Культура 2020-12-10 09:01 Трегуб Ганна

Вацлав Маргоул: «Багато хто не хоче покинути розважатися»

Про те, як незалежні театральні сцени Праги вивели чеський театр на загальноєвропейський рівень, про значення гумору, а також про найскладніші екзистенційні теми, які найважче порушувати в художньому кіно, Тижню розповів чеський кінорежисер Вацлав Маргоул.

Ви розпочинали свою акторську й режисерську кар’єру не лише на знімальних майданчиках, а й у середовищі празьких незалежних театральних сцен 1970-х років, тобто в час комуністичної Чехословаччини. То було, вочевидь, андеграундне культурне середовище, але чи було воно опозиційним політично?

 

— Розповісти кількома реченнями про це складно, бо насправді йдеться про ціле десятиліття в історії тогочасної чеської мистецької генерації. Що тоді відбувалося і на театральних сценах, і на знімальних кіномайданчиках — це ціла історія. Для мене вона почалась у 1975 році. Мій колега режисер Мілан Штайнглер, якому я допомагав робити його кінокартину, розповів, що грає в театрі «Льох» і якщо я хочу, то можу долучитися до роботи над їхніми виставами. Ті, хто там грав, були зовсім іншими, ніж я звик: недисциплінованими, але страшенно талановитими. До речі, театр «Льох» працює досі, уже 50 років. Цей театр було влаштовано на кшталт англійської комедійної групи «Монті пайтон». Так, ідеться про комедійний, так би мовити, несерйозний театр, що не припиняв сміятися з когось чи чогось, а часто — із самого себе.


У 1985 році виникла театральна група «Празька п’ятірка», тобто п’ять празьких театрів, у яких було представлено класичну манеру театральної гри, а також балетне мистецтво, пантоміму тощо. І в цій театральній групі я й далі робив те, що раніше: займався театральними постановками і сценаріями. То була цікава доба, коли всі з усіма комунікували й усі всіх знали. Ми з колегами не підписували «Хартію 77», ініційовану Вацлавом Гавелом, але й до офіційної культури також не належали. Серйозних проблем ми не мали, максимум — час від часу когось із нас виганяли з університету. Ми перебували у своєрідній сірій зоні: не були ні прорежимними, ні антирежимними. Але ті теми, які ми порушували на театральній сцені, часто боляче били комуністичний режим, і траплялося, що нам забороняли грати якусь із наших постановок.

 

Читайте також: Волтер Зампієрі: «Одна з найголовніших речей, яку дає культура, — змушує людей думати»

 

Сатира й гумор міцно ввійшли до чеської літературної й театральної традиції. Чому ці жанри для чехів такі важливі?


— Річ у тім, що чехи доволі довго не мали своєї незалежності. Кілька століть до 1918 року чеські землі були частиною Австрійської імперії. Чеське суспільство було дуже германізованим, бо німецька мова була офіційною. Від того, що відбувалося, ми боронились гумором. Не забуваймо, що сьогодні ми не є великою нацією, а тоді чехів було ще менше. Гумор — це частина чеської національної гідності, частина традиції, національного характеру. І з цих почуттів постає роман «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека, який є сатиричною реакцією на австрійські реалії Габс­бурзької монархії.


1930-ті роки стали часом, коли була артистична група, що складалася з двох осіб: Їржі Восковця і Яна Веріха, які грали на сцені празького Звільненого театру. Грали вони в такому собі монтіпайтонівському стилі й перед Другою світовою війною були надзвичайно популярними. У такому самому дусі тогочасна чеська кіноіндустрія створила багато комедій. Дуже популярним за тієї доби був кіноактор Власта Буріан. Публіка любила картини за його участі, як і ті, режисерами яких були Восковець і Веріх. Потім була нацистська окупація, усім стало трохи не до гумору, а опісля, у 1950-х, до Чехо­словаччини прийшов комунізм. Це була трагедія. За життя Сталіна у країні відбувалися політичні судові процеси над людьми, які не були винними в жодних злочинах. Смерть Сталіна стала моментом своєрідного звільнення, коли можна було легше дихати, а потім почалися 1960-ті, час так званої Нової чеської хвилі. Тоді з’явилися фантастичні, талановиті драматичні кінокартини й майже зникли талановиті кінокомедії. Також тоді запрацювали малі незалежні театри, із яких одним із найвідоміших став празький «Семафор». То було велике театральне явище 1960-х років, бо в ньому постала ціла генерація акторів, музикантів, сценаристів, режисерів та інших. Це був театр, що зробив чеську культуру європейським феноменом.


