Політика 2021-01-04 10:56 Наталія Волощук
  ▪   Стаття із спільного проєкту Тижня і Школи журналістики та комунікацій УКУ "За що відповідальна молодь"

Скелети в нових шафах

Що обирає та кому довіряє молодь в українському політикумі

Відносини між українською молоддю та політичними партіями нагадують сюжет класичної історії про взяття Трої. Поки представники старої номенклатури намагаються безуспішно проникнути на територію молодого електорату, деякі «старі нові» обличчя активно втираються до них у довіру верхи на політтехнологічних «троянських конях». Наскільки ефективно працює така тактика, ми всі побачили на президентських виборах 2019 року, коли нинішній президент Володимир Зеленський отримав абсолютну більшість прихильності від молоді і в першому, і в другому турах. Та зовсім нещодавно завершились місцеві вибори, середня явка на яких становила 36,88% по країні. У своєму зверненні 25 жовтня президент особливо розкритикував молодь, звинувативши її в знеціненні демократії через неявку на голосування. Та чи справді молодь настільки байдужа до всього політичного в країні?


За даними всеукраїнського опитування «Молодь України 2017», проведеного Центром «Нова Європа» та Фондом ім. Фрідріха Еберта спільно з соціологічною компанією GfK Ukraine, молоді українці здебільшого не цікавляться політикою. Попри активну залученість під час трьох українських революцій, молодь залишається найпасивнішою електоральною групою. Причинами цього експерти вважають низку факторів: недовіра до влади, низька громадська активність, невизначеність у своїх політичних вподобаннях, домінування регіональної ідентичності над державною. Місія спонукати молодь прийти на виборчі дільниці лягла на плечі українських громадських організацій. Так, із метою закликати міленіалів та покоління Z до голосування команда ГО Global Office в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!» USAID/ENGAGE запустила соціальний проєкт-маніфест «ВліпиЗаСебе», випустивши низку стильних відеороликів у соцмережах. Але не лише громадські організації вирішили спілкуватися зі своїм електоратом «по-молодіжному».

 

Читайте також: Право бути українцем


Покоління Z цілковито відрізняється від попередніх: вони «народилися зі смартфоном у руках». Маючи постійний доступ до інформації, перманентно присутні в соцмережах, вони вміло маневрують в інформаційних потоках. Молодь відірвана від традиційних інститутів, медійної та політичної реальності, мейнстримних трендів. Реальність для них розпочинається з них самих, а авторитетами все частіше стають успішні блогери. Молодь ідеологічно активна, але не у традиційному сенсі: їх більше хвилюють екоактивізм, веганство, права людини, рівність та інші етичні проблеми. Ці особливості підмітила британська дослідниця Хлоя Комбі в своїй праці «Покоління Z: їхні голоси, їхні життя».


Аналіз ареалу «проживання» молоді у соцмережах розширив можливості для PRу багатьом регіональним політикам. Чого тільки вартують тікток-акаунти кандидатів на посаду міського голови Києва. Обравши на перший погляд безпрограшну стратегію для завоювання молодих виборців, у цій популярній соцмережі були помічені Віталій Кличко («УДАР»), Ірина Верещук («Слуга Народу»), Олег Ляшко («Радикальна партія Олега Ляшка»), Сергій Притула («Голос»), Олексій Гончаренко («ЄС») та Ілля Кива («Опозиційна платформа — За життя»). Частина з них вела відверту агітацію, дехто намагався проводити просвітницьку діяльність. Та найчастіше платформа використовувалась у розважальних цілях, аби кандидати, як зазначають політологи, могли «помолодитися» та здатися прогресивними. Чи справді така стратегія залучення молодого електорату на вибори виявилась ефективною — питання суперечливе.

 

Молодь відірвана від традиційних інститутів, медійної та політичної реальності, мейнстримних трендів. Реальність для них розпочинається з них самих, а авторитетами все частіше стають успішні блогери


Заступник директора соціологічної служби Центру Разумкова Михайло Міщенко стверджує, що тенденція низької електоральної активності молоді є сталою вже багато років: «Якщо орієнтуватися на дані екзитполів по парламентських виборах, то явка молоді склала лише близько 27%. Натомість на президентських виборах активність у другому турі загалом була значно вищою — 42%. Ми бачимо, що ініціативність молоді залежить від загальної активності населення на виборах, але зрештою вона нижча порівняно з іншими електоральними групами, і так було завжди. Ми намагалися вирахувати електоральну активність молоді від 1998 року, і вона завжди була нижчою від загальної. Цікаво, що ця закономірність характерна не лише для України, а й загалом для європейських країн». Також, на думку експерта, стратегія щодо залучення реклами у молодіжних соцмережах провалилася зокрема через скептичне ставлення молоді до політичної реклами та політики загалом. Свідченням неефективності «агітаційних тіктоків» і стала критично низька явка молоді на місцевих виборах. Зрозуміло, якби така реклама була успішною, вона б підвищила інтерес молоді до виборчого процесу.


Суспільство радо вітає нові молоді обличчя у політиці — це вельми показово продемонстрували президентські та парламентські вибори 2019 року. На противагу попередньому складу Верховної Ради, склад депутатів IX скликання в середньому «помолодшав» аж на 7,4 роки. Значною мірою це заслуга «наймолодших» фракцій — «Слуги Народу» та «Голосу» (середній вік їхніх депутатів — 37,6 та 38 років відповідно). Випадків, коли представники молодої генерації цих партій перемагали політичних мастодонтів, які десятиліттями трималися за свої місця у парламенті, не бракувало. Проте ці сенсаційні перемоги не стали масштабною тенденцією.

