Суспільство 2020-12-31 14:34 Ірина Ямборська
  ▪   Стаття із спільного проєкту Тижня і Школи журналістики та комунікацій УКУ "За що відповідальна молодь"

Інклюзивність. Передумова демократії

Інклюзія не є потребою виключно окремих соціальних груп, вона необхідна усьому суспільству, яке прагне якісних трансформацій

Якби всі українці з інвалідністю оселилися разом, то їм не вистачило би і трьох міст із населенням, як у Львові чи в Запоріжжі. За даними Пенсійного фонду, близько 6% громадян України мають інвалідність (2 240 955 осіб). Тож не допускаючи цих людей до щоденного соціального життя країни, суспільство дискримінує значну частину співвітчизників.


У радянській системі, попри задекларовану рівність, люди з інвалідністю почувалися зайвими. У кризові 90‑ті про цю категорію населення теж воліли не згадувати. Однак мірою того, як Україна просувається шляхом європейської інтеграції, питання інклюзивності стає дедалі актуальнішим. Це одне з тих завдань, над яким працюватиме нинішнє молоде покоління українців.


Інклюзія є невирішеною соціальною проблемою. Адже для того щоб включати у щоденне життя людей з інвалідністю, про це треба говорити, а це незручно. Ми досі переважно уникаємо дивитися в очі людям на візку. Та і просто помічати, пасивно толерувати недостатньо. Від такого сприйняття не з’являються нові пандуси, не видаються інструкції шрифтом Брайля і не встановлюються додаткові поручні у транспорті.
Навіть коли люди з інвалідністю самі виявляють активність, суспільство не завжди йде їм назустріч. «Я приходила на співбесіду, мені казали, що дадуть відповідь пізніше. Мене починали ігнорувати. Я далі писала. І мені починали пояснювати: мовляв, вони не знали, як коректно мені відмовити. Та відмовте так, як відмовляєте іншим людям!» — ділиться своїм досвідом Соня Зубова. Вона волонтерка, студентка і має набуті вади опорно-рухової системи. Навряд чи ті потенційні працедавці хотіли дискримінувати Соню. Але ігноруючи її, саме так і зробили. Нові способи ведення бізнесу, нові підходи до набору персоналу, нові суспільно орієнтовані цілі — все це рішення, які можуть зробити інклюзію реальною і буденною. «Цікавтесь, але не нав’язуйте свою допомогу — це завжди найкраща стратегія», — радить Соня.


Люди з інвалідністю можуть бути вам приємними, а можуть вас дратувати. Можуть мати почуття гумору, а можуть оповідати недоречні чи вульгарні жарти. Можуть підходити для певної посади або ні. І в цьому вся суть. Звичайні особистісні, людські характеристики важливіші за візки. Людей з інвалідністю можна любити і можна з ними сваритися не тому, що вони «особливі», а тому, що саме так ми поводимося з усіма іншими.

 

Читайте також: Коли простір без бар’єрів


Заступниця голови благодійного фонду «Галицька Фундація» Софія Крушельницька переконана, що реалізувати інклюзію як буденну практику здатна саме молодь. «Дітей з інвалідністю у нас було заведено ховати від сторонніх очей. Люди старшого віку не були привчені до того, щоб бачити таку людину поряд в громадському транспорті чи тим паче працювати, жити з нею. Тому молоді зараз більше пощастило. Ми маємо доступ до інформації, розуміємо важливість волонтерства і соціальних послуг. Люди зараз відкритіші і мають можливість витрачати свій час і думати про щось, окрім базових потреб». Але формування звички потребує часу. Виховуючи дітей, ми творимо такий світ, у якому хочемо жити. Софія Крушельницька наполягає, що для початку варто хоча б не проєктувати прогалини свого виховання на дітей, не дати виникнути у них думці, що інакший — означає поганий. «Дітям, які навчаються поряд із дітьми з аутизмом, синдромом Дауна чи ДЦП, навіть пояснювати нічого не треба. Вони не уявляють, що цю дитину можна не любити чи уникати через те, що вона трохи відрізняється від тебе».


