Історія 2020-12-12 09:34 Липовецький Святослав

Темні роки Галичини

Як галицькі українці спершу мало не стали поляками, а згодом — «русланами»

Наприкінці ХІХ століття за Галичиною закріпилася назва «український П’ємонт». Це поняття ввели у загальний обіг Володимир Антонович, Олександр Кониський та Михайло Грушевський — наддніпрянські інтелектуали, які контактували з Західною Україною. І мало хто пригадував, що ще кілька десятиліть перед тим національний розвиток Галичини сягнув свого дна. Коли в Наддніпрянщині з’явилася «Енеїда» Іван Котляревського, а по дворянських маєтках поширювали копії «Історії Русів», Михайло Грушевський напише, що в Галичині це були «часи найбільшого, як здавалося — останнього упадку українського життя».

 

Нація попа і хлопа


Історія Галичини була тісно пов’язана з Польщею — її завоювали ще в 1349 році, а відтак ці землі не зазнали вольностей Великого князівства Литовського. До певної міри їх оминула й козацька доба. «Ця 500-літня неволя мусіла мати великий вплив на психіку галицьких українців. Дух рабства і послуху перед сильними «міра сього» сильно запустив коріння в психіці галичан, — писав Юліян Охримович. — Полонізація досягла тут величезних розмірів: не тільки шляхта, але й духовенство та міщанство стало польським, приймало польські звичаї та мову. З далеко більшим правом, ніж про решту українських земель, можна сказати, що в XVIII столітті українську націю в Галичині творив виключно мужик, зневолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні людських, ні національних прав, що тільки з стихійною впертістю консерватиста зберігав старосвітський побут». За таких умов падіння Речі Посполитої та включення Західної України до Австрійської імперії було на руку русинам — так тоді називали місцеве населення. Зрештою його існування стало відкриттям для Габсбургів, які тривалий час не знали, як його назвати. Тож трапляються різні версії: «Rusen», «gens ruthena», «Rusniaken». Віросповідання русинів теж було незвичним, тож Марія-Терезія запроваджує назву, що актуальна й до сьогодні: греко-католики.

 

Читайте також: Українці на планеті Ді-Пі


У 1783 року Галичину з інспекційною поїздкою відвідує барон Вацлав Маргелік, який на основі вражень від побаченого готує меморіал. У ньому він описує не лише жалюгідний стан селянства, але і єдиної вищої верстви русинів — унійного духовенства. Габсбурги окремим декретом забороняють гнати священників на панщину, хоча ті й далі підлягають тілесним покаранням. «Що ж до нижчого, сільського русинського духовенства, то воно в XVIII ст. дійшло до останнього ступеня приниження, темноти і убожества. Єпископи, головним чином у Холмі, за добру плату висвячували на сільських попів людей, які ледве вміли читати і не розуміли того, що читають (церковною мовою); ці люди ні розумово, ні морально не були підготовлені до релігійного проводу», — писав про них Іван Франко. Не дивно, що русинів називають нацією «попа та хлопа», бо вище духовенство має шляхетські титули. Зрештою в східному обряді воно почувалося не завжди комфортно й порівняно з католиками теж перебувало на другорядних ролях. Серед них траплялися й такі, що справді переймалися долею народу, але їхні переживання межували з розпачем та зневірою. Львівський консисторний офіціал Левинський у 1773-му писав до приятеля у Варшаві: «Я вже зовсім зжився з думкою, що Русь згине швидше, ніж ми… Шкода, що конфедератам не повелося, були би вже нас, може, вирізали й тим упокоїлися, а так б’ють нас, б’ють, а не вб’ють».

