Історія 2020-12-21 13:22 Гирич Ярослав

Мистецтво війни із мосхами

Як у XVII столітті Юрій Немирич планував перемогти Московію і що з того вийшло

У 1632 році в паризькій друкарні 20-річний студент-українець із «польської корпорації» на ім’я Юрій Немирич видав трактат, у якому запропонував свій рецепт боротьби з Московією. А за 26 років отримав нагоду перевірити власні поради на практиці. І надовго залишився однією з найбільш контроверсійних постатей української минувшини. Його називали професійним зрадником і авантюристом-пристосуванцем, але також визначним державотворцем, що поклав життя заради Вітчизни, та інтелектуалом-візіонером, який випередив свій час. А зрідка — навіть першим українським масоном.

 

Український вагант із Полісся


Відомо, що Юрій Немирич походив з українського шляхетського роду гербу «Клямри». У Речі Посполитій герби не представляли окрему особу чи родину, а символізували групу шляхетних родів, які виступали під спільним прапором у роки війни. Немиричі були серед найвпливовіших кланів країни, що сповідували й захищали соціанство (інші назви релігійної течії — антитринітарії, аріани, унітаристи, польські брати). Так називали протестантів, що підтримували вчення італійського теолога Фаусто Соцціні, який, зокрема, пропагував ідею про людську природу Ісуса та свободу дій людини. Модне віровчення поширилося в Речі Посполитій, Голландії, Трансильванії та на німецьких землях. Центр роду Немиричів був у містечку Черняхів (згідно з поширенішою версією — в Овручі , нині Житомирська область), де в 1612 році народився Юрій.


Спочатку юнак здобував знання у вищому соціанському училищі в польському місті Ракові. Упродовж 1630–1633 років гриз граніт науки в університетах Лейдена, Оксфорда, Парижа, Падуї, Базелі, а можливо, що й в Амстердамі, Кембриджі та Копенгагені. Наостанок — у Сорбонні він здобув звання магістра права. Значно пізніше виник міф про вступ Немирича до масонської ложі в Англії, який наразі не має жодних підтверджень.

 

На злобу дня. «Роздуми про московську війну» були реакцією Немирича на російську агресію проти Речі Посполитої


Навчання Немирича в європейсь­ких університетах відбувалося в непростий час. У першій половині XVII століття на європейському континенті фактично тривала війна «всіх проти всіх». На теренах Західної та Центральної Європи впродовж 30 років між собою боролися католицькі та протестантські володарі, Московію роздирала громадянська війна, і поляки в цих конфліктах брали активну участь. Ба більше, шведи й турки робили спроби знищити Річ Посполиту, але у цьому протистоянні Польща не тільки встояла, а і здобула низку успіхів на московському напрямі. Їй вдалося повернути собі Чернігівщину та Смоленськ і навіть на два роки посадити на московський престол польського принца Владислава. Не дивно, що період правління Сигізмунда ІІІ вважаться добою найвищого піднесення Речі Посполитої. Невдовзі після його смерті 30 квітня 1632 року в Москві вирішили скористатися безкоролів’ям. 20 червня 1632 року, за рік до кінця Деулінського перемир’я, Земський собор ухвалив рішення про початок війни, і у вересні, за два місяці до виборів короля, московські війська боярина Міхаіла Шеїна вирушили до Смоленська. Уже тоді, задовго до Бісмарка, молодий студент Сорбонни визначив реальну ціну домовленостей із Москвою. «Суть же угод, які існують в мосхів із чужинськими народами, полягає в тому, щоб їх порушувати», — писав Немирич у своєму трактаті.

 

Розуміння супротивника


Реагуючи на початок війни, Немирич написав латиною трактат «Роздуми про московську війну» (Discursus de bello Moscovitico), який адресував своєму дядькові, володимирському старості Роману Гойському (український переклад праці з’явився лише нещодавно завдяки старанням філософів Володимира Литвинова та Ярослави Стратій). У війні проти Москви Немирич убачав реалізацію справедливого права на самозахист, адже «ворог має намір захопити наші землі і встановити правління, до якого я маю зневагу». У своєму трактаті Немирич за тогочасною європейською традицією називає підданих Романових «мосхами» (moschus). Державний лад Московії Немирич описував як деспотичний, абсолютистський і схожий на турецький. Міцність влади монарха забезпечував максимальний контроль усіх кадрових призначень і затвердження права дворян на спадщину. Його дивувало, що мосхи не прагнуть навчання і свободи, натомість із юних літ вчаться славословити та плазувати перед царем і привчаються до рабської покори. Відтак загрозу антидержавного повстання чи палацового перевороту в Московії Немирич уважав мінімальною.