Перебування там, де інакшість не забороняється, не лише дозволить дітям звикнути до різноманітності світу. Це також допоможе їм не сумніватися в тому, що світ сприйме їхні власні особливості, бажання і схильності. Соня Зубова часто стикається з тим, що діти виявляють до неї цікавість: «На мене дуже часто звертають увагу діти. Вони не розуміють, чому дівчинка іде з якимись палками і дивно переставляє ноги. Вони часто питають у батьків або дивляться на мене. Можуть іноді й мене спитати. Батьки дуже часто їх смикають, кажуть не дивитися. Не хочуть, щоб я соромилась, або не хочуть дітей до того підпускати». Для дітей нормально те, чого ми ніяк не навчимося. Діти й без нас знають, що можуть цікавитися людьми, які поряд. Вони знають, що якщо відмінність очевидна, то на це можна звернути увагу. Наша роль як дорослих полягає в тому, щоб допомогти їм по-здоровому і без образ пізнавати те, що викликає цікавість.

Уникаючи людей із інвалідністю, ми втрачаємо два мільйони потенційно цікавих, креативних, винахідливих особистостей. Уникаючи когось через милиці, візок чи окуляри, ми втрачаємо тих, хто міг би бути для нас другом, колегою, коханою. Тим, хто могли би змінити наше життя, а водночас — і наше суспільство

Ключовою властивістю суспільства є взаємини, які реалізовують потреби кожної особи, вони є ознакою демократичного суспільства. Тож суспільство не є повноцінним, якщо ігнорує потреби значної своєї частини. Але очевидно, що дуже мало людей захотіли би робити зайві дії і докладати зусиль для того, щоб постійно допомагати тим, хто цього потребує. Тому взаємодія різних верств населення поєднана з користю для всіх.


«Будь-яка тема, яку ми замовчуємо і табуюємо, пізніше стає проблемою для цілого суспільства. І через певний час ми отримуємо людей з інвалідністю, які могли би працювати, але вони не розвиваються, не працюють, не платять податки і потребують забезпечення», — говорить Софія Крушельницька. Коли ми уникаємо теми інвалідності, уникаємо людей — ми докладаємо зусиль. Як і коли платимо податки. Відповідно, наші зусилля просто потребують іншого спрямування. Замість «як би так зробити, щоб не довелося говорити із Сонею на милицях?» можна подумати «о, Соня! Піду привітаюсь». Ми всі потребуємо затишного середовища, в якому більшість процесів налагоджено. Один із таких — процес взаємодії, який ні для кого не робить винятків.

 

Читайте також: Почуватися захищеним


Або ж можна уявити собі ідеальний світ, де людей з інвалідністю не лише залучають до суспільних процесів, до всіх інших, а ще й потребують.


«Можна використати інші підходи до якихось буденних речей, подивитись на них під іншим кутом. Це класно в будь-якому бізнесі. У будь-яких сферах досвід різних категорій людей дуже важливий», — зауважує Соня Зубова. Наприклад, ви заходите на сайт із пошуку роботи і бачите там: «Шукаємо людину із вадами слуху та зору задля покращення тактильних відчуттів від продукту». Або: «Компанія, яка формує повідомлення для інопланетян, шукає людину, яка володіє мовою жестів і читає шрифтом Брайля. До ваших обов’язків належатиме формування універсального повідомлення, яке можна сприймати через різні органи чуттів». І це все також інклюзія, хоч і наразі утопічна.


Є притча про те, як сліпці вивчали слона. Хтось торкався лише хобота і казав, що слон схожий на змію. Хтось торкався вуха і казав, що слон плаский. Хтось намагався підняти ногу тварини і казав, що слон схожий на колону. Сьогодні наше суспільство — мов сліпець, який торкається слона лише з одного боку. Ми повністю переконані, що інклюзія потрібна лише людям з інвалідністю. Ми живемо з уявленням, що повинні докладати зусиль, щоб таким людям було легше. Але це зовсім не повна картина. «Слон» багатогранний. Уникаючи людей із інвалідністю, ми втрачаємо два мільйони потенційно цікавих, креативних, винахідливих особистостей. Уникаючи когось через милиці, візок чи окуляри, ми втрачаємо тих, хто міг би бути для нас другом, колегою, коханою. Тим, хто могли би змінити наше життя, а водночас — і наше суспільство.