Суспільство 2020-11-28 22:57 Гончарова Єлизавета

Менонітська спадщина в донецькому степу

Замість того, щоб обгородити старовинний маєток парканом і почуватися неабияким паном, його власник, переселенець із Донецька Руслан Курганов, робить із нього туристичний об’єкт. І хоче, щоб він оповідав про європейське минуле Донбасу та давав змогу відчути його українську сучасність.

Колись це був хутір Зелений (нині село Зелене в Добропільському районі Донеччини), у якому в середині ХІХ століття отримав чотири тисячі десятин землі для розбудови сільськогосподарського виробництва Генріх Судерман — німець-меноніт, який утік від релігійних утисків із Європи на благодатні землі Слобожанщини. У 1887 році посеред полів Судерман збудував садибу, про що свідчать дати, вибиті на колонах при в’їзді в маєток. Навколо він викопав кілька ставків і заклав сади з різними видами дерев. Як і більшість менонітів, що розселилися на території теперішньої Донеччини, родина Судермана мала неабиякий підприємницький хист: у їхньому господарстві не тільки обробляли землі й вирощували багато худоби (зокрема й розводили породистих коней), а також привезли на хутір передову парову техніку та облаштували великі млини. У ставках вирощували рибу на продаж, а довколишні поля засівали для краси екзотичними на той час і майже зниклими зараз воронцями (півонія тонколиста), помилуватися якими досі щовесни з’їжджаються місцеві мешканці.


Справи в Судермана, імовірно, йшли непогано — однією з ініціатив, яку меноніт сильно лобіював, було прокладення залізниці для налагодження масштабного експорту власної продукції. Але він не встиг не тільки домогтися побудови залізниці, а й утекти, коли розпочалися неспокійні революційні часи. Життя його обірвалося трагічно: за повідомленнями тогочасної німецької преси, Генріха вбили неподалік власної садиби. Про долю його родини нічого не відомо, кажуть лише, що його далекі родичі колись відгукувалися з Канади. У радянський час панську садибу Судермана використовували для найрізноманітніших потреб у колгоспі села Зелене. А згодом вона почала занепадати й ледь не повторила сумну долю сусіднього маєтку, який належав менонітській родині Классенів, від якої в пам’яті місцевих залишилася тільки назва «Панські сади», хоча ні будинки, ні самі сади радянського господарювання не пережили.

 

Читайте також:  Додана вартість добра


«Коли мій батько викупив маєток, усі будівлі були в дуже занедбаному стані. Він потихеньку їх відбудовував і розпочав тут невеличкий сільськогосподарський бізнес, — розповідає Руслан Курганов, ініціатор створення архітектурно-історичного комплексу «Панська садиба». — А коли ми були змушені виїхати з Донецька, то вирішили, що настав час допомагати йому в цьому. Але зробити це з акцентом на культурологічному й зеленому туризмі». Самого Курганова важко назвати звичайним переселенцем, який наново починає своє життя з нуля: він успішний бізнесмен, який і далі працює, переїхавши до столиці. Відновлення садиби Судермана стало для нього проєктом «для душі», над яким він працює на ентузіазмі. На жаль, жодних креслень, фотографій чи пам’ятних речей із дореволюційних часів не залишилося, тому реконструкція внутрішніх приміщень відбувається інтуїтивно. Зате фасад, на щастя, зберігся доволі добре, щоб його можна було реконструювати за всіма правилами.


«Залишити маєток відкритим для відві­дування людей, а не відгородити парканом і тішитися самим, було принциповим рішенням, — пояснює Курганов. — Бо це пам’ятка історії, про що є документ, який підтверджує такий статус ще з радянських часів. Але садибу не занесено в сучасний реєстр пам’яток України. Думаю, розв’язання цього питання — справа часу. І важливо не тільки зберегти саму пам’ятку, а й поширювати інформацію про справжню історію. Особливо в нашому регіоні». Підприємець розповідає, що до придбання цих будівель і сам не знав, що в позаминулому столітті Донеччина була безпосередньо пов’язана з Європою. Але оскільки революція перервала ці зв’язки і зруйнувала ланцюжки, на Донбасі майже не залишилося ні живих спогадів, ні пам’яток тієї доби. «Сподіваюся, на нашому прикладі люди побачать: на Донеччині є про що послухати й на що подивитися. Особливо тішить, що до нас приїжджають діти: навіть із початку карантину, коли потік значно зменшився, на екскурсії приїхали понад дві тисячі відвідувачів не тільки з Донеччини, а й з інших регіонів України», — розповідає Курганов.

 

Читайте також: Дівчинка, яка співає про собаку


Хоча садиба перебуває на реконструкції, про історію поселення менонітів, про їхнє життя і досягнення в Зеленому розповідає справжній екскурсовод. Місцева мешканка, яка має філологічну освіту й дуже радіє такій роботі в рідному селі. Як, до речі, і майже всі працівники цього комплексу, яких добирають серед місцевих мешканців. «Але вузьких фахівців довелося привезти: щоб відкрити тут кінноспортивну школу, ми запросили тренерку з великого міста, яку разом із родиною забезпечили житлом у Зеленому. Якби ще дорогу до нас відремонтували, то взагалі не було би жодного мінуса в цій ситуації», — напівжартома каже Курганов.


Але насправді він говорить про дуже важливі речі. Коли чиновники розповідають про власні плани щодо розвитку туризму, особливо в не надто туристичній місцевості, вони часто забувають про комплексний розвиток. А без зручної логістики, без закладів, у яких можна зупинитися на ніч чи пообідати, та інших додаткових послуг, а також без розуміння, як конкретний об’єкт зароблятиме собі на збереження й розвиток, будь-який проєкт приречений на забуття. Хоч би яким унікальним і важливим для історичної пам’яті він був. І таких сумних прикладів, на жаль, довкола безліч. «Я поїздив по різних країнах і бачив, що надає будь-якому історичному місцю привабливості. Тому щоб наш комплекс успішно працював і виконував свою місію залучення до вивчення історії й культури, він має бути наповнений різним контентом», — упевнений Курганов. Уже зараз на території колишньої панської конюшні працює кінноспортивна школа, яка приваблює багатьох людей: знайти схожі корисні розваги в Добропільському районі доволі непросто. Улітку до «Панської садиби» завітала «Мистецька резиденція», під час якої імениті та юні художники практикувалися в малюванні. Наслідком стали десятки намальованих картин із зображенням садиби Судермана, а кілька з них — експонатами музейного комплексу.

 

Читайте також: Житомирський Термінатор


У планах Курганова ще відкриття невеличкого готелю в певному стилі й ресторану, у якому можна було би спробувати місцеві органічні продукти. «У нас є козина ферма, ми виробляємо кілька сортів сиру. Тому плануємо не тільки екскурсії з дегустаціями, а й майстер-класи з виробництва. Більшість селян тримає господарство — тому гостей годуватимемо домашнім і перевіреним: і їм смачно, і селянам вигідно. Фото біля дуба-велетня, якого посадив сам Судерман, риболовля, місце для відпочинку всією родиною й навіть поїздки на кареті з кіньми, щоб відчути себе справжнім паном минулої епохи», — називає власник наявні й майбутні послуги «Панської садиби». І додає: упевнений, щоб внутрішня туристична галузь була по-справжньому конкурентною й цікавою людям, треба докласти чимало сил і коштів. А тому закликає підприємців наслідувати його прикладу, щоб устигнути відновити і зберегти унікальні свідчення минулого, які впливають на сучасне й майбутнє.