 

Читайте також: Іван Нечуй-Левицький проти імперії


Для розуміння супротивника Немирич виділив також «підвалини ворожої сили»: природу, військо, статки, угоди, фортеці. Так, аналізуючи природні умови, він писав, що густі ліси, жахливі хащі й численні болота не сприяють успішному стрімкому наступу. На його думку, кліматичні умови — сильні морози взимку та літня спека — разом із поганими дорогами виснажать військо навіть більше, ніж альпійський перехід Ганнібала. Загалом Немирич оцінював Московію як безлюдну й занедбану країну, де є небагато міст та ускладнене добування провізії.


За його оцінками (у яких шляхтич не помилився), чисельність армії московитів в умовах мирного часу становила близько 77 тисяч вояків. У складі збройних сил було 65 генералів, які на період служби отримували грошову платню й великі земельні наділи. Модель організації московитського війська була схожою на турецьку. Водночас Немирич відзначив поступову модернізацію піхоти, до озброєння якої крім меча й бойової сокири за іноземним прикладом додали мушкет. За його прогнозом, із початком війни Романови змогли б виставити величезне військо: до 200 тисяч бійців. Особливо Немирич підкреслював потужність кінноти, у складі якої виділяв найсильнішу ланку — «синів боярських», регіональне дворянське ополчення, з якого набирали 15-тисячну особисту охорону царя.

 

Академічний туризм. Бібліотека Лейденського університету, в якому навчався Немирич, була одним із головних осередків знання в тогочасній Європі


Немирич визначав Московію як край, добре забезпечений грошима. Нестачу власних покладів золота і срібла там компенсувала активна зовнішня торгівля. Державна скарбниця поповнювалася за рахунок 36 царських поселень, податків з інших міст, зборів із лазень і шинків, конфіскованого майна засуджених. Окремо стягували мито на утримання іноземних найманців і царської охорони. Вагомими були прибутки від експорту, а із Францією, Англією та Данією московитів пов’язували активні торговельні контакти. Порт святого Миколая на Білому морі (згодом — Сєверодвінськ)забезпечував жваву торгівлю з англійцями й голландцями, Астрахань — із вірменами та персами.

 

Читайте також: “Це крик вільної людини, що вмирає”


Немирич вказував, що всі примітні міста Московії захищені міцними фортецями. Водночас він на кілька років раніше за Богдана Хмельницького виголосив схожу сентенцію: «Немає нічого так міцно зробленого рукою, щоб нею ж не могло бути зруйнованим». Під час облоги молодий шляхтич радив унеможливити постачання обложеним зброї, харчу, грошей і сподіватися на власні сили й економічні ресурси. Зняття облоги через брак фінансів обернулося б ганьбою, до того ж незахоплення ворожої твердині могло би суттєво знизити моральний дух війська. А якби облога затягувалася, для збереження сил і стрімкості загального наступу Немирич радив робити ставку на переговори.

 

Як воювати із мосхами


Коло заходів, яких варто вжити до початку війни, Немирич окреслював так. Насамперед за допомогою розвідки, іноземних купців і перебіжців слід вивчити сили противника. Далі — подбати про власні збройні сили. Військо має бути добре вишколеним, дисциплінованим і зі справедливим керівником на чолі. Також він радив створити окремі загони з ветеранів із бойовим досвідом. Командування мало приділити велику увагу моральному духу армії, зміцненню якого сприяло б нагородження героїв, постійна турбота про померлих і скалічених вояків. За прикладом давніх народів для пропагандистського ефекту та внесення сум’яття у стан супротивника Немирич пропонував поширювати чутки про появу суперзброї — потужних штурмових машин.


