Історія 2021-01-03 11:07 Віхров Максим

Спір на грані двох світів

Про історичні причини полеміки між В’ячеславом Липинським та Дмитром Донцовим

У історії української політичної думки ХХ століття важко знайти насиченіший період, ніж 1920–1930-ті роки. Розпорошені по еміграції, розділені на політичні табори, українські інтелектуали намагались відрефлексувати досвід Перших визвольних змагань, систематизувати власні ідеї та визначитись, як діяти далі. Однією з найцікавіших полемік тих часів був спір Дмитра Донцова та В’ячеслава Липинського, який розпочався у 1920-х, швидко переріс у відвертий публічний конфлікт і обірвався лише з дочасною смертю Липинського у 1931 році. Цікаво, що це була суперечка людей, яких у певний період можна було вважати не просто однодумцями, а навіть соратниками.


Липинський познайомився з Донцовим 1908 року на польському курорті Закопане, коли той іще був членом Української соціал-демократичної робітничої партії і доволі скептично ставився до самостійницьких ідей. Але у 1913 році Донцов порвав із есдеками, у 1914-му — очолив Союз визволення України, а у 1917-му зблизився з Українською демократично-хліборобською партією та гетьманцями. У нього складаються приязні стосунки з Павлом Скоропадським: і у щоденниках Донцова, і у спогадах гетьмана з’являються взаємні компліментарні характеристики. Тож Донцов швидко знайшов собі місце у структурах Гетьманату і очолив Українську телеграфну агенцію. Скоріш за все, цим його роль не вичерпувалась. Приміром, у червні 1918 року Донцов підготував аналітичну записку «О границях Української Держави під взглядом політичним», на яку українська сторона спиралась під час переговорів із РРФСР. До речі, у цьому документі Донцов наполягав, що у питанні належності Криму Українська Держава «не сміє робити жадних компромісів», натомість заради стратегічного партнерства із Військом Донським припустимо «відмовитись від українських національних окраїн Донщини», тобто південно-західної частини сучасних Луганщини та Донеччини.

 

Читайте також: Битва за культурний суверенітет


Приводом для розриву Донцова з гетьманом та гетьманцями нерідко вважається так звана «федеративна грамота» Скоропадського (див. Тиждень № 47 за 2018 рік). У післямові до свого київського щоденника Донцов напише, що саме російське питання стало головним каменем спотикання між ним та Липинським: мовляв, останній вірив у можливість мирного співіснування з Росією, а Донцов — ні. Але насправді у конфлікту Липинського з Донцовим були набагато глибші причини, котрі оприявнились значно пізніше. Згідно з документами, ще у 1920 році їхнє листування було цілком приязним. Липинський навіть пропонував Донцову опублікувати книгу, над якою той якраз працював, у гетьманському видавництві: мовляв, «відмінності в наших поглядах не настільки великі, щоб вони не могли уміститися в рамках одного видавництва». Проте Липинський помилився. Згадана праця «Підстави нашої політики», котру Донцов опублікував 1921 року власним коштом, поклала початок світоглядному розколу, який ставав дедалі ширшим упродовж того, як Донцов формував свою власну політичну філософію.

 

Архітектор традиції


В’ячеслав Липинський належав до консервативної інтелектуальної традиції, підвалини котрої були закладені англійським філософом Едмундом Бьорком (1729–1797). Власне, сам консерватизм як політична теорія почався як спроба описати підвалини монархічного ладу, який існував у Європі наприкінці XVIII століття, а також знайти способи, як модернізувати його, уникаючи катастроф на кшталт тієї, котрою обернулась революція у Франції. На міжнародному рівні практичним втіленням консервативної філософії займався палкий шанувальник Бьорка австрійський дипломат Клемент фон Меттерніх, під головуванням котрого у 1814 році відкрився Віденський конгрес. Консенсус між провідними державами Європи, досягнутий у Відні, небезпідставно описують як контрнаступ реакції, проте «довге ХІХ століття», яке розтягнулося аж до 1914 року, виявилось найбільш мирним в історії Заходу. Причому це було століття не стагнації, а навпаки — динамічного технологічного, економічного, політичного та культурного поступу.

 

Революційний традиціоналіст. Політична філософія Дмитра Донцова виражала нове світовідчуття, характерне для кризових міжвоєнних часів.