1968-й став роком «нормалізації», тобто російської окупації, і творче життя завмерло аж до 1982 року, коли помер Брежнєв. Андропов і Черненко були біля керма недовго, а за ними вже прийшов Ґорбачов. Почалася перебудова, і культура оживала. Прийшло моє покоління, що згадало про спадщину 1930-х і 1960-х років. Талановитих людей було багато, проте вони потребували громади, спільноти. Комуністична цензура багато що притлумила, але не знищила сатиричної та гумористичної традиції, що відродилася після 1989 року і є цілком сучасною.

 

Ваша свіжа картина «Пофарбоване пташеня» здобула відзнаки кіноритиків, але також вельми несхвальні рецензії. Чи важко для режисера бути критикованим?


— Дистрибуція моєї картини «Пофарбоване пташеня» відбувається в дуже багатьох країнах світу: від США до Японії. У цій азійській країні фільм здобув відзнаку кінокритиків за найкращу закордонну картину в кінопрокаті. Стрічку включили до програми 76-го Венеційського кінофестивалю, 3 вересня 2019 року відбулася її світова прем’єра. Проблема з моїм фільмом полягає в особі письменника Єжі Косинського, твір якого я адаптував до екранізації. Косинський 1957 року переїхав до США, і для багатьох поляків він є персоною нон ґрата. У Польщі «Пофарбоване пташеня» не показували в кінотеатрах, і не робитимуть цього. У 1965 році роман Єжі Косинського «Пофарбоване пташеня» видали у Нью-Йорку, і це була найбільша хиба його життя, бо він стверджував, що роман автобіографічний. А це неправда. На жаль, американці йому повірили. Але кожна брехня має короткі ноги, і вона так чи інак стає видимою. Коли цей факт зрозуміли в Польщі, то озвалися багато тих, хто пам’ятав Косинського й підтвердив, що роман не є автобіографією.

 

Читайте також: Ілля Разумейко: «За відсутності творчої свободи композитори не можуть створювати якісний мистецький продукт»

 

За часів Другої світової всю його родину переховували, і робили це поляки. А коли аудиторія прочитала «Пофарбоване пташеня», то сприйняла роман як антипольський. Ситуація ускладнюється також тим, що в романі Косинський ніколи й ніде не вказував, що дія відбувається в Польщі, але поляки автоматично сприймали це як доконаний факт. Питання в тому, що саме змусило їх побачити в романі себе самих. Якщо чесно, то я не надто переймаюся польською рецепцією того роману. Ідеться не про автобіографію, а про вигадку, художній твір. Якщо ставитися до такої літератури інакше, то, очевидно, треба заборонити всі твори Гемінґвея й Шекспіра. Косинський написав, що дія його твору відбувається «десь у Східній Європі», що виявилося вельми дратівливим. Я не хотів, щоб сюжет мого фільму розгортався десь у Чехії, Словаччині, Україні, Польщі тощо. Герої, яких я показую, нажахані та брутальні, і вони уособлюють собою все людство, а не певний народ. Нині маємо багато збройних конфліктів, де людей і дітей убивають чи кривдять.

 

Наскільки обережним і тактовним має бути митець, коли створює картину про війну, брутальність, жорстокість і смерть? Чи можливо, виходячи за межі конкретного сюжету, вийти на загальніший, універсальний рівень?