Проблему з фінансуванням кампанії Немирич радив розв’язати шляхом диверсифікації джерел. У Речі Посполитій воєнні видатки контролював парламент — Сейм. Саме брак грошей на продовження кампанії врятував Москву від захоплення польсько-козацькими силами восени 1618 року. На думку Немирича, додатковими джерелами фінансування війни мали би стати частина майбутньої військової здобичі, щорічні внески васалів («прусська данина»), подушна подать на євреїв і ромів, податок на продаж, на дороги, мости і греблі. Позицію Москви щодо невивезення срібла за кордон він пропонував перейняти і ставив за приклад. Водночас Немирич радив не забувати про забезпечення війська провіантом. Додатково до базової «житниці» — Поділля, рекомендував створити мережу продовольчих складів у Придніпров’ї. Під час наповнення «державних засік» пропонував із прикордонних із Московією регіонів збирати провіант (Литва й Україна), а з віддалених (Польща) — гроші.


Розв’язати «козацьке питання» Немирич рекомендував шляхом компромісу, а не силоміць. Щоб припинити козацькі повстання — надати їм права на зразок федератів у Римській імперії. Козаки разом із колоністами Лівобережжя і Придніпров’я мали одержати землю, подолати бандитизм і захищати прикордоння. До того ж слід було укріпити прикордонні міста на Дніпрі та Десні, а між віддаленими спорудити редути.


Головним завданням зовнішньої політики Немирич уважав зрив створення антипольської коаліції. Щоб вороги Польщі не об’єдналися, він пропонував використовувати засоби таємної дипломатії (стравлювати альянтів, підживлювати чвари та взаємні підозри). Потенційними союзниками Романових, на думку Немирича, могли стати шведи, голландці, турки й перси. Щоб залишити Москву наодинці, аналітик радив неофіційно підтримати морські походи запорожців проти турків. Такий крок не лише забезпечив би невтручання османів, а й утримав персів від «різких рухів». Натомість нейтралітет морських північних народів можна було купити, запропонувавши їм кращі умови, ніж могла дати Москва. Шляхтич очікував, що шведів зацікавить переукладення миру з поляками на вигідніших умовах, а голландців — відчутне збільшення зернової торгівлі.

 

Урок на майбутнє. Внутрішня опозиція після Конотопу розсварила Україну із союзниками-татарами й так позбавила її сил для закріплення успіху


До того ж Немирич указував на об’єктивні чинники, які мали б утримати згадані сторони від підтримки Москви. Зокрема, шведи загрузли в «німецькій війні», і новий фронт для них міг бути фінансово обтяжливим. Голландці й далі воювали з Іспанією та накопичили значний борг. До того ж через віддаленість Нідерландів вони не змогли б надати Московії реальної допомоги. Також він твердив, що слід залучити на свій бік принципових ворогів Москви: Кримське ханство. Немирич висловив припущення, що в разі дружнього нейтралітету Бахчисараю можна заручитися підтримкою формально самостійних перекопських татар, пообіцявши їм ясир. Такий трюк із перекопцями у 1648 році Богдан Хмельницький використав уже проти поляків.


Після завершення підготовчих заходів слід було перейти до втілення воєнних планів. Немирич уважав, що війну слід провадити на чужій території, де була ресурсна й демографічна база Романових: «Мосх тільки в Московії може бути подоланий, як Ганнібал в Африці». Для захоплення стратегічної ініціативи радив завдати випереджального удару. Наступальна тактика на ворожій землі мала привести до військового розгрому й економічного ослаблення, а не повного підкорення супротивника. У превентивній війні Річ Посполита мала знайти шлях до вигідного миру й відвадити Москву від експансії в західному напрямку. Головну ставку поляки мали робити на виснаження ворога облогами, набігами і дрібними сутичками. Для цього ідеально було б залучити на свій бік загартованих у постійних походах кримських татар. Немирич прихильно висловлювався про бойові якості степової легкої кінноти й радив її використовувати для «бджолиних укусів» супротивника. Водночас, зважаючи на залежність Москви від зовнішньої торгівлі, неодмінним завданням кампанії мали би стати удари по центрах торгівлі.

