Які інструменти використовує Китай для захисту й розвитку своєї економіки

Америка живе в очікуванні офіційної й остаточної визначеності щодо того, хто стане президентом: Джо Байден чи Дональд Трамп. Обидва кандидати присвячували впродовж виборів значну увагу Китаю і в політичній, і в економічній площині. Зрештою, вони змагалися в тому, щоб продемонструвати виборцям, що застосування політики стримування щодо Піднебесної є одним з інструментів демонстрації геополітичного домінування США. Трампові економічні війни, схоже, назавжди поховали можливість активізації торгівлі між двома країнами, яка, на думку американської адміністрації, була однією з причин загострення торговельного дефіциту і платіжного дисбалансу. Китай мав би готуватися до такого нового світу, зокрема шукати нові ринки і нові можливості. І він це зробив.

 

Час розривати й підписувати угоди


15 листопада 15 країн Тихоокеанського регіону підписали наймасштабнішу угоду про вільну торгівлю, яка називається Регіональне всеохопне економічне партнерство (The Regional Comprehensive Economic Partnership, RCEP). Це не зовсім типова Угода про вільну торгівлю, адже вона покриває не лише торгівлю товарами, а й послугами, а також інвестиції, електронну комерцію, телекомунікації й авторське право. Водночас за межами угоди залишилися проблеми довкілля і трудові відносини.


Країни-підписанти сподіваються, що за допомогою RCEP їм вдасться пришвидшити відновлення своїх економік, які зазнали серйозних збитків через пандемію коронавірусної хвороби.

 

Читайте також: Не згоріти в полум’ї дракона


Тоді, коли США у 2018 році почали переглядати Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (North American Free Trade Agreement, NAFTA) з найближчими союзниками (Канадою і Мексикою), а також «заморозили» Трансатлантичне торговельне й інвестиційне партнерство (Transatlantic Trade and Investment Partnership, TTIP) з Євросоюзом, Китай згуртував довкола себе 2,2 млрд споживачів і зосередив 36% світового ВВП.


Власне, сама ідея перезапуску NAFTA в USMCA (The New United States-Mexico-Canada Agreement) стала результатом усвідомлених проблем і труднощів унаслідок часто протилежних бізнес-інтересів підприємств країн-учасниць, а також кон’юнктурних змін. Зокрема, гострі розбіжності періодично виникали з питань торгівлі так званими чутливими товарами (м’ясо-молочна продукція, свіжі фрукти й овочі, цукор), що були особливо важливими для національних виробників і споживачів, регулювали інвестиційну діяльність і транскордонну міграцію робочої сили. Але перегляд NAFTA мав геоекономічне й геополітичне підґрунтя, про що свідчила вказівка на об’єднання економік Північної Америки «… із метою посилення їхніх міжнародних позицій». Прикметно, що в договір було включено положення про те, що «…торговий альянс одного з партнерів із «державою з неринковою економікою» (а в умовах торговельних війн із Китаєм на увазі мали насамперед його) дає право двом іншим учасникам USMCA впродовж шести місяців вийти з угоди й укласти двосторонній економічний пакт. Так США фактично відрізали для Китаю можливість у відповідь на американські торговельні санкції прийняти й реалізувати рішення про розміщення виробничих потужностей у Мексиці чи Канаді, щоб отримати змогу вийти на ринок США з «чорного ходу».

Зони вільної торгівлі в Китаї розширили свої функції за межі початкової концепції створення нижчих бар’єрів для імпорту, експорту й міжнародної торгівлі. Їх використовують як полігон для реформ і як канал для регіональної торгівлі в певних галузях


Здавалося б, підписана RCEP стала своєрідним резервним майданчиком для Китаю після кількох років торгових війн зі США. Насправді процес підготовки цієї угоди відбувався значно довше, а саме вісім років, задовго до того, як почалися відкриті торговельні суперечки зі США (підписання мало відбутися на початку 2020 року, однак пандемія внесла свої корективи — навіть анонсована процедура відбулася онлайн).


Цю угоду підписанти розглядають як альтернативу Транстихоокеанському партнерству (Trans-Pacific Partnership, TPP). Після того як США вийшли з угоди, Японія переконала інших партнерів співпрацювати, щоб зберегти і прийняти положення ТРР за допомогою нового договору із назвою Всеосяжна і прогресивна угода для Транстихоокеанського партнерства (Comprehensive and Progressive Agreement for Trans-Pacific Partnership). Цю угоду, яку підписали Австралія, Бруней, Канада, Чилі, Японія, Малайзія, Мексика, Нова Зеландія, Перу, Сінгапур і В’єтнам, іще називають TPP11.