Фактично єдиною силою, котру не вдалося до кінця опанувати в рамках Віденського консенсусу, був націоналізм, який входив у займисті сполуки то з соціалізмом, то з республіканством якобінського штибу. Липинський належав до тих, хто прагнув поставити консерватизм на службу українській національній справі. Хоча він вважав, що без національно-державницького ідеалізму і релігійної самопосвяти цього не втілити, його політична доктрина була вкрай практичною. Долучившись до української революції, Липинський залишився вірним принципу Бьорка: «Слід із надзвичайною обережністю приступати до знесення суспільного ладу, а ще з більшою — до зведення нового, коли перед нами немає моделі, котра довела свою корисність». Розроблений Липинським проєкт трудової монархії може видаватись екзотичним сьогодні, але не сто років тому: з-поміж 26 держав Європи, кот­рі існували у 1914 році, монархіями не були лише Франція, Швейцарія та карликова республіка Сан-Марино. Застосування монархічної моделі дозволило б Україні отримати надійну точку збирання майбутньої держави: у реаліях 1918 року нащадок гетьманського роду, аристократ Скоропадський мав аж ніяк не менше шансів здобути надійну легітимність, ніж висуванці численних соціалістичних партій.

 

Читайте також: Молоді українці на тлі «Молодої Європи»


«Хліборобська» орієнтація Липинського також не мала нічого спільного із замилуванням сільським життям, властивим певним колам міської інтелігенції. На відміну від соціалістів, котрі робили ставку на нечисленний міський пролетаріат, Липинський був реалістом: у 1913 році 85% населення України становили селяни. У «родинах, які посідають власну землю і на цій землі власною працею продукують хліб» Липинський бачив прошарок, який набагато легше консолідувати, ніж народні маси, аби тим створити надійну точку опори для української держави. Апелюючи до землевласників, до яких належав сам, Липинський вважав, що вони є не лише виробниками, а й природними організаторами народного життя. Крім того, у хліборобах та представниках дворянсько-шляхетського стану Липинський бачив носіїв живої української національної традиції — політично невідрефлексованої, але такої, котра стихійно зберігалася у родинній пам’яті, життєвому устрої та звичаях. Прикладом такого стихійного українства був Павло Скоропадський, а сам Липинський — взірцем «одідиченого» польського шляхтича, чиє національне навернення відбулося не внаслідок політичної агітації, а завдяки природній українізації.

 

Монархіст-самостійник. В’ячеслав Липинський намагався поставити консерватизм ХІХ століття на службу українській справі


Звичайно, оцінити практичний досвід застосування цієї теорії Павлом Скоропадським проблематично, оскільки Гетьманат проіснував неповних вісім місяців і то в надзвичайних обставинах. Але у загальних рисах гетьманська політика також була цілком реалістичною: зупинити наростання внутрішнього хаосу, відновити інститут приватної власності, політично консолідувати прошарок власників, досягти широкого соціального компромісу тощо. Кінцевою метою гетьманських реформ було аж ніяк не створення архаїчних чи утопічних форм життя, а встановлення парламентської монархії, цілком адекватної першій чверті ХХ століття. Перші загальні вибори до Державного Сейму мали відбутися після стабілізації ситуації — у листопаді 1918 року урядова комісія вже нарізала виборчі округи. Тобто йшлося про застосування моделі, життєздатність котрої була доведена досвідом передових країн Європи і, на відміну від туманних соціалістичних візій, не викликала запитань. Словом, і Липинський, і Скоропадський у своїх теоріях та практиках спирались на надійний ґрунт європейського досвіду та здорового глузду.

 

Поет вогняних меж


Але у 1918 році і досвід, і глузд не мали монополії. Перша світова війна спричинила духовні потрясіння: в інтелектуальних колах Європи поширилося відчуття, що лад, який існував до 1914 року, безповоротно загинув, а ідеї, на яких він тримався, збанкрутіли. Одним із речників європейського песимізму став Освальд Шпенглер, чия фундаментальна праця «Присмерки Європи», опублікована 1918 року, вмить стала бестселером. Під впливом похмурої шпенглерівської культурфілософії у міжвоєнній Європі — передусім у Німеччині — виникла інтелектуальна течія, знана як Консервативна революція, представлена цілою плеядою таких мислителів, як Артур Меллер ван ден Брук, Ханс Фрайєр, Ернст Юнґер та інші. Їхні погляди були дуже різноманітними і часто малосумісними між собою, окрім головного: неприйняття лібералізму, марксизму, капіталізму — словом, усього корпусу ідей, успадкованих із ХІХ століття. Винятку для історичного консерватизму вони також не робили: їхня власна консервативна самоідентифікація була радше способом відмежуватись від ідейних опонентів, ніж декларацією відданості певним традиціям та доктринам. «У світі більше нема нічого кайзерівського — тому й не може бути кайзера. Є лише німецький народ, який прагне стати німецькою нацією», — писав Меллер ван ден Брук, пускаючись у міркування про «третій шлях».