 

Читайте також: Еней у пошуках втраченої Батьківщини


Вочевидь, Немирич убачав війну з московитами не як тотальне зіткнення, а у традиційному тоді режимі масштабного прикордонного конфлікту. Досягати мети радив не на полі бою, а застосовуючи стратегію непрямих дій. Генеральна битва бачилася Немиричу крайнім заходом. Якби дійшло до великих баталій, він радив ретельно готувати план і вибір місця майбутньої битви. Диспозицію слід обирати залежно від власних і ворожих сил. Віддавши перевагу кінноті, потрібно шукати велике відкрите поле, а якщо полководці робили ставку на піхоту й боротьбу проти ворожої кавалерії — годився б обмежений простір, помережений лісами і ровами. Найбільшою помилкою Немирич уважав виставлення всіх сил в одній битві. Протягом кампанії радив не копіювати супротивника, натомість воювати за «європейським принципом»: витрачати більше грошей і менше людей.


Для усунення природних перешкод пропонував спалювати ліси, а болота висушувати за допомогою гідротехнічних споруд: молів і дамб. Натомість подолати прикордонну фортифікацію — за рахунок виняткової майстерності і тактичних умінь полководців Речі Посполитої. Немирич уважав, що оскільки кіннота однаково сильна в обох супротивників, то важливу роль відіграватиме вишколеність піхотинців. Недоліком поляків він називав нехтування національною піхотою, що компенсувалося чи не найкращими в Європі угорськими й німецькими найманцями. Водночас критикував «солдатів удачі», адже в разі затримок платні виникала загроза бунтів, некерованості й мародерства. Як альтернативу іноземним найманцям, Немирич радив використовувати козаків і добровольців із Придніпров’я та Прибужжя.


Величезну кількість ворожого війська він не вважав однозначною перевагою, оскільки вона не була якісною. Московити поступалися за рівнем підготовки й далі дотримувалися примітивної тактики, сподіваючись на власну кількісну перевагу. У разі великих утрат вояки тікали, кидаючи зброю. До того ж численне військо мало б підвищену потребу в забезпеченні провіантом, зростав ризик поширення хвороб і морального розкладання через бездіяльність. Тому головний удар варто було би завдати по забезпеченню провіантом і спровокувати голод у стані супротивника. За таких умов була невелика надія на солдатські бунти, а в ідеалі — навіть на громадянську війну. На захопленій території Немирич радив навертати чужинців до вірності та здійснювати грамотну економічну політику. Водночас він наголошував, що під час походу важливо не дати Москві відкрити «другий фронт» у прикордонних регіонах. Тому частину військ слід було залишити для прикриття Смоленщини й Чернігово-Сіверщини.

 

Від теорії до практики


Повернувшись з університетських аудиторій, Юрій Немирич очолив хоругву (роту) й вирушив під Смоленськ, де ситуація розвивалася не на користь Москви. Рятувати обложену фортецю прибув новий король Владислав IV із 27-тисячним військом польських жовнірів та українських козаків, серед яких був Богдан Хмельницький. Турки, рятуючи московитів, фактично відкрили «другий фронт» і відправили на Поділля обмежений контингент Абази-паші, буджацьких ногайців і молдаван. За королівським наказом хоругву Немирича перекинули на південь протистояти туркам. Після того як війська Шеїна було оточено й вони капітулювали, війна завершилася, і 14 червня 1634 року сторони підписали Поляновський мир.