Підписантами ж RCEP є 10 членів ASEAN (В’єтнам, Таїланд, Філіппіни, Лаос, Камбоджа, М’янма, Малайзія, Сінгапур, Індонезія, Бруней), а також їхні найбільші країни-партнери: Австралія й Нова Зеландія, Китай, Японія та Південна Корея. Поки що не приєдналася Індія, яка торік вийшла з переговорів, посилаючись на дискримінаційність відкриття свого сільськогосподарського й виробничого секторів для більшої іноземної конкуренції. Лідери ASEAN заявили, що «…вони досі мають намір розширити торгівлю з Індією» і що «двері для розширення вільної та справедливої економічної зони залишаються для неї відчиненими».

 

Читайте також: Die Welt: Китай – необхідний партнер


Цікаво те, що незважаючи на поширену практику розірвання чи послаблення регіональних угод, якщо ті охоплюють велику кількість країн і стають на заваді реалізації орієнованих на експорт моделей розвитку і програм масштабної індустріалізації (на що, зокрема, налаштований В’єтнам), Тихоокеанська угода RCEP усе ж змогла з’явитися.

 

Мистецтво переконання

 

Що ж такого «солодкого» є в Китаю, що спонукає навіть сателітів США, до яких належать Австралія й Південна Корея, приєднуватися до вільної китайської зони? Чи таки зони вільної торгівлі?


Традиційно в риториці українського економічного мейнстріму Free-Trade Agreement, яка означає Угоду про вільну торгівлю, за своєю конотацією є чимось абсолютно привабливим, оскільки знаменує собою зняття бар’єрів для взаємної торгівлі. Водночас Free Trade Zone (FTZ) — окрема територія в межах країни, на якій установлюють спеціальні преференції або Вільну економічну зону (ВЕЗ), — в очільників українського уряду викликає оскомину. А дарма. Саме про відкриття таких шести зон у Китаї оголосили ще торік, майже одночасно з оголошенням про готовність RCEP. Тобто підготовка міждержавної Угоди про вільну торгівлю супроводжувалась активним використання потенціалу ВЕЗ на території Китаю, використовуючи його як знаряддя набуття конкурентоспроможності й розвитку територій.


Дзянсу, Шаньдон, Хебей, Хейлондзян, Ґвансі та Юньнань доповнили вже наявні 12 зон і тепер їх у Китаї стало 18 (див. «Інструмент розвитку»). Ці зони — частина реформ, які оголошено як такі, що й далі відкривають економіку Китаю з метою розбудови недорозвинутих провінцій, а відтак зменшення нерівномірності й асиметрії розвитку всередині країни.


Нові зони розташовані вздовж прибережних або прикордонних регіонів, і вони слугуватимуть основними «воротами» для торгівлі й інвестиційних потоків із Росією, Японією, Південною Кореєю та В’єтнамом.


Сама китайська влада казала, що ці зони стають не лише відкритими територіями, а більше «мостами вглиб китайських провінцій» після запровадження США тарифів на обсяги в $300 млрд китайських товарів і зустрічних тарифів на $75 млрд на американські товари. Такими зонами Китай прагне зміцнити свою слаборозвинену у провінціях економіку та забезпечити міцніші регіональні зв’язки, і далі підсилюючи ініціативи «Один пояс, один шлях», щоб компенсувати вплив торгових війн.


Разом із відкриттям нових збільшуються також наявні зони (так, вільну зону Шанхаю нещодавно було збільшено майже вдвічі, що додало багато нових пільг та іншої підтримки для підприємств). Поряд із стимулюванням внутрішньої та зовнішньої торгівлі й залученням прямих іноземних інвестицій нові зони мають преференції щодо імпорту, обробки, виробництва й експорту товарів, податкових пільг і швидких процедур інвестування, що сприяє притоку капіталу.

 

Тонкі налаштування


Характерною особливістю нових китайських FTZ (вільних економічних зон зі значно більшими можливостями) є те, що вони органічно доповнюють Регіональні торгові угоди (РТУ), підписані на рівні країн. Ці зони розміщені на кордонах із країнами — адресатами розширення торгівельних зв’язків. Наприклад, зона Юньнань не має виходу до моря, але межує з В’єтнамом, Лаосом і М’янмою; зона Ґвансі розташована в південному автономному регіоні, що межує з В’єтнамом; зона Хейлондзян у північно-східній провінції межує з Росією; зони Шаньдон, Дзянсу та Хебей розмістилися у прибережних провінціях, розташованих через протоку з Південною Кореєю та Японією.


Усі ці зони мають відповідну спеціалізацію і спрямування на інтеграцію з країнами-сусідами. Проте з’явилися також додаткові завдання стимулювати реформи в самих провінціях, тому зони називають пілотними. Тобто після успішного застосування в них спеціальних режимів відповідно до стратегічного позиціонування й місцевих особливостей ці умови поширюватимуться далі вглиб Китаю.

