Культура 2020-12-28 11:40 Гладка Катерина

Бенджамін Балінт: «Франц Кафка — одне з імен у світовій літературі, яке стало універсальним. І він чинить спротив називанню, класифікації, звуженню»

Дев’ятий рік поспіль невелике місто Дрогобич на Львівщині збирає митців довкола імені художника та письменника Бруно Шульца на фестивалі, назва якого запозичила його прізвище — ШульцФест.

Цьогоріч, попри суттєві обмеження, фестиваль таки відбувся, традиційно зібравши в одному колі поляків, євреїв, росіян та українців. Серед учасників був і американсько-єврейський письменник та публіцист Бенжамін Балінт. З ним Тиждень поговорив про війни пам’яті, мультикультурність та ідею створення його книжки — чи то дослідження, чи то детективу «Кафка. Життя після смерті», яку, до слова, автор дуже хотів би бачити в перекладі українською.


Боротьба за літературний спадок Франца Кафки триває довго, і за сюрреалістичністю ці баталії нагадують його власні твори. Історія розпочалася з того, що незадовго до смерті від туберкульозу у 1924 році Кафка заповів написане своєму другові та видавцю Максу Броду. Письменник забажав, аби його твори були спалені, та Брод обіцянки не дотримав. По смерті Кафки він опублікував велику частину його творів, включно із романами «Процес», «Замок» та незавершеним романом «Америка». Ці твори перетворили маргінального автора на одного з найбільш знаних письменників ХХ століття. Але на цьому історія не завершилася: Брод опублікував не все і в 1968 році доручив своїй особистій секретарці та цивільній дружині Естер Гоффе після своєї смерті передати документи Кафки до академічного закладу. Проте Гоффе також не дотримала обіцянки. Вона заховала папери, а потім продала їх. Так, оригінальний рукопис «Процесу» був проданий за 1 млн фунтів стерлінгів на аукціоні Sotheby’s в Лондоні та відправлений до літературного архіву в місті Марбах. Естер Гоффе померла у 2008 році у віці 101 року, а свою колекцію творів Кафки заповіла донькам Єві Гоффе та Рут Вайзлер. Макса Брода вони вважали своїм батьком, а його архів — власним спадком. Тож судова тяганина не припинилася: по смерті матері доньки продовжили боротьбу за частину колекції.


У 2012 році Єва Гоффе подала апеляцію до окружного суду Тель-Авіва. У 2015 році суд ухвалив рішення на підтримку попередньої ухвали сімейного суду. Згідно з нею спадок Кафки мав бути переданий до Національної бібліотеки Ізраїлю.
Бенджаміна Балінта неабияк захопила тема юридичних суперечок, які супроводжували рукописи Кафки під час подорожі до Національної бібліотеки. Під час роботи над книжкою йому вдалося взяти інтерв’ю у багатьох причетних до цих проваджень. Він також поспілкувався і з Євою Гоффе, яку, на відміну від преси, що зображала її жадібною та ексцентричною особою, змальовує зовсім в іншому світлі.

 

Як створювалася книга «Кафка. Життя після смерті»? Що передувало її написанню?


— Я вирішив провести експеримент. І він здався мені дуже природним. Я подумав: а що як взяти судовий документ, який має певну юридичну форму, і зробити його літературним твором? Спочатку я взявся читати один із документів у справі літературного спадку Кафки, який пройшов три стадії слухань, перш ніж дійти до Верховного суду. До речі, один із суддів звільнився одразу після ухвалення остаточного рішення. Це десь як Майкл Джордан звільнився би після чемпіонату, бо зрозумів, що це пікова точка його кар’єри.


А потім мені стало цікаво: а що, як оцінювати суддів не як тих, хто ухвалює юридичні рішення (бо я все ж не адвокат), а як літературних тлумачів? Це й був для мене той ключ, який відкрив двері до майбутньої книги. Бо у Верховному суді є дві стадії вирішення питань: одна справді базується на юридичних моментах, а інша — на технічних деталях. Як ми інтерпретуємо абзац із заповіту Макса Брода? А як вирішимо питання про єврейську ідентичність Кафки? Мене цікавили деталі, які ніяк не стосувалися юридичних моментів. Наприклад, чому сестра Кафки була вбита німцями, а він продовжував писати німецькою? Багато культурологічних, моральних та літературних питань ожили.

 

Читайте також: Реґіна Ельснер: «Коли церкви мовчать щодо нагальних суспільних проблем, але претендують на авторитет в інших питаннях, — це глибока проблема»

 

Ви від початку замислювали книжку як детективну історію?