Наступного року Немирич одружився з Ельжбетою Слупецькою, із якою згодом мав трьох синів і доньку. У 1636 році його вперше обрали депутатом (послом) польського Сейму. Згодом він став головою роду, успадкував частину поліських володінь й осів у Горошках, придбав та освоював землі на Полтавщині. А в 1641-му, попри опір київського воєводи Януша Тишкевича, здобув посаду київського підкоморія. Немирич послідовно виступав проти релігійних утисків соціан. Так, у 1638 році після закриття академії в Ракові став співзасновником аріанського вищого училища в містечку Киселин на Волині. Згодом за переховування соціанів-вигнанців його оштрафували на 10 тисяч злотих. Під час виборів короля в листопаді 1648 року Немирич був серед тих, хто безуспішно просував на польський престол трансильванського принца Жигмонда Ракоці.
Після початку Хмельниччини Немирич утратив маєтки на Лівобережжі, очолив шляхетське ополчення Київщини й воював проти козаків під Зборовом. Але водночас він належав до групи аристократів на чолі з Адамом Кисилем, які виступали за компроміс із козацтвом, і двічі перебував у складі переговорної групи з польської сторони. У 1655 році під час «потопу» разом із частиною литовської та польської шляхти перейшов на бік шведів, які присвоїли Немиричу звання генерала кінноти. Улітку 1657 року, за кілька тижнів до смерті Богдана Хмельницького, Немирич виявив бажання служити гетьману Війська Запорозького і прийняв православ’я, після чого одержав звання наказного чернігівського полковника, а згодом зблизився з гетьманом Іваном Виговським. Але його появу в козацькому таборі Москва сприйняла насторожено: 6 квітня 1658 року цар вимагав від київського воєводи Васілія Шерємєтьєва домогтися від Виговського вигнати «лютера» Немирича й розпустити створену ним гетьманську гвардію, що складалася з іноземних найманців. Водночас Романови самі радо користувалися послугами іноземних військових і цивільних фахівців, а в Москві для них було гетто — Слобода Кукуй.

 

Злет і падіння першого канцлера


Вочевидь, справою життя Юрія Немирича стало українсько-польське порозуміння, втілене в Гадяцькій угоді 16 вересня 1658 року. За її умовами, він мав стати канцлером (генеральним писарем), тобто другою особою Великого князівства Руського, яке якраз створювали. Також цей сірий кардинал домігся офіційного дозволу на створення 10-тисячного контингенту найманців для охорони гетьмана. Договір містив одну контроверсійну норму: повернення володінь колишнім власникам, яких вигнали десять років тому. Відчуження земель на Лівобережжі спровокувало конфлікт із полтавським полковником Пушкарем і стало одним із приводів до бунту проти Виговського. У жовтні 1658 року канцлер Немирич написав і розіслав по Європі маніфест, де пояснив причини розриву спілки з Москвою. Він прямо звинуватив Романових у розпалюванні внутрішнього конфлікту з метою загнання вільних людей у «рабське ярмо». Після цього війни проти Білокам’яної було не уникнути.

 

Читайте також: Перетворити українців на націоналістів


Немиричу випав шанс реалізувати свої теорії на практиці, хоч і за інших умов, ніж мала Річ Посполита 1632 року. Кульмінація протистояння настала 29 червня 1659 року біля села Соснівка, що під Конотопом. Перед тим було здійснено значну дипломатичну роботу: домовленості з поляками фактично руйнували польсько-московське перемир’я 1656 року. Поновлення козацького альянсу з Кримом установлювало паритет у кавалерії, а набір найманців підвищив якість військ. Спочатку талановиті полководці змогли витримати московитську облогу Конотопа і Глухова. Згодом під Конотопом союзники розбили російську кінноту, проте конотопська перемога виявилася пірровою. Замість закріплення успіху й перенесення війни на чужу територію, українці стараннями внутрішньої опозиції розсварилися з союзними татарами. Відтак сил, щоб відбити повторний удар московитів і придушити промосковських бунтівників, майже не залишилося. Козацька Україна не мала захищеного тилу, від чого молодий Немирич застерігав ще 1632 року.

 

Для організації опору Немирич вирушив до Ніжина, але на початку вересня 1659 року між Кобижчею і Биковим, поблизу села Свидовець, канцлера розтерзали прибічники переяславського полковника Тимофія Цецюри. У Москві не приховували радості від загибелі «німчина-лютера та єврея». Діаспорний автор Михайло Брик стверджував, що за голову Немирича цар надіслав полковникам-перебіжцям Цецюрі й Золотаренку по 500 соболів та 500 золотих.


На жаль, у Варшаві не оцінили значення Гадяцької умови й поставилися до неї як до тактичних поступок тоді ще сильній та єдиній Гетьманщині. Уже під час ратифікації угоди варшавські можновладці обдурили Немирича й відмовилися від створення Великого князівства Руського. Лише після втрати державності поляки дозріли до сприйняття ідей триєдиної федерації та рівноправ’я українців хоча б на рівні декларацій. Хай там як, але можна стверджувати, що підґрунтя до українсько-польського порозуміння й дружби Юрій Немирич почав готувати задовго до Єжи Ґедройця. 

схожі публiкацii