 

Читайте також: Поділяти чи об’єднувати?


Відчуття історичного розламу було цілком характерне і для Дмитра Донцова. ХІХ століття було для нього епохою «мудрості смерда», торжества плебейства над шляхетністю, котра пішла в небуття у 1914 році. І лібералізм, і соціалізм, і консерватизм, кот­рі циркулювали в українському політичному середовищі, Донцов вважав «правим або лівим провансальством», не відповідним новим часам. «Сучасна доба на розлогих ланах України скоріше нагадує інші віки, вік XII, вік «Слова о полку Ігоревім», віки XVI, XVII», — писав Донцов, продовжуючи «героїчну» епоху аж до Хмельниччини. Саме там, на його думку, слід було шукати традицій, котрі могли б стати актуальними дороговказами для України. У своїй апологетиці Середньовіччя Донцов також слідував тенденціям тодішньої інтелектуальної моди. У 1920–1930-х своє традиціоналістське вчення створював італієць Юліус Евола, у 1924-му про Нове Середньовіччя писав росіянин Ніколай Бєрдяєв. Здавалося б, донцовський традиціоналізм мав чимало точок дотику з монархізмом Липинського, але не збігався з ним у головному. Для Липинського консервативний проєкт Гетьманату був реалізацією неперервної державницької традиції України, котру він відстежував у своїх історичних студіях і на силу якої розраховував у 1918-му. Натомість Донцову йшлося не про конкретні державні форми, суспільні інститути чи реальні звичаї, а лише про «дух, що окрилював людей тої доби».

 

 

Дух волюнтаризму. Традиціоналізм Донцова був підпорядкований його вченню про вічну боротьбу «лицарів» та «свинопасів»


Насправді весь традиціоналізм Донцова був строго підпорядкований його вченню про волю, відповідно до котрого людство ділилося на дві «духовні породи»: «козака» і «свинопаса» («лицаря» та «плебея», «героя» та «раба» і так далі). Протистояння цих двох типів було ключем для розуміння історії — і світової, і української, — у якій він відстежував маніхейську боротьбу «козаків» зі «свинопасами». Героїчний дух, на думку Донцова, виявлявся у фанатичній вірі у власну непомильність, здатність накинути свою віру іншим і повести їх у останню битву за ідеал. В цьому контексті образи із Середньовіччя слугували Донцову лише наочними прикладами сильної волі і політики, цією волею натхненною. Тому, не суперечачи сам собі, він міг захоплюватись і Мазепою, і Торквемадою, і Магометом, і Шевченком, Сковородою, і Леніним, і Лесею Українкою — власне, будь-ким, хто, на його думку, належав до героїчного духовного типу. В цьому аспекті погляди Липинського та Донцова також були малосумісними. Липинський також розробляв концепцію національної аристократії та її належних якостей, але це був лише один із багатьох елементів його політичної концепції. Натомість для Донцова рецепт здобуття державності зводився до плекання національної волі до влади та вишукування провідників відповідної духовної конституції. «Що значить оці «національно-психічні вартості», коли вони точно, організаційно не означені?» — обурювався Липинський, якому волюнтаристична філософія Донцова видавалася абстрактним «пустослів’ям».

 

Читайте також: Поділяти чи об’єднувати?


Погляди Донцова на державний устрій були досить розмитими. На його думку, для епохи після 1914 року ні монархізм, ні демократія не пристосовані, зате найкраще пристосовані більшовизм та фашизм. Успіхи останніх Донцов пояснював тим, що на чолі цих рухів стояли ініціативні меншості, захоплені власними ідеями фанатики: «Перед безоглядною волею сих людей, що, не перебираючи в засобах, умiли йти до визначеної мети, замовкла всяка опозицiя, устав всякий опiр. Своєю безумною смiливiстю i готовнiстю все поставити на карту — зiгнули вони тих, якi не знали, що то є ризик i якi вiдразу зрозумiли, що вiд них жадається не розмови, але послуху», — писав Донцов. Відтак виходило, що єдина проблема України полягала у відсутності отих провідників, котрі поведуть за собою маси і здобудуть державу всупереч усім обставинам. Зрештою вже у 1940-х це привело Донцова до апології тоталітаризму та візії української держави під орудою вождя на зразок Лєніна, Муссоліні чи Гітлера. Доводячи переваги тоталітаризму, вірний своєму стилю Донцов апелював до Середньовіччя, проводячи цілком антиісторичні, але яскраві аналогії між лицарськими і монашими орденами та ВКП (б), НСДАП та Національною фашистською партією Італії.