— Насправді ні. Так найчастіше буває: ти пишеш і не знаєш, у що це виллється. Я почав писати задовго до того, як прийшло розуміння жанру.

 

Чи допомагали вам журналістські навички у написанні книжки?


— Я думаю, що в основі написання літературного твору — базова журналістська навичка: бути уважним слухачем і дозволити людині розповісти свою історію. А другим моїм ключем у цьому процесі стала повна довіра до Єви Гоффе, яка була показана в медіа як ексцентрична пані, а насправді виявилася дуже інтелігентною та приємною жінкою. Саме її родині належали усі рукописи Кафки.


Тоді саме знімали документальний фільм про історію рукописів Кафки, і я дуже хотів зустрітися з Євою. Журналісти чергували біля її будинку, але вона не хотіла ні з ким розмовляти. Та мені вдалося пояснити їй, що я дуже хочу, аби її історія стала частиною книжки, де був би озвучений її власний погляд на процес. Завдяки цьому люди могли б краще зрозуміти, що відбулося в цій історії насправді.

 

Читайте також: Ніколя Матьє: «Література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить»

 

Існує думка, що людина набагато більша за свій світогляд. Чи можемо ми стверджувати це у випадку Кафки? Бо суперечка між Німеччиною та Ізраїлем за належність Кафки до їхніх культур триває десятиліттями.

 

— Франц Кафка був представником меншини. Він належав до чеської спільноти в Австро-Угорській імперії, але водночас був німецькомовним чехом та німецькомовним євреєм. Певною мірою він був маргіналом. Німецькомовний автор, який ніколи не жив у Німеччині. Його друг Макс Брод зараховував його до сіоністів.

 

В історії часто траплялося так, що за життя митець не зараховував себе до якоїсь конкретної категорії за певною ознакою, а після його смерті починалася боротьба за визначення його ідентичності.

 

— Мені цікавий сам факт такої класифікації. Які відчуття при цьому виникають? Для чого когось або щось класифікувати? Чому виникає імпульс? Те саме запитання виникає в моїй книжці — навіщо до когось зараховувати Кафку?

 

Може, ця потреба виникає від нерозуміння? Мовляв, хочеш зрозуміти щось — дай йому назву чи категорію. Як ми можемо, наприклад, зарахувати до якоїсь категорії вірші Румі? Чи його самого?

 

— У людському бажанні зрозуміти часто ховається ілюзія контролю. Розкладаємо все по поличках і, здається, отримуємо владу над цим. Ви правильно сказали — це бажання назвати. Називання є формою спрощення. Кафка — одне з імен у світовій літературі, яке стало універсальним. І він чинить спротив цьому називанню, класифікації, звуженню.

 

Читайте також: Гізер Морріс: «Кожне наявне в нас право веде до рівної міри відповідальності, зокрема й перед співгромадянами»

 

Не раз складалося так, що в різноманітних культурологічних дискусіях єврейські письменники ставали скоріше точкою об’єднання і діалогу різних культур між собою. Так сталося з Паулем Целаном, із Францом Кафкою, власне, і з Бруно Шульцом. Чому так відбувається?


— З одного боку, це пояснюється століттями досвіду відсутності дому, вигнання. Євреї були вічними біженцями, а це означає потребу навчитися домовлятися, вести діалог між твоєю ідентичністю та домінантною культурою. Йдеться про виживання. Запитання в іншому: який саме цей діалог? Тут існують два радикальні методи: або відключитись від культури більшості і захищати свої релігійні та культурні особливості, лишаючись статичними і непорушними, що здебільшого погано впливає на культуру. Або ж стати частиною великої культури, що також є крайністю. Як будувати діалог?


Ще один рівень — це реальний діалог чи імітація діалогу? Найчастіше відбувається друге: насправді це монолог та ілюзія, що всі сторони процесу чують одне одного.


Целан — приклад митця, який розчиняє класифікацію довкола себе. Він німецькомовний письменник, який, знову ж таки, не жив у Німеччині. Проте мова є складовою діалогу. І вона ж часто є головним суддею. Тому важливо, як єврейські письменники використовують мову і чи використовують узагалі. У випадку Целана його рідна мова була забруднена, сплюндрована, тож він пише іншою ніби на знак протесту.


А ось іще одне цікаве поле для роздумів — письменник належить нам чи ми письменникові? Загалом бажання привласнення в основі своїй — це бажання належати до чийогось усесвіту. Тож кожен робить вибір, хоче він читати чи привласнювати. Бо якщо ти справді глибоко прочитуєш текст, ти автоматично розширюєшся, а коли привласнюєш — то наче силоміць тягнеш когось у своє коло.

