Політика 2020-12-21 11:57 Малко Роман

Криза партійного жанру

Чому в критичний момент українські політсили виявилися недієздатними протистояти викликам

В Україні зареєстровано 349 політичних партій. Більшість із них маловідомі, малоактивні й насправді непотрібні. Адже мають обмаль членства (якщо взагалі мають) і ні на що не впливають. Із 65 партій, які були суб’єктами виборчого процесу на позачергових перегонах до Верховної Ради 2019 року, лише п’ять зуміли провести до парламенту достатню кількість депутатів і створити там свої фракції. Проте тільки три з них можна вважати проукраїнськими: «Голос», «Європейську солідарність» і «Батьківщину». Разом вони отримали боївку із 64 багнетів, яка зусиллями депутатів-мажоритарників збільшилася ще аж до 71 нардепа. На тлі загальної кількості народних обранців у парламенті (450) це сумна цифра — лише 16,8%. Звичайно, що і у фракції «Слуга народу», і в депутатських групах «Довіра» та «За майбутнє» (уже стала партією), мабуть, є люди, яких можна вважати патріотами України. Але самі ці політичні проєкти важко назвати проукраїнськими. В ідеологічному та світоглядному сенсі вони ні риба, ні м’ясо. А по суті, звичайні олігархічні кишенькові проєкти, які з політичними партіями мають мало спільного.


Очевидно, що 2019 рік виявився для країни особливим. Він зафіксував справжній тектонічний зсув її електоральної матриці, тому до результатів волевиявлення, яке суспільство зробило у стані своєрідного афекту, варто було би ставитись обережно. Але свіжі соціологічні дослідження лише підтверджують зафіксовані раніше позиції (див. «Небезпечна диспозиція»). На жаль, утрата популярності президентського проєкту «СН» аж ніяк не додала бонусів державницьким українським силам. Перетоку прихильників, який оптимістично прогнозували деякі експерти, майже не відбулося. Важко не помітити, що нарощення електоральної ваги патріотичними чи умовно державницькими партіями відбувається переважно в межах соціологічної похибки. Боротьба між ними за виборця точиться в дуже обмеженому сегменті й радше схожа на перетягування ковдри. Той плюс-мінус патріотично налаштований виборець, який у 2019 році проголосував (із певних причин) за Зеленського та його «слуг», майже не підпадає під інформаційний обстріл партій, про які йдеться. Він поза ним, а відповідно, є потенційною здобиччю антидержавницьких і ворожих сил або маріонеткою в їхніх руках і руках олігархів.

 

Читайте також: Андрій Левус: «Ключовою загрозою для України є можливий геополітичний розворот»


Загалом те, що традиційні партії в Україні сьогодні стрімко втрачають свої електоральні позиції та здатність впливати на політичні процеси, — закономірне явище. Це світовий тренд. Попри значну заполітизованість, українське суспільство ніколи особливо не цікавилося партійним життям і не виявляло особливої прихильності до численних політпроєктів. Воно сприймало їх як даність, як об’єктивну реальність (треба ж за когось голосувати), але не надто бажало пов’язувати з ними своє життя. До того ж партії зазвичай дуже погано займалися розбудовою своїх структур на місцях. Лише окремі з них могли похвалитися більш-менш розвинутою та якісною сіткою осередків, що охоплювали всю країну, але про масове членство ніколи не йшлося. Партій, які мали б у своїх рядах сотні тисяч членів, після здобуття Незалежності в 1991 році в Україні ніколи не було. До слова, Республіканська партія США, має сьогодні близько 33 млн членів, а Демократична — понад 45 млн. Україна, звісно, набагато менша й не може похвалитися кількістю населення понад 300 млн осіб. Але навіть якщо порівнювати пропорційно, то жодній українські партії ніколи не могло примаритися побачити у своїх рядах 10% населення країни.

Полюючи за сотими частинами відсотка у своїх рейтингах, конкуруючи, топлячи одне одного й міряючись кількістю прапорів на акціях, українські політики насправді так і не усвідомили рівня загроз, які нині постали перед їхньою країною


Так, деякі найстійкіші політсили, як-от «Батьківщина» чи «ЄС», поки що тримаються на плаву, долаючи 5% бар’єр, потрапляють у парламент і навіть намагаються впливати на ситуацію у країні. Проте потроху здають позиції. І лише питання часу, коли здадуть їх остаточно. Виборець продемонстрував, що хоче нової політичної крові, тому щоб продовжити своє існування, старі партії намагатимуться задовольняти його забаганки. Омолоджуватимуть членство, реагуватимуть на критику й далі переконуватимуть у своїй винятковості. Але рецепт живучості не в цьому. Виборець також вимагає змінити правила або принаймні поважати себе, і якраз до цього вітчизняні політики не готові. Вони завжди були хитрими, цинічними, схильними до інтриг та корупції (власне, як і їхні колеги з усього світу), уміли віртуозно викручуватися з будь-яких складних ситуацій. Але якщо над політиком у США, Британії чи Німеччині завжди висить нездоланний набір умовностей, що не дає йому змоги пуститися берега і змушує бодай частково відповідати принципам доброчесності, то в Україні з цим завжди було туго й мало що змінилося після холодного душу в 2019-му.