 

Читайте також: Інклюзивність. Передумова демократії


Роль молоді в партійному житті політикуму не така вагома, як видається на перший погляд. Найбільш типові ролі, які випадають молодим кандидатам, виявляються суто декоративними. Зазвичай ними заповнюють виборчі списки та «закривають» обов’язкові гендерні квоти, встановлені законодавством. Замість очікуваного паритету в діяльності зі старшими колегами молоді політики стають технічними виконавцями, а не політичними гравцями. Очевидно, що така динаміка точно не підвищує потенційне зацікавлення молодих людей політичною активністю, а радше навпаки демотивує. Абсолютна більшість молодих людей продовжує вважати, що їхні інтереси погано представлені в українській політиці, та погоджується, що молодь має отримати більше можливостей, щоб її голос зазвучав у політиці. Однак самі вони йти туди не готові (GfK Ukraine, 2017). І так суперечлива позиція більшості молодих українців стає ще більш хиткою ще й через критично низький рівень довіри до державних інституцій. Станом на початок листопада 2020 року рівень недовіри до Верховної Ради, президента та уряду України становив 76%, 62% та 75% відповідно. Кому ж тоді довіряють українські «агенти змін»?


У січні 2020-го Український кризовий медіа-центр зібрав соціологів, політологів та діячів громадського сектору, щоби знову подискутувати про особливості молодіжного світогляду в рамках обговорення «Молодь, політика та ідентичність: які вони, молоді українці, і чого очікувати від них?». Із несподіваних висновків: молодь за рівнем сприйняття інформації настільки ж схильна до популістських поглядів, як і найстарші та малоосвічені люди. Епоха інтернету підкидає нових лідерів впливу: дослідження молодих інфлюенсерів Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) 2020 року показало, що найпопулярнішими серед молоді у соцмережах є колишня міністерка охорони здоров’я України Уляна Супрун, журналістка та телеведуча Яніна Соколова і шоумен та телеведучий Сергій Притула. Серед 10 найвпливовіших опинився й такий одіозний персонаж, як політичний блогер Анатолій Шарій. Він із 2013 року активно ретранслює російську пропаганду та фейки у власному влозі на ютубі, який продовжує користуватися шаленою популярністю серед молоді. Увага до його особи особливо розворушила суспільство у 2019 році, коли Шарій вирішив створити власну партію, яка одразу отримала значну армію прихильників. Стиль Шарія надзвичайно виразний: він завзято критикує владу, заграє зі своєю аудиторією українофобними тезами та «купує» молодий сегмент своєю «відвертою» манерою викривлення інформації.

 

Читайте також: Коли простір без бар’єрів


На офіційному сайті «Партії Шарія» теж можна знайти багато цікавого. Гучні заяви про позиціонування себе як «найнезалежнішої партії», «найсильнішої опозиційної платформи країни»; заклики до «прозорої боротьби зі старими зашкварними політсилами» та вступу в команду Шарія; безкоштовні освітні курси для молоді та «стильний-модний-молодіжний» мерч із сумнівними написами («президент вихідного дна», «мама викликай мєнтів», «мамкін націоналіст» тощо) — словом, усе, аби привабити молоду аудиторію. Складається враження, ніби блогер намагається створити середовище для діалогу з розгубленою, все ще суперечливою в своїх бажаннях молоддю. За даними офіційного сайту партії, станом на листопад цього року у команди Шарія 23 1545 послідовників, а офіційні партійні представництва є в 15 областях. На місцевих виборах «Партії Шарія» вдалося увійти в місцеві ради таких міст, як Харків та Одеса.


У 2017 році молоді люди з усієї України на питання, якою має бути хороша країна для життя, відповіли, що такою є країна, де громадянин відчуває захист та підтримку держави, де рівень злочинності низький, а рівень життя високий (GfK Ukraine, 2017). Найбільш песимістичною щодо покращення умов життя та праці в Україні стала молодь Сходу та Півдня. До того ж Схід та Південь продовжує стабільно підтримувати «Опозиційну платформу — За життя» та «Партію Шарія» на електоральних картах 2019–2020 років. Успіх Анатолія Шарія пояснюється структурою його промов: він будує комунікацію з аудиторією, апелюючи до її переживань, прагнень, мрій та страхів. Як писав представник британської «озерної школи» поезії Семюел Колридж: «У політиці все те, що розпочинається страхом, закінчується безумством». Мабуть, цей вислів найкраще характеризує психологію тієї «троянської війни» за увагу електорату, яка розгорнулася на території всієї країни. Та все не так уже й критично: результати Всесвітнього дослідження цінностей 2020 підтверджують, що ми рухаємося у правильному напрямку. За останнє десятиріччя в Україні відбулося значне зростання громадської активності як фактичної, так і потенційної: українці частіше підписують петиції, вступають до громадських організацій та готові брати участь у демонстраціях, страйках, мітингах. Можливо, така позитивна динаміка стане поштовхом для української молоді і створить нову мотивацію — стати на бік активної боротьби з популізмом. 

схожі публiкацii