 

Читайте також: Інвестиції Китаю в умовах пандемії


Нині зони невеликі за розмірами — лише 120 км2, але вони мають потенціал до поширення і спеціалізації: FTZ Шаньдон буде зосереджено на пришвидшенні розвитку морської галузі, промислового фінансування, штучного інтелекту й охорони здоров’я, на використанні стратегічного розташування для збільшення торгової співпраці між Китаєм, Японією та Південною Кореєю.


Однією з головних цілей FTZ Дзянсу є сприяння співпраці з провінціями й містами «Економічного поясу «Шовкового шляху» та дельти річки Яндзи для сприяння регіональному інтегрованому розвитку. Вона передбачатиме конкретні інструменти підвищення рівня інвестиційного співробітництва, посилення фінансової підтримки реальної економіки, підтримки інновацій і розвитку обробної промисловості.


FTZ Хейлондзян буде ключовим рушієм активізації Північно-Східного Китаю. Вона підтримуватиме нові галузі, такі як високотехнологічне обладнання, інтелектуальне виробництво й нова енергетика, а також стимулюватиме комерціалізацію технологічних досягнень. Це також дасть змогу активізувати економіку вздовж старого промислового поясу Китаю, посилюючи співпрацю між Китаєм і Росією, а також усім регіоном Східної Азії.


Пілотна FTZ Хебей сприятиме скоординованому розвитку Пекіна, Тяньдзіня та Хебея (також знаного як регіон Дзін-Дзінь-Дзі) за допомогою розвитку нового району Гонконґ шляхом фінансових інновацій, цифрових технологій і платформ, а також пришвидшення технологічних досягнень у галузі біомедицини й охорони здоров’я.


Пілотна FTZ Юньнань розташована неподалік важливого економічного коридору, що з’єднує «Шовковий шлях» та «Економічний пояс» річки Яндзи. Отже, зона діятиме як канал, що з’єднує Китай із країнами Південної та Південно-Східної Азії та будуватиме, як задекларовано в установчих документах, «територію здорового способу життя світового рівня шляхом впровадження висококласних медичних послуг і всередині країни, і призначених на експорт».

 

 

FTZ Ґвансі функціонуватиме як міжнародний сухопутний і морський торговий коридор, що з’єднує Китай з іншими країнами АСЕАН, такими як В’єтнам, Лаос, Таї­ланд і Філіппіни. Будучи важливим шлюзом, що зв’язує сухопутні й морські шляхи «Шовкового шляху» ХХІ століття, усі зони «…стануть ключовими воротами для туризму, транскордонного фінансування та логістики».


Роль вільних економічних зон у реформах Китаю полягає також у призупиненні відтоку високотехнологічних підприємств до інших країн Південно-Східної Азії та залученні надійних альтернативних торгових партнерів для отримання енергетичних і сільськогосподарських товарів. Відтак нові пілотні зони покликані забезпечити для Китаю додаткові канали торгівлі й інвестицій, тим самим зменшуючи негативні наслідки погіршення відносин із США. Вільні економічні зони (FTZ) також повинні припинити загальне зменшення інвестицій у Китай, що відбувається через їхній відтік зі старих зон (наприклад, у 2018 році зона Далянь зазнала значного падіння прямих іноземних інвестицій на 17,6%, Шанхай — на 3,5%).


Китай навіть пішов на зміни у «Законі про інвестиції». Чисельні скарги іноземних компаній стосувалися примусової передачі технологій в обмін на отримання частки китайського ринку (не менш ніж 20% компаній); звинувачень у крадіжках державними органами технологій і патентів та вимог примусової репатріації капіталу; загроз того, що іноземні інвестиції можуть бути експропрійовані за «особливих обставин» та «в інтересах суспільства» й підлягають широким трактуванням національної безпеки, що дає китайському уряду законодавчу основу для «помсти» іноземній компанії в разі міжнародної суперечки.

Коли США у 2018 році розпочали перегляд Північноамериканської угоди про вільну торгівлю з найближчими союзниками (Канадою і Мексикою), а також «заморозили» Трансатлантичне торговельне й інвестиційне партнерство з Євросоюзом, Китай згуртував довкола себе 2,2 млрд споживачів і зосередив 36% світового ВВП.


Рух у бік більшої лібералізації інвестиційної політики — вимушена дія китайського уряду, яка разом із підписанням RCEP і новими пілотними зонами FTZ повинна, на думку влади, покращити ситуацію. Зони вільної торгівлі в Китаї розширили свої функції за межі початкової концепції створення нижчих бар’єрів для імпорту, експорту й міжнародної торгівлі. Їх використовують як полігон для реформ і як канал для регіональної торгівлі в певних галузях. Такі FTZ часто мають цілком конкретні стимули й переваги та можуть часто змінювати умови залежно від місцевих пріоритетів, про що попереджають усіх міжнародних інвесторів. Податкові й інші преференції часто стають менш важливими для іноземних інвесторів, ніж розміщення в комфортному технологічному кластері.

