Суспільство 2021-01-08 10:45 Анастасія Бакуліна
  ▪   Стаття із спільного проєкту Тижня і Школи журналістики та комунікацій УКУ "За що відповідальна молодь"

(Не)втрачений дім

Як кримськотатарська молодь зберігає свою ідентичність в умовах окупації

Кажуть, що починаєш щось цінувати найдужче тоді, коли втрачаєш. Ця думка дуже відгукується українцям після окупації Криму. Адже Україна почала інтегрувати кримських татар у свій простір лише після 2014 року. Тільки після окупації вона визнала депортацію кримських татар геноцидом, а їх самих — корінним народом Криму.


І коли Україна почала робити свої запізнілі кроки для інтеграції поки що втраченого Криму, кримські татари розпочали боротьбу за збереження власної ідентичності в умовах окупаційного режиму.


Під час існування Кримського ханства (1441–1783) кримські татари були повноправними господарями півострова. Проте в 1783-му Російська імперія анексувала Крим. Історикиня Гульнара Бекірова наголошує, що саме від першої анексії варто датувати втрату ідентичності кримських татар.
Які складові ідентичності? Більшість дослідників виділяють такі ключові фактори: територія, традиції, мова й релігія.


Якщо в 1441 році кримські татари мали всі фактори ідентичності, то після 1783-го втратили насамперед територію. Гульнара Бекірова пояснює, що тодішня втрата державності спричинила втрату відчуття господаря на своїй землі.

 

Читайте також: Гоніння і вигнання. Кримські татари під окупацією


Наступною великою травмою для кримських татар стала депортація в 1944-му. Тоді з Криму вивезли близько 200 тисяч кримських татар, із яких понад 46% загинули в жахливих умовах перевезення й на місцях депортації. Тобто внаслідок геноциду кримські татари втратили майже половину свого народу.


На місцях депортації кримські татари намагалися вижити всупереч нелюдським побутовим умовам: у бараках і майже без їжі. Гульнара Бекірова наголошує, що своїми діями імперський і радянський режими перетворювали їх на людей другого сорту. Після депортації, наприкінці 1940-х, у Криму розпочалися процеси стирання кримськотатарської історії. Партія організувала сесію з історії Криму й дала вказівку писати історію півострова без згадування про кримських татар. Це був удар по національній пам’яті. Кримські татари втратили не лише власну територію, а й частину своєї історії.


Перебуваючи в місцях заслання без можливості виїжджати за межі закритих поселень, кримським татарам таки вдалося зберегти національну пам’ять і за кілька десятків років повернутися на Батьківщину.


У розмові з історикинею Гульнарою Бекіровою я запитувала, чи не боялися вони повертатись до Криму на початку 1990-х, після розпаду СРСР. На що пані Гульнара відповіла: «Кого можна боятися, якщо ми на Батьківщині».


Проте мешканці півострова зустріли їх дещо упереджено. Тобто хоча радянський режим і припинив своє існування, його наслідками стало зокрема несприйняття кримських татар у Криму. Імперський і радянський режими зі своїм завданням упорались — кримських татар іще тривалий час уважали людьми другого сорту. Та це їх не зупиняло. Гульнара Бекірова наголошує, що коли вони повернулися на «землю обітовану», їм було байдуже щодо сприйняття й часткової заборони поселятись у Криму.
Рішучість і безстрашність кримських татар після повернення влучно описує Сергій Жадан у вірші «Як ми будували свої доми»:

Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити, ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
доведеться крім мене забрати й моє житло.

 

Унаслідок першої анексії в 1783 році постраждала державна ідентичність, а після депортації — і державна, і національна ідентичності. Здавалося, після повернення на Батьківщину кримські татари зможуть розпочати відновлення втраченого, проте у 2014 році Росія окупувала Крим, і кримські татари знову намагаються не втратити того, що мають.

 

Читайте також: Повільна депортація. Як Росія видворяє громадян України з окупованого Криму


Якщо імперський і радянський режими були спрямовані на знищення державної й національної ідентичності, то російська окупаційна влада сьогодні використовує численні арешти кримських татар для знищення ще й релігійної ідентичності. Гульнара Бекірова зауважує, що закон про заборону Хізб Ут-Тахрір у Росії дуже на руку російській владі. Бо він став зброєю для залякування кримських татар у тимчасово окупованому Криму.


Від часу окупації Криму минуло шість років. За цей час підросло покоління тих, чиї батьки поверталися на початку 1990-х і відновлювали у Криму своє життя. Зараз у кримськотатарської молоді непросте завдання — зберегти свою ідентичність в умовах російської окупації.
Про те, як вони зберігають ідентичність і чим є для них Крим, розповіли троє молодих представників кримськотатарського народу. 