Липинський також не був шанувальником демократії, котру вважав «методом інтелігентського правління при помочі оббріхування народу» — не лише аморальним, а й безплідним на практиці. Але його антидемократизм мав зовсім іншу природу, ніж донцовський. Ідеалом Липинського була парламентська монархія — лад, за якого гетьманська влада буде обмеженою і законом, і представництвом, і наявністю сильного прошарку приватних власників. Натомість Донцов вважав гідною альтернативою демократії необмежену владу партії і вождя, котрі втілюватимуть національну волю і спрямовуватимуть її до національного ідеалу. Апологія тоталітаризму цілком відповідала внутрішній логіці донцовського вчення і зайвий раз свідчила про його справжні витоки. Якщо Липинський критикував демократію з позицій класичного, бьорківського консерватизму, то Донцов у своїх поглядах був послідовником Жана-Жака Руссо, чиїм вченням надихалася Французька революція. Саме Руссо зі своєю теорією священної і непомильної «спільної волі» заклав фундамент тоталітаризмів ХХ століття, а якобінська диктатура, котра діяла від імені цієї знеособленої волі, була першою їхньою репетицією.

 

Далеке відлуння


Світогляд Донцова справді був у певному сенсі сучаснішим від поглядів Липинського. За віком вони були майже однолітками, а їхні фундаментальні праці — «Націоналізм» та «Листи до братів-хліборобів» — вийшли в один рік (1926). Але тоталітарний світогляд Донцова, хоча й загорнутий у консервативну фразеологію, був дітищем ХХ століття, тоді як Липинський до кінця залишався вірним ідеям класичного європейського консерватизму. В цьому сенсі дискусія між ними справді велася «на грані двох світів» — тільки не Європи та Азії, які мав на увазі Степан Ленкавський, а на грані «довгого ХІХ століття» та кризових міжвоєнних десятиліть. Зрештою, це була дискусія науковця і поета, контроверсію між котрими влучно відзначив Євген Маланюк: «Там, де у Липинського скептично-іронічний, часом і не без цинізму, розум, розум історика і політика, холодна ерудиція вченого і «академічна» дистанція до теми, там у Д. Донцова гарячий таврійський темперамент, жагуча пристрасть бійця і неподільна любов-ненависть південно­українського серця». Все, що об’єд­нувало їх на початковому етапі чи принаймні уможливлювало поверховий консенсус, мусило рано чи пізно розпастись — настільки несумісним був спосіб їхнього світосприйняття.

 

Практики консерватизму. Скоропадський та Липинський спирались на твердий грунт європейського досвіду та здорового глузду. Учасники з’їзду хліборобів-державників у Рейхенау, 1922


Певний підсумок їхньої дискусії підбив час. Донцову випало довге життя, яке скінчилося у 1973 році. Доти оспівані ним тоталітарні режими зруйнувалися: нацистський та фашистський зазнали військової поразки, а СРСР впав у маразматичний «застій». Тим часом у США та Британії сходили зірки таких консервативних лідерів, як Рональд Рейган та Маргарет Тетчер, а на континенті посилювали свої позиції християнсько-демократичні партії. Хтозна, які плоди дало би вчення Донцова за інших обставин, але історія відвела йому дещо несподівану роль. І сучасники, і пізніші дослідники відзначають величезний вплив, який незаперечний літературний хист Донцова справляв на молоде покоління галицьких українців, котре стало рушійною силою Других визвольних змагань. Ці змагання проходили вже в зовсім інших обставинах. Затиснута між двома тоталітаризмами, котрі загрожували розчавити Європу, Україна мала ще менші шанси на здобуття незалежності, ніж у 1917 році. Якщо під час Перших змагань українська державність так-сяк проіснувала чотири роки, то держава, проголошена у Львові влітку 1941 року, — лише дванадцять днів. І тут ірраціоналізм та волюнтаризм донцовського вчення виявився паливом для того, аби мобілізувати українців на майже безнадійну боротьбу.

 

Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»


Відлуння старої полеміки можна почути і сьогодні. Від Донцова український націоналістичний рух — і радикальний, і навіть почасти поміркований — успадкував ген безкомпромісності, схильність до категоричних суджень і холеричний політичний темперамент. У критичні моменти сучасної історії ці риси не раз допомагали врятувати українську незалежність. Але також очевидно, що для розбудови держави цього замало. Як свідчить досвід, волюнтаризм нерідко йде в парі з некомпетентністю, фанатизм — із безвідповідальністю, а за блискучими метафорами часто ховається змістова порожнеча. Позбутись духовної спадщини Дмитра Донцова наразі неможливо та й навряд чи потрібно. Але її вочевидь треба врівноважити, розбудивши у суспільстві сплячий ген державника — того «хлібороба», до якого адресував свої листи В’ячеслав Липинський.