 

Подвійна лояльність. Митрополит Михайло Левицький був вірним імперії, але 1848 року благословив створення Головної Руської Ради


Зрештою енергійні заходи Габсбургів зрушили освітню справу з мертвої точки. Насамперед засновано семінарії у Відні та Львові, а при місцевому університеті дозволили окремі курси — Studium ruthenum — для тих, хто не володів і, відповідно, не міг вчитися латинською. Незабаром частину закладів закриють, але свою справу вони зробили. «Наше світське духовенство було в найбільшій темноті, що приходники ледве вміли читати й писати та жили в загальнім пониженню. І дійсно, яку пошану могло мати священство у світських людей вищих верств, коли воно ледве одежею різнилося від простолюддя? Який вплив могло мати на них, коли само ледве знало перші основи релігії? А подивімося на теперішнє положення священства, переконаємося, що воно ніколи не стояло так високо», — виступав на синодальному з’їзді руського духовенства у 1806-му отець Михайло Гарасевич. А наступного року відновлять Галицьку митрополію з центром у Львові.


Поява освіченого духовенства не позначилася на національному питанні. А Іван Франко, згадуючи перших шістьох митрополитів, поділяв їх на австрійців та римлян — зважаючи на лояльність тих до Відня чи Риму. При цьому він підкреслить: «Але українцем-патріотом не був жоден». Між іншим, наступний митрополит, який останнім посів митрополичий престол в ХІХ столітті — Юліан Сас-Куїловський (1899–1900), — був учасником польського повстання, а до свого прізвища додав назву шляхетського гербу «Сас». Навіть якщо Франко й перебільшував щодо митрополитів, то статистика, яку він наводить, говорить сама за себе. Після проголошення митрополії й до 1813-го українською мовою не видано жодної книги, ба більше — галицькі українці не написали жодної книги будь-якою іншою мовою. Наступних півтора десятиліття виявилися більш продуктивними, але не надто: від 1816-го й до 1830 року з’явилося 36 друкованих праць, та й то включно з абетками та поодинокими поезіями. Зрештою в цей час відбувається помітна політизація духовенства, а особливо семінаристів — вони чисельно поповнюють лави… польського підпілля.

 

Під білим орлом


Якщо серед вищого духовенства належність до польської групи була звичним явищем, то нижче духовенство та семінаристи підпадали під польський вплив під час їхніх національних повстань. Так, у 1809-му під час австрійсько-французької війни польські загони, союзники Наполеона, з’явилися в Галичині. Сучасник стверджував, що з цієї нагоди префект василіанської гімназії в Бучачі виголосив перед учнями промову, після якої 300 гімназистів вписалося до польського війська. Вже в 1831-му, коли в Російській імперії відбулося польське повстання, за наказом митрополита Михайла Левицького в львівській духовній семінарії проведуть ревізії. Серед учнів поширювалася нелегальна література, часто твори європейських вільнодумців, хоча ще без яскраво вираженого пропольського забарвлення.

 

Читайте також: Битва за культурний суверенітет


Повстання зазнало поразки, проте революційний шал не спадав. В урядових колах звернуть увагу, що греко-католицьке духовенство розмовляє між собою польською і нею ж виголошує проповіді. Оливи до вогню долила заувага, що студенти використовують навчання для антиурядової пропаганди. Щоб якось очистити себе, в семінарії запроваджують щомісячні лекції-проповіді, на яких семінаристи висловлюють лояльність до імперії й Габсбургів. Водночас із тим митрополит наказав переглядати літературу та листи, які отримують семінаристи. Та це не зупиняє польські таємні товариства. В меморіалі до Центрального польського демократичного товариства письменник Северин Гощинський писатиме, що українські семінаристи є кращим матеріалом для пропаганди, аніж польські. А в семінарії засновує свої осередки підпільне Товариство польського народу. Про нього влада дізнається лише за кілька років і, як наслідок, шестеро священників отримають різні терміни ув’язнення. За рішенням церковної влади їх позбавили сану, а митрополит клопотав про заборону повернення згаданих священників до Галичини. Після відбування ув’язнення їх повернуть на парафії лише через заступництво латинського кліру та цивільної влади.

