Суспільство 2020-12-17 14:50 Вікторія Малишева

Нова еліта «ЛНР»

Хто і як заробляє гроші в луганській «республіці»

За останні шість років прошарок заможних людей, а також самі критерії заможності в Луганську сильно змінилися. По-перше, з «республіки» зникли всі ті, кого раніше вважали місцевими «тузами» й «елітою» — не в сенсі інтелекту чи досвіду, а в сенсі статків. Зміни видно неозброєним оком. Стоять порожніми бутики в центрі міста, хоча до війни вони ніколи порожніми не бували, кудись зникли іномарки преміумкласу, інший вигляд мають також місцеві нувориші. Можна й зараз побачити тих, хто в середині дня сидить у кав’ярні за нібито діловими розмовами, але сучасний луганський бізнесмен має стільки справ, що швидше поспіхом вип’є свою каву в кабінеті, аніж витрачатиме час на те, щоб створювати для когось видимість.

 

Колись упізнаваними типажами були жіночки в хутрі, які посеред дня виходили з власних автівок і повільно крокували на шопінг, у салон краси чи на чай із такими самими подружками. Зараз луганська дружина-домогосподарка — це жінка в білому спортивному костюмі. Так вона може йти на ринок, у цирк, у філармонію, за дитиною в школу. М’які диванні спортивні костюми нині стали ознакою багатства, візитною карткою заможного життя. Якщо ви зустрінете жінку і довгим волоссям і довгими нігтями в білому спортивному костюмі, будьте певні: вона демонструє всьому світу, що в її родині є гроші.

 

Читайте також: Навіщо їм це

 

Натомість у чоловіків виділити ознаки багатства важко. У жінок усі маркери на видноті: свіжий манікюр, зачіска, новий одяг, власне авто. Натомість чоловіки після війни всі ніби стали рівними — і в морі цієї рівності мало хто виділяється. Передусім тому, що виділятися занадто некомфортно їм самим. Певно, найнадійніший чоловічий критерій багатства — наявність роботи, якою тепер можуть похвалитися далеко не всі. Мій приятель-тесляр зачиняє двері офісу зсередини від численних перевіряльних установ. Судячи з кількості замовлень, він не бідна людина, але типовою є картинка, коли власну вантажівку він ремонтує сам. Так, він бізнесмен, який має власний цех, замовлення й найманих робітників, але в нього немає водія, а часто він і сам ночує в цеху, щоб устигнути виконати замовлення.

 

Також ознакою статусу стала можливість виїжджати у справах на підконтрольні території України чи в Росію, або такі ніби банальні речі, як здатність розв’язувати власні проблеми й можливість нормально харчуватися. З’явилася нова звичка — приховувати власні можливості, заробітки й успіх. Наявність грошей часто видають соціальні мережі, де можна із подивом натрапити на чиїсь світлини з відпочинку в Греції, Туреччині чи на Балі: «Хто б міг подумати!». Тепер статки стали, швидше, приховувати, і це дуже суттєва зміна.

 

Читайте також: Територія «чесності» 

 

Наведу такий приклад. Неподалік мого дому живе родина: матір працює у школі, а син і чоловік «служать». Обоє не на офіцерських посадах, але в кожного з них є машина. Родина за останні шість років перебудувала дім, завершила ремонт, облаштувала двір, придбала автівку для сина. Вони ретельно приховують свої заробітки, але серед сусідів — переважно пенсіонерів і безробітних — мають репутацію дуже заможної родини. Чи мало таке бути раніше? Аж ніяк.

 

У 2014 році в Луганську типажем багатія був чоловік зі зброєю — такий собі гусар, біля якого завжди крутилися дівчата й на яких із повагою дивилися продавчині та перукарки. Зараз такого немає. Усі розуміють, що людина, яка нині одягла форму — це нещасна людина. І зробила вона це не з ідейних міркувань чи «республіканського» патріотизму, а з причин повного безгрошів’я в родині, коли вичерпалися всі варіанти заробити прожитковий мінімум інакше. І у психології військових багато чого також змінилося. Вони вже не ходять по кабаках, не пиячать відкрито, не демонструють свій статус. І розуміння престижу в них стало дуже корпоративним, як серед продавців певної торгової мережі. Якщо ви побачите в когось із них медаль чи орден, навряд чи він для вас хоч щось означатиме. Це якраз і є та суттєва відмінність між справжніми героями — на кшталт ветеранів Другої світової — і місцевими «героями», нагороди яких не мають значення ні для кого, окрім них самих.

 

Читайте також: Тоді й тепер

 

А знаєте, хто в нас зараз справді багаті? Ні, не власники поховальних агенцій, спекулянти чи власники приватник лабораторій, які роблять тести на COVID-19. Багаті нині «місіонери» ОБСЄ та місцевий «Червоний Хрест». Без перебільшень. Співробітники «Червоного Хреста» на кожне свято замовляють зал у ресторані грузинської кухні та святкують на всі гроші — звісно, не на свої, а на гроші організації. Там тобі і тамада, і вино, і стіл із їжею на будь-який смак. Це дуже схоже на свято під час чуми, коли бідні люди ходять безкоштовно поїсти до найближчої церкви, а поряд співробітники «Червоного Хреста» співають караоке і смакують грузинське вино. І десь там неподалік ви побачите місіонерів від ОБСЄ, які харчуються лише в місцевих ресторанах у центрі — і не менше. Можете уявити, яка в них репутація серед насправді голодного місцевого населення. Імідж заможних і вічно голодних ОБСЄшників міцно засів у свідомості більшості, бо автівки з прапорами ОБСЄ постійно стоять біля ресторанів, а тому видається, що їхні власники їдять просто таки цілодобово. Таку репутацію підживлює також їхня звичка робити всі урочисті заходи в кав’ярнях. Усе це робить їх схожими на нейтрального спостерігача, який дивиться, як ви непритомнієте від голоду, поки він смачно обідає.

 

Нинішні ознаки багатства для більшості — це мандрівка на море влітку (нехай навіть лише для жінки з дітьми), це подорожі, це новий одяг за розміром і сезоном, це стабільна, оплачувана й цікава робота (майже фантастичне поєднання слів). Це плани на майбутнє, це ремонт, це нова техніка й подарунки на свята. Це відзначати свята, «як колись». Це своя справа будь-якого масштабу, нехай і власне крісло в перукарні або модуль на ринку. І, головне — це плани на майбутнє. Це життя в перспективі. Бути багатим зараз — це знати, що в тебе є завтра.