилися б роки. А тут це відбулося за кілька місяців. І я насправді дуже поважаю журналістів. Через ці складнощі в роботі зокрема.

 

Також під час Майдану я побачила неймовірні прояви довіри людей одне до одного. Наприклад, до нашої бочки на Майдані одного разу прийшла жінка і принесла двокілограмовий празький торт. Вона не могла бути на протесті, але намагалася зробити бодай щось для нього. У перукарнях навколо Майдану можна було безкоштовно помити голову. У штабі Майдану був список адрес, де в разі потреби можна було б заночувати. Я, наприклад, ночувала в гуртожитку університету Шевченка. Іншого разу зупинялася в пари аспірантів. Лише вдумайтеся: сотні людей давали свої адреси, пускали до себе незнайомців, яким був потрібен нічліг. У нашому суспільстві багато говорять про довіру, безпеку. І оцей момент під час Майдану показав, що є частина людей, які були готові цю довіру показати.

 

Читайте також: Революція гідності: культурний вимір

 

А ще вечорами, коли ми сиділи біля бочок, я вела щоденник. Намагалася записувати туди все, що відбувалося. Робила нотатки на кілька сторінок щодня. Бо для дописів у соцмережах це було б надто емоційно. Думала, що коли Революція завершиться, я зможу опублікувати ці спогади. Або просто лишу прочитати своїм нащадкам. І десь на Майдані цей щоденник загубився, біля якоїсь із бочок. Можливо, його хтось знайшов і колись опублікує.

 

Де ви зустріли події на Грушевського? Штурм Майдану і розстріли в лютому?

 

- Під час подій на Грушевського я була на Майдані в Києві, але активної участі у протистоянні не брала. Дівчат туди просто не пускали. Може, воно і на краще. Потім поїхала до знайомих у Запоріжжя. І застала там розгін протесту. Але мені знову пощастило. Я відійшла попити кави й прочитала, що протестувальників розганяють. І перша реакція була, можливо, дитячою. Я вся така революціонерка, приїхала з Києва, морально готова до багатьох речей. Відійшла на пару хвилин – а тут розгін. Тим паче, там постраждала частина моїх знайомих. І знаєте, у Запоріжжі цей розгін був як… не абсурд, ні. Ніби сміх в обличчя від місцевої адміністрації. Пам’ятаю, ми вдень стояли під обласною радою і бачили у вікнах малолітню тітушню, яка тикала нам середні пальці. Поруч у кінотеатрі також сиділа молодь, яка мала виконувати… скажімо так, певні функції. І в той момент мені подумалося, що систему пора змінювати.

 

Загалом у Запоріжжі було спокійніше, ніж у Києві. Та й Майдан тут не стояв кожного дня. Ми збиралися у неділю в певному місці на віче, обговорювали новини, а потім йшли додому. І в один із днів у мене був дуже прикрий епізод. Ще коли я вчилася на історичному факультеті, у мене була практика – викладала пари першокурсникам. Був у мене курс з дуже класними студентами, я до них прикипіла. А потім, коли ми були на Майдані у Запоріжжі, я одного із своїх студентів побачила в натовпі тітушок. Ми зійшлися поглядами, довго дивилися одне на одного. І врешті він опустив очі й пішов далі. І я тоді подумала, що попри всі події, важливо не загубити свою людяність, аби бачити картину загалом. У мене були знайомі з «тієї» сторони. І з одного боку, я злилася, але з іншого більш широко бачила картинку подій. Хоча з тими знайомими не контактувала.

 

 

Одного разу я опинилася у натовпі тітушок, перев’язана національним прапором. І до друзів було кількадесят метрів. В цей момент я почала думати: «Попаду чи не попаду?» Але пронесло, мені сказали пару слів… про те, чому моя позиція неправильна. Але я дуже добре пам’ятаю цей момент. Бо, чорт забирай, я у своєму місті. Мене оточують люди, молодші на кілька років. Можливо, у когось я навіть викладала. Чому я маю відчувати страх? Зрозуміло, що під час протестів таке може бути. Але чорт!