Урешті, не слід забувати, що партія — це зазвичай виразник певних поглядів і суспільно-політичних настроїв. Вона може бути кар’єрною драбиною чи навіть ліфтом, засобом збагачення тощо. Але основна її функція — таки представництво й відстоювання ідей і прагнень певної групи людей, яких вона представляє чи хотіла би представляти. Популярність партії, власне, залежить від того, як вона це робить, тобто від її ефективності. Натомість у розумінні українського політика все знову трохи інакше. І без осучаснення підходів до роботи, без удосконалення моделей поведінки з виборцем, урешті, без зміни філософії самої партійної діяльності, всі спроби залишитись у грі можуть виявитися марними.

 

Читайте також: Гаданий прогрес


Адже з одного боку, виборець насправді сам не знає, чого хоче, — він як підліток, якому дали трохи свободи й не навчили нею користуватися, часто стає жертвою маніпуляцій усіляких спритників і вимагає щоразу іншого. А з іншого — на п’яти старосвітським партіям активно наступають свіженькі політичні стартапи, які періодично вистрілюють та іноді навіть досягають успіху, вибившись у своєму завзятті на саму вершину. Так, доля їхня зазвичай недовга, бо виборець експериментує й наступного разу хоче поставити на щось іще новіше. Але вони набагато симпатичніші. Та й сам процес указує на те, що розслаблятися не можна, бо святе місце порожнім не буває.

 

 

Проте насправді все значно гірше. Бо ця історія стосується лише невеличкого патріотичного сегменту, який товчеться на своїх обмежених квадратних метрах. І дуже прикро, що на 30 році незалежності України взагалі доводиться аналізувати проблему низької підтримки проукраїнських партій на тлі зростання рейтингів колабораціоністів на кшталт ОПЗЖ чи партії Шарія. Для країни, яка перебуває у стані війни, такий стан справ є абсурдним. Проте реальність саме така. Ворог в Україні почувається суперкомфортно. Добра половина виборців є його потенційними клієнтами. А українські партії ніяк не знайдуть між собою спільної мови, щоб виступити єдиним фронтом і нарешті перемогти, назавжди відкинувши всіх цих совкових привидів.

 

Читайте також: План капітуляції чи варіант Б?


Нечисленні спроби дійти до спільного знаменника, які спостерігалися останні роки в патріотичному середовищі, на жаль, не увінчалися успіхом. Символічне об’єднання націоналістичних партій та організацій так і залишилося символічним. Насправді кожна зі структур, які пафосно підписували «Національний маніфест» у березні 2017-го, і далі живуть своїм життям, час від часу підписуючи нові обіцянки про дружбу і спільний похід у владу, як-от перед виборами 2019 року.
Спроба Руху опору капітуляції створити громадсько-політичну координаційну платформу для діалогу між українськими політиками та громадськістю теж провалилася. «Меморандум єдності українських сил», який писали й редагували всім миром представники багатьох партій та організацій українського табору і який мав би стати своєрідним правильником, маніфестом про ненапад і точкою єднання, останньої миті відмовилися підписувати ключові політичні гравці. Аргументуючи тим, що «не хочуть нічого підписувати з Порошенком». Звісно, фактор Петра Олексійовича відіграє в українському русі неоднозначну роль. Але в цьому випадку п’ятий президент не мав жодного стосунку до ідеї «Меморандуму», про що знали всі, хто вирішив схитрити. Тому інакше, як інфантилізмом, назвати таку поведінку поважних і досвідчених українських політиків навряд чи можна. Полюючи за сотими частинами відсотка у своїх рейтингах, конкуруючи, топлячи одне одного й міряючись кількістю прапорів на акціях, вони насправді так і не усвідомили рівня загроз, які нині постали перед їхньою країною.


Шанси повернутися чи пробитись у владу й відновити втрачені позиції із кожним днем стають для них дедалі примарнішими. Адже єдиний спосіб переграти ситуацію — це об’єднатися (бодай ситуативно) в єдиний кулак, перетягти на свій бік ту половину загублених українців, які голосують за всілякий непотріб, і не допустити реваншу, що насувається зі страшним гуркотом. Натомість доводиться спостерігати абсолютно безвольну й неадекватну поведінку старих політичних вовків, яка навряд чи може привабити потенційного виборця, навіть дуже співчутливого й ідео­логічно близького.