 

Будитель Галичини. Пам’ятник Маркіяну Шашкевичу на Білій Горі став місцем народної прощі/Фото: Нінель Кисілевська, Укрінформ


«Кінець 1836 р. і дальші роки були найтяжчими літами, які коли-небудь переживала духовна семінарія у Львові та часть руського духовенства, — писав про наступні роки Кирило Студинський. — Почались ревізії і карні судові процеси, а наслідок їх був такий, що часть питомців, замішаних в конспіраційну пропаганду, усунено з духовної семінарії і вилучено з духовного стану, деяких ув’язнено і віддано примусово до військової служби, а кількох священників, батьків родин, покарано тяжкою карою в в’язниці на Шпільберзі». Наляканий митрополит суворо карав семінаристів та священників, у яких виявляли навіть напівлегальні видання. У 1837 році Левицький окремим наказом заборонив семінаристам без відома ректорату купувати чи передплачувати будь-які книги. Дійшло до того, що під час допитів учні семінарії на своє виправдання свідчили, що до читання і переписування не є вправні і, крім лекцій, нічого не читають.
Про самого митрополита Студинський напише так: «Він був лише греко-католицьким митрополитом, з національних переконань поляком, однак поляком, відданим душею та тілом австрійському урядові. Сам митрополит видавав свої послання в мові латинській, польській, німецькій, а коли з’явилися деякі його послання в церковно-слов’янській мові, то перекладали їх з польської інші люди, а не митрополит». Попри це, начальник львівської поліції Леопольд Захер-Мазох (батько письменника Леопольда Захер-Мазоха) мусив регулярно проводити слідство над греко-католицьким духовенством. Дійшло до того, що він наказав постійно стежити за семінарією. Через сито поліції просіяли багатьох семінаристів, які готувалися до висвячення і мало не згубили своєї кар’єри. До таких належали, зокрема, Микола Устиянович — один із майбутніх провідників українського відродження кінця 1840–1850-х та Осип Шухевич — перекладач творів Вальтера Скотта, Вергілія та Гердера, батько відомого етнографа Володимира Шухевича та прадід командира УПА Романа Шухевича.

 

Читайте також: Молоді українці на тлі «Молодої Європи»


На початку 1840-х підпільний рух серед семінаристів занепадає, хоча в 1841–1843 роках було засуджено майже 40 представників греко-католицького духовенства та семінаристів. Серед інших засудили й префекта семінарії отця Миколу Гординського: виявилося, що він не лише очолював підпільну польську групу, але й організовував військові вправи. На великому судовому процесі Гординський отримає 12-літній присуд, а 51 польський підпільник буде засуджений до смертної кари, яку замінять на тривале ув’язнення. Цей процес, як і повстання 1846 року, що увійшло в історію як «мазурська різня» (на польських землях над повсталою шляхтою чинили розправу самі мазури-селяни), знеохотили молодих русинів до польської справи.

 

Від «русланів» до «весни народів»


Революційні ідеї, які поширювалися з Європи, не завжди були аж такими революційними. Романтична хвиля захоплення фольклором, що йшла із Заходу, мусила знайти якийсь відгук і в Галичині. Зважаючи на політичний клімат та інтелектуальні спромоги, першими на неї відгукнулися поляки. Так, у 1833 році Вацлав Залеський під іменем «Вацлав з Олеська» видав понад 500-сторінкову працю «Пісні польські й руські люду галицького». Щоправда, в передмові він зауважить, що розвиток окремої руської літератури є шкідливим для поляків, тож вона має розвиватися в польському лоні. Українською відповіддю стане створення невеликої групи в тій же греко-католицькій семінарії, яка зацікавилася розвитком власної культури. «Майже завжди ми розмовляли руською, то ж колеги в насмішку називали нас «Руська трійця», — пригадував один із них, Яків Головацький. — Шашкевич, відважніший серед нас всіх, залучив більше співчуваючих нашим ідеям. Ми домовилися, що кожний, хто вступає до нашого руського гуртка, повинен подати руку та заявити чесним словом, що обіцяє все життя діяти на користь народу та відродження руської народної словесності».
За зразком польських підпільників кожен із них прибрав псевдо, зокрема Шашкевич став Русланом.