 

Переломний момент для мене настав незадовго до розстрілів. Тривали якісь дуже важкі дні. З Києва писали, що людей на Майдані мало. Було відчуття, що має відбутися щось страшне. Здавалося, що Революція програла. Вечірні випуски новин було дуже важко дивитися. І я прийшла на вокзал купувати квитки на Київ. Не знаю чому, але в цей момент мені подзвонила мама. У неї стояв клубок у горлі і вона просила мене не їхати. Певно, це єдиний раз за весь час протестів, коли я свідомо вирішила не їхати на Майдан у Київ. Натомість, купила квитки до Запоріжжя. Певно, таким чином хотіла ізолювати себе. Бо звідти до столиці добиратися важче, ніж зі Львова. І я довго потім шкодувала про це рішення. Особливо коли побачила новини про розстріли. Не було відчуття: «Ой, як добре що мене там не було». Мені здавалося, що я зрадила друзів. Що я знецінила все, що ми будували попередні місяці. Що я у найбільш важкий і важливий момент не була там. І я досі це не пережила. Після того я шість років не була на Майдані. Вперше після протестів я там опинилася минулого року. Постояла під стелою, де ми з друзями збиралися. Це дуже болісний досвід. Було відчуття, що я пропустила щось дуже і дуже важливе.

 

Читайте також: Меморіал vs. розслідування

 

Як і де ви зустріли новини про анексію Криму та війну на Донбасі?

 

- Я була в гуртожитку у Львові. Ми зібралися з одногрупниками в кімнаті, дивилися новини. Побачили Крим. Перша реакція була: «Тобто? Та ні. Як наша країна може пропустити цей момент? Як таке може статися?» Навіть коли телефонували батьки, я їм казала: «Все добре, як можна забрати в когось частину території?» І для усвідомлення, що все дуже серйозно, знадобилося багато часу. Так, під час Майдану все було серйозно. Врешті, наш університет втратив викладача під час розстрілів (йдеться про Богдана Сольчаника – Ред.). Але здавалося, що ми вже стільки всього пережили, що гірше бути уже просто не може.

 

Щодо війни – я підтримувала волонтерські рухи, але не так активно, як мої друзі, що намагалися вивозити на собі цілі батальйони. У мене було відчуття знесилення. Я хотіла піти у парамедики, але мала певні… сімейні зобов’язання. І зробила свій вибір, про який також шкодувала.

 

Частина суспільства говорить, що «Майдан стояв дарма»…

 

- В перший рік війни купа хлопців і дівчат, які були активні під час Майдану, пішли добровольцями на фронт. Я також посилаюся на їхню думку, не лише на свою. Друзі, які мають досвід Майдану і війни, відчули розчарування найбільше в останній рік, певно. У мене це відчуття також з’явилося в останній рік. Але я не розчарувалася в Революції, в людях, які стояли поруч, які показували відкритість і чесність.

 

Я засмучена, що особливо в останній рік часто чую про знецінення Революції Гідності. І мене турбує, що це говорять люди, які ані у війні, ані у протестах участі не брали. Але вони, звісно ж, мають свою «експертну думку» щодо тих подій. Я відчуваю знецінення через державну політику. Від оцінки того, чим для нас є війна на Донбасі зараз. Від того, що відбувається в системі управління, із силовими структурами, прийняттям рішень, корупцією. Здавалося, що ми ніби почали вирішувати ці проблеми. Так, не відбулися реформи, на які ми чекали. Але запустилося багато важливих процесів для цих реформ. Але ми ніби знову повернулися до 2013 року, до питань, які стояли тоді.

 

Насправді, не хочеться нагнітати депресію. Хочеться відчути силу, яка була в нас на Майдані і сказати: «Агов! Давайте рухатися далі». Бо ми стали сильніші. У нас є ґрунт під ногами. Є досвід. Активістки й активісти йдуть у політику. Сім років тому про це навіть мріяти було складно! Так, державна політика в багатьох речах дає збій. Але активне суспільство може підстрахувати, а в критичний момент зібратися й сказати: «Гей, ми рухаємося не туди». Тому я не вважаю ці роки втраченими. В жодному разі.

 

-----------------------------------

Каріна Фурса народилася у Запорізькій області 1991 року. 2013-го у Запоріжжі завершила магістратуру на історичному факультеті, з 2013-го навчалася в Українському католицькому університеті у Львові, напрямок медіакомунікація. Працює в ГО «Інша освіта».

 

схожі публiкацii