Суспільство 2020-11-26 14:52 Вікторія Малишева

Шлях до себе по-луганськи

Як війна заламала людям життя, але не зламала їх самих

А знаєте що? Війна дала багатьом із нас особистісну свободу, якої ми не мали все своє попереднє життя. Це не означає, наче нам подобається те, що ми отримали, але водночас це своєрідний шлях до себе. Шлях, про який раніше можна було лише мріяти або шукати психологів чи коучів, які нам його показали би. А так за якесь літо всі наші уявлення про норму й відхилення помінялися місцями.

 

Узяти, скажімо, Сергія. Такий собі типовий інженер. Біла сорочка, шкіряний пояс. Легко заробляв гроші й так само легко їх витрачав. Дружини не мав, але жінкам подобався, тому завжди знаходив, до кого переїхати. Із війною втратив роботу, ціла шафа сорочок і краваток виявилися зайвими. Чекати на кращі часи не мав грошей, тому взявся укладати тротуарну плитку на кладовищах — чомусь це було у тренді одразу після початку війни. Люди в Луганську взагалі стали ближчими до могил близьких, тому кожну зайву копійку прагнули вкласти в пам’ятники й вічність, облаштовуючи могили своїх родичів. Сергій почав працювати на кладовищах, пити почав також там, а потім з’явилися халтурки по будівництву. Згодом замість тих охайних жіночок поруч із ним дедалі частіше з’являлися жіночки з алкогольною залежністю. До речі, у розмовах він — той самий інженер, який лише вчора облишив улюблену роботу. Але тепер він сидить біля магазину, позичає гроші, пригощає когось і підбирає старі меблі зі смітника. До речі, він зовсім не нещасна людина. Сергій певен, що завтра його можуть покликати назад на довоєнну роботу. Шість років тут ніхто не вважає великим проміжком часу.

 

Або, скажімо, Віка: сильна, енергійна, нездоланна. Вона завжди залежала від думки авторитетних у її очах людей — у питаннях ремонту, гардеробу, звичок. Усі гроші витрачала на перукарні й новий одяг, щоб бути найкращою. Але війна звільнила її від цього. Раніше вона купувала, а зараз почала брати в численних благодійних організаціях. Раніше пишалася тим, що її одяг новенький, а зараз — що безкоштовний. І горда з того, що має великий запас речей для всієї родини. За шість років вона не купила жодної обновки й запросто може підняти щось біля смітника, коли проходить повз. Вона навчилася пристосовуватися до ситуації, не витрачати грошей на зайве й шукати можливостей отримувати все безкоштовно. До речі, Віка цього абсолютно не соромиться. Сором’язливі купують нове, а їй війна дала можливість відійти від моди й переглянути власні погляди. До речі, змінювати саме цей аспект власного життя вона зовсім не бажає — її все влаштовує.

 

Читайте також: Навіщо їм це

 

А ось Роман, який жив із мамою. Такий собі дружній тандем: вона готувала, він працював. Обох таке життя влаштовувало. Я певна, що вони й далі так жили б роками, поки смерть не розлучила б їх. Може, Роман і мріяв про щось, але стилю свого життя не змінював. Однак саме він виявився серед тих, хто вирішив виїхати з окупованого Луганська. Для матері за 33 роки спільного життя це стало ударом — звикати жити без сина, на відстані телефону, готувати лише для себе тощо. Роман вчився жити окремо. Перед від’їздом він приніс матері шкільний зошит і попросив: напиши, як ти готуєш для мене. І матір детально все записала: як готувати суп, скільки варити пельмені чи рис, як смажити м’ясо. Роман не має власного житла в Києві, навіть окремої квартири, де міг би відпочити після роботи, бо на роботі він і живе. Але відчуває, що все місто належить йому: допізна гуляє, шукає нові вистави в театрах, подорожує країною. І він абсолютно щасливий від усіх змін, бо зміг знайти головне — самого себе.

 

Щоправда, зі мною нічого такого кардинального не сталося. Той самий дім і ті самі близькі поруч. Але дуже непомітно я втратила залежність від роботи в колективі, від робочого графіка з ранку до вечора, від корпоративних свят і нескінченних телефонних дзвінків. У мене з’явилося багато часу для себе, свобода обирати гардероб і ні від кого не залежати. Єдине, що перші три роки я сприймала це як тортури: залишитися без роботи, без колективу, без звичного способу життя. Мабуть, такий шлях проходять старі, коли виходять на пенсію і пристосовуються до життя вдома. Але, як виявилося, і до цього можна звикнути. Уперше цю дивну свободу я відчула, коли в компанії літніх людей чекала на гуманітарку біля дитячого садка. Сидіти було ніде, тому ми всі зайняли місце на узбіччі. Пам’ятаю цю пульсуючу думку: іще місяць тому саме в цій сукні й босоніжках я поспішала на роботу, а зараз сиджу на бордюрі й повз мене крокують «вояки» в камуфляжі й зі зброєю. І нікому абсолютно не було жодного діла до всіх цих уявлень про моду, одяг, минуле і професійний досвід. Війна зробила нас однаковими й водночас дуже беззахисними.

 

Читайте також: Територія «чесності» 

 

Мій колишній керівник, власник «заводів і теплоходів», емігрував в Іспанію. Він залишив у Луганську всю нерухомість, обладнання й авто. Вивчив мову й зумів пристосовуватися до нового статусу. Якоїсь миті він зрозумів, що йому не потрібні ті численні ознаки статусу, про які він завжди дбав: одяг, нове авто, дім, квартира, статусні друзі, молода подружка поруч. Він став звичайною літньою людиною, яких навколо безліч. У Луганську він був «кимось» за власними уявленнями, натомість в Іспанії став звичайною для всіх людиною.

 

Зараз відрядження в межах окупованого шматка Луганщини сприймається як подорож на Мальту. Корпоратив — як свято за участі світових зірок. Робота із соціальними гарантіями — як неймовірний успіх. Лікування стало ознакою багатства, діти в новому одязі — доказом чималих родинних статків, а будь-які покупки й ремонти викликають неабияку заздрість сусідів. Життя змінилося кардинально. Заздрість викликає подорож не світом, а подорож в Україну. Ми почали радіти дрібницям, не звертати уваги на одяг, жити короткими відрізками часу від учора до сьогодні, перестали орієнтуватися на чиюсь думку.

 

А головне — ми нині радіємо спогадам так, як колись раділи планам. Навчилися жити цими спогадами й відштовхуватися від щасливого минулого, щоб крокувати вперед.