 

Ельзара Галімова, 26 років: 

Крим — це моя Батьківщина. Дім, де живуть мої батьки. Це місце, де є моє коріння.

Про ідентичність. Маркерами  ідентичності є збереження історії, культури й мови. Зараз мова перебуває у важкому становищі. Мені соромно, що я не можу вільно спілкуватися рідною мовою. І зараз я шукаю можливостей  її покращити. 
Важливо знати, хто ти, звідки походиш, хто твої батьки. І водночас бути відкритим для навчання. Зараз у кримськотатарській спільноті важливо втримати баланс, щоб не розчинитися, але й не закритися повністю.
Мені важливо бути чесною з собою: розуміти, що я зберігатиму власну ідентичність і моїм завданням буде пояснити своїм дітям, хто ми. Передати їм цю частину генетичного коду, щоб вони могли розповісти свою історію. Ми маємо великий спадок, і буде дуже жаль, якщо він розчиниться.

Про історію та традиції. Як дотримуватися мусульманського посту, я пам’ятаю з п’яти років. Пригадую, як ми з бабусею вставали о четвертій ранку, читали молитву, їли й далі лягали спати. Потім я вставала і знову їла — і була впевнена, що досі дотримуюся посту. Тому я вдячна своїй родині, яка не казала, що я щось роблю неправильно. Бо їм було важливе моє бажання. Про депортацію я також знаю змалку. Ще у другому класі розповідала вірші Лілі Буджурової про депортацію.

 

Себія Абібуллаєва, 23 роки:

Крим — це моя сім’я та моя Батьківщина. Це моє коріння, яке мене живить. Це те місце, де я хочу зустріти свою старість. 

Про ідентичність. Для мене ідентичність складається з трьох цеглинок: релігія, мова, територія. З територією я мало на кого можу вплинути, щодо релігії — я віруюча, але не з тих, хто може навчити людину певних канонів ісламу, проте я можу покращити мову.

Про збереження народу. У нас є ідея, що в кожній сім’ї має бути мінімум четверо дітей, щоб нас ставало більше. Також ми закликаємо вивчати рідну мову, щоб батьки могли писали заяви у школи з вимогою вивчення їхніми дітьми кримськотатарської мови. Це ж має бути за замовчуванням — мати можливість вивчати рідну мову. Натомість ми щороку пишемо заяви, щоб діти мали змогу вивчати кримськотатарську хоча б раз на тиждень.

Про збереження ідентичності. Ми самі відповідальні за власне майбутнє. І за існування нашого народу. Кримськотатарська перебуває у списку мов, які зникають. Сидіти й повторювати «давайте щось робити» немає сенсу, краще таки робити. Не буде мови — не буде народу. Я знаю мову й відчуваю, що можу трохи вплинути. Якщо такі, як я, нічого не робитимуть, то що тоді робити людям, які мови взагалі не знають.

 

Сінавер Сейтумеров, 27 років:

Крим для мене — це дім, запах страв, які готує мама, смак міцної кави, свіже повітря, яке ти відчуваєш кожною клітинкою свого тіла, гори, на які можна дивитися вічність, і море.

Про усвідомлення ідентичності. У березні 2014 року я зрозумів, що не приймаю тієї реальності, якою вона стала. Після окупації Криму я вирішив переїхати на материкову частину України, зокрема до Львова, де навчався в медичному університеті й жив уже кілька років. Також тут я відчув свою українську ідентичність.

Про кримськотатарську ідентичність. Кримськотатарська ідентичність була зі мною з дитинства: родичі, традиції, кухня, мова, культура. Української ідентичності не було ні в мові, ні в релігії, ані у традиціях. Я не вважав себе українцем і про Україну знав лише з книжок Лесі Українки й Івана Франка, а також фільмів тощо. 

Про збереження ідентичності. Розуміти свої цінності й ідентичність, шанувати та знати історію і надолужувати ці прогалини зі шкільної освіти. Для збереження ідентичності важливо жити на своїй землі. Це те, що зараз для багатьох є неможливим. Це важко — ідентифікувати себе як кримського татарина й не мати змоги жити на Батьківщині. 
Коли я ділюся цим, то зберігаю себе. Адже якщо хочеш краще щось збагнути — навчи цього іншого. Коли я розповідаю про кримських татар, про традиції та історію, то й сам глибше все відчуваю та усвідомлюю.
Ми є народом, який досі формується. У нас дуже багато питань про ідентичність, мову й інституції. Тому я хочу зробити щось важливе й цінне для свого народу. Для мене це те саме, що робити щось для українського майбутнього Криму. Але думаю, що всі ми робимо недостатньо. Навіть говорячи про наратив: як часто ми згадуємо про Крим, як часто медіа згадують про Крим, як часто бувають якісь дискусії чи обговорення.