— «Пофарбоване пташеня» не є ні фільмом про Голокост, ані фільмом про Другу світову війну. Ідеться про понадчасовий, універсальний образ того, що може відбутися будь-де й будь-коли. Це історія про людство, про всіх нас. Є те, що болить усім, і болить сильно. Мені роман Косинського імпонує тим, що озвучує багато запитань, але не дає на них жодних відповідей. Він узагалі не моралізує, не робить моральних настанов такого типу, що, мовляв, мусите думати тільки так і так, і мати тільки такі переживання. Поганці — он вони, а ось тут — герої. Здається, одне з питань, які Косинський ставить у своєму романі, стосується того, що якщо Бог існує, то чому він створив людину такою, якою вона є, і на скільки це творіння відповідає його образу й подобі? Чому людина здатна на велетенське зло й де те зло береться? Добро, зло, війна — що все це взагалі означає в наших життях?

 

Читайте також: Алмантас Самалавічюс: «Сьогодні ми протистоїмо не тільки пандемії COVID-19, а й двом іншим: пандемії страху та пандемії поганої політики»


Мій фільм є своєрідним контрапунктом. Він про любов, надію й добро, але комусь може видатися, що це кіно і про зло та жорстокість. Ми всі живемо в той спосіб, коли не сприймаємо довколишній світ як щось автоматичне. Коли стається щось справді погане, то найважливішою для нас залишається надія. Якщо вона відсутня, то шлях для любові закритий. 


Ларс фон Трієр, Стенлі Кубрік, Квентін Тарантіно — усі вони у своїх кінокартинах торкаються питання природи зла і його форм. Чи складно зняти фільм, що міститиме не лише складну й не всім приємну ідею, а й естетичний компонент?

 

— Багато хто не хоче покинути розважатися. Давайте згадаємо капрічос Франсіско Ґої чи картини Ієроніма Босха. Те, що там показано, — це своєрідне пекло. Існування людини потребує ґрунтовних розмислів. Думаю, не всі полюбляють кіно, яке лише розважає. У кожній національній кінематографії мають бути різні жанри, різні фільми, розміщені за певною шкалою. Від найтупіших комедій аж до артхаусу: високохудожнього, складного кіно на складні теми. Згадати хоча б «Механічний апельсин» Стенлі Кубріка. Для його доби то був абсолютно шокуючий фільм. Водночас ця картина — одна з найкращих, що є нині. Не забуваємо про Далі й Бунюеля: їхню німу картину «Андалузький пес» зі славнозвісною сценою з бритвою, що розтинає очне яблуко. Якщо говорити про мій фільм, то перед його створенням важливою для мене картиною став фільм Елема Клімова «Йди і дивися». Для мене він є прикладом однієї з найкращих кінострічок, будь-коли знятих. Вона абсолютно безкомпромісна, шокуюча. Але це таке кіно, що проходить крізь десятиліття, становить культурне надбання світу. Розважальні кінокомедії тішать глядача місяць або рік, але потім про них забувають. Але є й незабутні картини, і те складне кіно, про яке йдеться, до них належить.


Хоч би до якого жанру належав фільм, кіно має бути добрим: і комедії, і важкі жанри. А щодо моїх картин, як і щодо інших, є один об’єктивний суддя: час. Він покаже, чи вплинуло це все на мистецьке життя й мистецький процес, чи ні, чи знатимуть про них, чи забудуть. Але прагнути впізнаваності, гарної оцінки за будь-яку ціну, гадаю, не варто. Це чесна гра. Люди мають самі вирішувати, що вартує, а що порожнє. 

 

------------------

Вацлав Маргоул народився 1960 року у Празі. У 1984 році закінчив факультет кіно та телебачення Академії музичних мистецтв у Празі (FAMU) й того самого року почав працювати спочатку асистентом із виробництва, а потім заступником директора із кінопродукції студії «Барандов». На початку 1990-х на сім років став її генеральним директором. Акторську кар’єру почав у театральній групі «Празька п’ятірка» на сцені празького театру «Льох». Член наглядової ради Чеської академії кіно та телебачення. Режисер фільмів «Хитрий Філіп» (2003), «Тобрук» (2008), «Пофарбоване пташеня» (2019). Фільм «Пофарбоване пташеня» представляв Чехію в номінації Найкращий міжнародний художній фільм на премії «Оскар».

схожі публiкацii