 

Навіщо сучасній людині в цифрову добу працювати з пам’яттю? І яким ви бачите цей процес в рідному Єрусалимі?

 

— Я думаю, що Єрусалим — це палімпсест із багатьох шарів. В Єрусалимі найглибший шар іноді захищається навіть мимоволі. Наприклад, комусь потрібен папір, і він використовує його заново, малюючи поверх наявного зображення. Письменник у принципі не мусить захищати цей найстаріший шар, але так виходить. Тож іноді пам’ять збережена несвідомо. І я тут говорю радше про текстові шари, а не археологічні. Мови тут мають значення настільки, наскільки вони витворюють реальності.

 

Читайте також: Патті Сміт: Переможець – той, кого веде сила любові

 

На своїй презентації в рамках ШульцФесту в Дрогобичі ви сказали, що вам важливо дати голос тим, хто його не мав, і ви робите це у своїх книгах. Чому це для вас важливо? Часто така потреба виникає з відчуття власної неспроможності сказати. Чи це так для вас?


— Думаю, ви зачепили тему одноголосся чи багатоголосся тексту. Звісно, можна говорити лише від власного імені і наводити аргументи, приміром, про незалежність України, але можна взяти різні голоси і дати їм звучати. І це ускладнює, але водночас і ще більше зацікавлює текстом. Автору цікавіше багатоголосся незалежно від того, художня це література чи нонфікшн. У останньому голоси — це реальні люди. Якби я написав «Кафку…» з позиції одного голосу, — це було би нудно.


Але ж ви можете по-різному «спрямувати прожектор»: розповісти легку історію або ж взяти теми, за які бралась, скажімо, Святлана Алексієвич. Чому ви берете на себе відповідальність саме за це поле голосів?

 

— Напевно, проблема в неможливості говорити. Якщо ти представник якоїсь із провідних культур, ти можеш говорити й не боятися. Але мене завжди цікавили ті, хто не мали майданчика для висловлення, права голосу та навіть можливості говорити. Це моє персональне суголосся з самотніми та позбавленими голосу. Я відчуваю емпатію до цих людей. До того ж надання голосу іншому дає можливість ліпше пізнати себе. Бо ти дивишся вглиб.

 

А ви комфортно почуваєтесь у сучасності як письменник? Бо, можливо, потреба працювати з минулим — це ще і потреба перебувати «не тут», «не в теперішньому», бо воно вас не влаштовує?

 

— Так, гадаю, є потреба бути причетним до чогось величнішого в минулому. Я асоціюю це із стародавньою ідеєю передачі знань. Є таке єврейське прислів’я: що далі ти від одкровення, то складнішою стає передача знань. Її сенс розмивається із часом. Те, що першочергово є прямим одкровенням, із часом потрібно пояснювати і перекладати. Наступному поколінню вже доведеться розповідати історію. Я завжди був свідомий того, як працює передача знань. І Кафка не є винятком. Він любив спостерігати за тим, як передаються знання, але нині сенс цієї передачі загублено. Іноді залишається тільки дія, а її значення втрачено в часі. Але ти все одно продовжуєш виконувати цю ритуальну дію. Так, скажімо, існує хасидська традиція, коли група людей зустрічається в лісі й співає певну пісню. Наступне покоління забуло слова, але вони все ще пам’ятають місце в лісі й просто наспівують мелодію. Покоління за ним забуло і мелодію — вони просто зустрічаються на тому ж місці в лісі, але вже не співають. А ще одне покоління після них забуло і місце, і ліс, і пісню, але все ще розказує історію.

 

Які у вас враження від Дрогобича? Надто зважаючи на те, що ви давно досліджуєте Шульца.

 

— Я відчуваю його багаторівневим містом — як культурно, так і історично. Про нього хочеться дізнатися більше, в мені прокинулася велика цікавість. І я дуже радий, що побував у місцях, пов’язаних із життям Шульца, а також історією євреїв, що мешкали на цих землях. 

 

--------------------

Бенжамін Балінт народився в США у 1976 році, згодом переїхав із матір’ю до Ізраїлю. Науковий співробітник Інституту Ван Лір у Єрусалимі. Автор книжок у жанрі нонфікшн «Останній коментар», «Кафка. Життя після смерті». Постійний автор видань The New York Times, New Yorker, Die Zeit, The Wall Street Journal. За книжку «Кафка. Життя після смерті» отримав премію Sami Rohr Prize-2020. Книжка також опинилася серед фіналістів цьогорічної премії Wingate Literary Prize. Живе і працює в Єрусалимі. 

схожі публiкацii