 

Зміна прописки


Чи допоможе Китаю політика «чотирьох стимулів» — «Новий шовковий шлях», Регіональне всеохоплююче економічне партнерство, нові пілотні вільні зони і зміни в інвестиційному законодавстві — зупинити відтік високотехнологічних компаній і повернути процес у зворотному напрямі?


Поки є невизначеність і зростання витрат на робочу силу, такі технологічні гіганти, як HP, Dell, Microsoft, Amazon та Apple прагнуть перенести більшість своєї виробничої мережі за межі Китаю. Нещодавно Apple оголосила, що переноситиме 30% своїх виробничих потужностей із Китаю в Південно-Східну Азію, як і Lenovo Group, Acer та Asustek Computer. Проте не всі покидають Китай, адже більшість компаній мають намір перенести лише певні сегменти свого виробництва, оскільки Китай залишається надзвичайно важливим ринком. Google переніс значну частину виробництва своїх материнських плат, пов’язаних із США, до Тайваню й Малайзії; Quanta Computer, Foxconn Technology та Inventec перенесли частину виробництва до Тайваню, Мексики та Чехії.


Інші компанії диверсифікують свої ланцюги виробництва, щоб зменшити майбутні ризики й вийти на нові ринки. Foxconn уже чверть виробничих потужностей перенесла за межі Китаю, зокрема до Індії. Компанії також утілюють плани адаптації до нового стану. Samsung спростила свою корпоративну структуру, створивши 11 дочірніх компаній, що діють незалежно в 28 регіонах. Компанія NewAir Appliances, що виробляє побутову техніку, випустила на ринок близько 50 оновлених товарів, реалізуючи стратегію цінової конкуренції.

 

Читайте також: Двобій за гегемонію. Як пандемія COVID-19 може вплинути на перебіг китайсько-американського протистояння


Торгова війна не була єдиною причиною виходу за межі Китаю, хоча вона значно пришвидшила процес прийняття фірмами рішень. Зростання вартості робочої сили, внутрішня конкуренція, труднощі з репатріацією прибутку і проблеми захисту інтелектуальної власності — фактори, що здійснюють посилений тиск на іноземні високотехнологічні компанії.


Описане вище підпадає під поняття «інтеграційного неопротекціонізму» — складної системи інструментів регуляторної та економічної політик, спрямованої на «прив’язування» до себе ринків сусідніх країн одночасно з використанням їхніх можливостей із виробництва. Маючи досвід створення розвинутих технологічних кластерів, Китай по-новому залучає технологічні фірми. Наприклад, деякі компанії навіть переміщають виробництво до КНР, здійснюючи диверсифікацію своїх виробничих ланцюжків.


Голландська транснаціональна компанія електроніки Philips переносить виробництво ультразвукового обладнання в Китай, а дихальних масок — у США. Так вони прагнуть досягти швидкого зростання споживчого попиту в кожній країні й обійти будь-які тарифи на імпорт, які до них застосовували би в іншій ситуації. Для того, щоб охопити й ті компанії, які переміщують частини свого виробництва з Піднебесної у близько розташовані країни, використовують стратегію «Китай+1». Вона спрямована на зменшення операційних витрат, диверсифікацію робочої сили й ланцюжків поставок, а також вихід на нові ринки. Водночас Пекін прагне залишитись ядром ланцюжка поставок компаній, що вдаються до її реалізації, одночасно забезпечуючи надзвичайно місткий ринок і нівелюючи страх утратити технологічних секретів.


Іноземні компанії, які хочуть диверсифікувати виробництво поза Китаєм, віддають перевагу розташуванню неподалік, у країнах Південно-Східної Азії, що їх дедалі частіше розглядають як конкурентоспроможні альтернативи Піднебесній із їхніми меншими витратами на робочу силу, швидкозростаючою економікою, збільшенням виробничих можливостей і сприятливим інвестиційним кліматом. Тож Пекін, який завчасно усвідомив ризики дефрагментації виробничих ланцюжків, започаткував Регіональне всеохопне економічне партнерство, підживлюване вільними економічними зонами всередині країни, — подію, без перебільшення, геополітичного масштабу. А також зробив усе для того, щоб залишитися центром азійських ланцюгів поставок і виробництва. Відтак нова зона вільної торгівлі — це зона геополітичного впливу, яка передбачає побудову нового регіонального простору інструментами «дипломатії шепоту», а не галасливої дипломатії сили.