Політика 2020-12-24 09:38 Крапивенко Дмитро

Доки стоять атланти

2020-й — зручний рік для того, щоб списати на нього будь-які прорахунки. Пандемія і криза — переконливе пояснення всіх негараздів. Раніше в українській політиці було прийнято звинувачувати в усьому підступних попередників, але нарешті заїжджену платівку можна замінити й заховатися за глобальними викликами, як за кам’яною стіною.

Увесь світ лихоманить, а отже, і нас пропасниця не оминула, тому нічого нарікати на уряд, парламент чи президента. Останній, якщо глянути на свіжі соціологічні опитування, став одночасно і розчаруванням року, і його героєм. Такий собі політичний Фіґаро. А якщо послухати речницю голови держави, то Володимир Зеленський є ще й творцем «нашої справжньої ідентичності».


Насправді за всіма цими недолугими словесними конструкціями пресслужби й самого Володимира Зеленського ховається дуже втомлена й розчарована людина. Це стає особливо помітним, якщо уважно почитати нещодавнє інтерв’ю українського президента New York Times. На гострі й неодноразово деталізовані запитання колишній майстер розмовного жанру відповідає мляво, без вогника, так, ніби він прийшов у політику не з шоу­бізнесу, а з житлово-комунального господарства. Коли йдеться про війну на Донбасі, здається, що замість Зеленського говорить автовідповідач, повідомлення на який записали ще навесні 2019-го. Коли згадують про російську загрозу, то замість того, щоб застерегти від неї весь світ, український президент починає говорити у стилі свого піонерського дитинства: «миру — мир», а також наголошувати на цінності людського життя. Єдиний момент у тому інтерв’ю, де здається, що замість автовідповідача мовить жива людина, — фінал розмови, у якій Зеленський зізнається, що хотів би створити в Україні Голлівуд і Діснейленд. У щирість цих слів можна повірити, нинішній президент дійсно може мріяти про таке, натомість щодо серйозніших питань — то в нього просто розрядився акумулятор.

 

Читайте також: Володимир В’ятрович: «Від того, як ми зараз вшановуємо й пам’ятаємо героїв цієї війни, залежатиме коли і як вона закінчиться»


Далі не буде ні зухвалих ідей про перенесення Офісу президента в сучасний опенспейс, ані відмови від державних літаків, ані ігор «кожен із нас президент». Недоопитування-недореферендум, який намагалися організувати в день місцевих виборів, засвідчило, що з фантазією на Банковій нині геть кепсько. Апатія, яка охопила президента і його партію, у цілісності й дієздатності якої дедалі більше причин сумніватися, — привід для активізації реваншистів і олігархів. У ЗеКоманді відчули всі «принади» кадрового голоду, з якого починають користатися проросійські сили. Призначення Олега Татарова в Офіс президента чи Сергія Шкарлета міністром освіти — яскраві маркери цих процесів. Те, що одіозний Татаров потрапив під слідство, не має вселяти безмежного оптимізму. По-перше, справа проти нього може розвалитись у суді. По-друге, річ не в цій конкретній персоні. Нинішня влада помірно лояльна до «позавчорашніх» політиків — команди Януковича, у якій начебто повно цінних професіоналів, несправедливо усунених із посад унаслідок люстрації. Та й «учорашніми» не гребують. Призначення Валентина Резніченка головою Дніпропетровської ОДА, який обіймав цю саму посаду за Порошенка, свідчить, що жодних резервів у правлячої команди не залишилося.

Апатія, яка охопила президента і його партію, у цілісності й дієздатності якої дедалі більше причин сумніватися, — привід для активізації реваншистів і олігархів. У ЗеКоманді відчули всі «принади» кадрового голоду, з якого починають користатися проросійські сили


Годі чекати на якусь системність і логіку від людей, що звикли імпровізувати, залежно від кон’юнктури. Загострюються стосунки із Заходом — треба зіграти роль демократів і реформаторів та звинуватити в усьому олігархів. Падає рейтинг — час умикати популіста й не гребувати антизахідною риторикою у стилі серіалу «Слуга народу». Набирає обертів пандемія — вкинемо грошей у медицину, трохи вщухає — усі фінанси на будівництво доріг. Нічого дивного, що у президентській партії є люди, які заперечують наявність коронавірусної хвороби, чи викривачі «зовнішнього управління» — «слуги народу» віддзеркалюють власний електорат: строкатий, інфантильний, здатний сприймати політику крізь приз­му шоу «Кварталу 95».


Загадкою року є не те, чим керується влада у своїх дивних і непослідовних діях, а те, як ми вижили за таких справді непростих умов. Росія — гравець, максимально зацікавлений у дестабілізації ситуації всередині нашої країни. Ослабленого ворога легше взяти в полон. Некомпетентна апатична влада плюс реваншисти, що почуваються дедалі вільніше, коронакриза і хронічна економічна відсталість — це той «коктейль», від якого могла би посипатись уся наша крихка конструкція державності. Але ніт. Ми вистояли, з утратами, затягуванням пасків і дуже обережним плануванням найближчого майбутнього. Релігійні люди побачать у цьому ще один доказ існування Бога. З раціонального погляду це також має пояснення. Атланти, що тримають Україну, не похитнулися. Це армія, громадянське суспільство й бізнес.

 

Читайте також: Андрій Левус: «Ключовою загрозою для України є можливий геополітичний розворот»


Із нинішньою безпековою політикою наше військо могло би спіткати те саме лихо, що й російську імператорську армію наприкінці Першої світової війни. Нівеляція потреби боронити свою землю, агресивна інформаційна обробка і мляві позиційні бойові дії — це те, що може деморалізувати. Але наші солдати тримають фронт попри всі несприятливі умови й пацифізм офіційного Києва. Бо для тих, хто в окопах, важить не прізвище президента чи його риторика, а рідна земля, жоден метр якої вони не здадуть ворогу. І так, зціпивши зуби, вони вже не перший рік тримають позиції на Донбасі. І втримають. Їх лякає не можливий наступ ворога, а ймовірний наказ відступити, який пролунає з вищих штабів. Витримають і перемир’я, яке системно порушує «та сторона», і байдужість тилу, де багато хто воліє заховати голову в пісок від війни, яка насправді зовсім поруч.


Якщо армія — поняття цілком конкретне, то межі громадянського суспільства встановити дуже важко. Активістами можуть зватися тітушки, що б’ють людей, які виступають проти незаконної забудови. А у вмінні плодити НГО із зарозумілими назвами адептам Шарія й Медведчука немає рівних. Але водночас у нас є тисячі тих, хто й далі займається волонтерською діяльністю: для підтримки армії чи медиків, які борються з пандемією. Є люди, які не втомлюються протестувати проти небезпечних рішень влади, вимагають правосуддя і справедливості у справі Шеремета чи Сергія Стерненка. І хай би як намагалися їх обгавкати кишенькові блогери Кремля чи Банкової, вони роблять свою справу: виконують роль запобіжника від скочування країни в пострадянське болото.

 

Читайте також: Гаданий прогрес


Без фінансової підтримки у вигляді пожертв чи сплачених до бюджету податків згадані вище верстви не встояли б. Бо український неолігархічний бізнес, про який рідко згадують у медійному просторі, теж неабияк відповідальний за країну. Йому часто обіцяють надати допомогу чи пільги, а насправді він сам залишається підтримкою для всіх галузей суспільного життя: від культури до безпеки й оборони.
Доки стоять ці атланти, країна має стійкий імунітет до випробувань. І надію на майбутнє.