 

Викривач польських змов. Справи підпілля у семінарії УГКЦ розглядав очільник львівської поліції Леопольд фон Захер-Мазох

 

Це ім’я мало особливе значення: семінаристи шукали самоназву для своєї народності, тож під впливом польського письменника Богдана Залеського, який писав про давнє плем’я роксоланів, популярною стає назва «руслани». Сам Шашкевич згодом напише «Псалми Русланові». Та спершу «Руська трійця» вирушить в народ, адже, за свідченням Головацького: «Ми прийшли до переконання, що про народ ми знаємо тільки з чуток, а народної мови, народного побуту зовсім не знаємо».

 

Читайте також: Поділяти чи об’єднувати?

 

В першій же хаті, де поза Львовом зупинився Головацький — у домі греко-католицького священника, — він надовго не затримався: «Вести розмову про вульгарність польською мовою було для мене втратою часу; я не почую жодного руського слова, жодної оригінальної фрази, жодного прислів’я, жодної народної пісні». Незабаром «Руська трійця» підготує до друку етнографічну збірку «Зоря». На стриману реакцію урядового цензора митрополит Левицький відреагує однозначно: «Заборонити», а в помешканні Шашкевича пройде обшук. Не знеохотившись, «Руська трійця» спробує проявити себе через щомісячні проповіді, які готували семінаристи. Шашкевич свою зачитає українською і, як записав Головацький, «уся семінарія була в захопленні, і руський дух піднявся на сто процентів». Почин Шашкевича вирішив підтримати семінарист Плешкевич. Та коли в одній із церков Львова він вийде до кафедри, то, знітившись, почне перекладати заготовлений текст польською.

 

 

Сила літератури. Книга «Пісні польські й руські люду Галицького» (1833) надихнула майбутніх учасників Руської Трійці. Видана ними «Русалка Дністрова» (1837) дала поштовх українському національному відродженню у Галичині


У 1837 році трійця таки видала свою збірку під назвою «Русалка Дністровая». Щоб оминути цензуру, її надрукували в угорській Буді (тепер Будапешт). Альманах з’явився під час судового процесу над членами «Товариства польського народу», а ім’я одного з підсудних — отця Мінчакевича — фігурувало на сторінках видання. Тож трійця знову опинилася під пильним оком поліції, а тираж «Русалки» конфіскували. «Ми маємо з поляками по горло клопоту, а ці божевільні хочуть ще оживити давно поховану русинську націю», — відреагує на альманах один із керівників поліції Пайман. Реакція польського підпілля в семінарії була не менш загрозливою: студенти засудили Шашкевича до смертної кари й кинули жереб на те, хто мав її виконати. Шашкевич уникнув смерті, та знайти добру парафію йому було нелегко: подібні призначення здійснювали за згодою місцевих шляхтичів-«коляторів». Тож він поневірявся по убогих приходах і помер від туберкульозу в 1843-му в 32-літньому віці.


За три роки брати Головацькі підготують нову збірку — «Вінок русинам на обжинки», перший том якої видадуть коштом італійського князя, а другий — сербського патріарха. Зате митрополит Левицький, отримавши примірник «Вінка», на конверті власноруч німецькою напише «Не прийнято» та поверне поштареві. У 1848 році Європа переживе «весну народів», яка не омине й галицьких українців: церковний провід вийде з декларацією під закликом: «Будьмо тим, чим бути можемо, будьмо — народом!». А ще за якихось чверть століття польський історик, згадуючи про «Руську трійцю», скаже: «Однак цей рух був вільним від всякого почуття ненависті та нехоті до Польщі. Загалом його носії були палкими польськими патріотами, а ціла руська семінарія була гніздом, розсадником найгарячішого патріотизму».