Культура 2021-01-13 10:55 Олеся Парфан
  ▪   Стаття із спільного проєкту Тижня і Школи журналістики та комунікацій УКУ "За що відповідальна молодь"

За минуле, якого не було

Якою є українська молодь, що сумує за Радянським Союзом, чим живиться ця ностальгія і що з нею робити

«Слава Советской Армии», — пише один мій знайомий у соціальний мережі, виставляючи фотографію з ядучою червоною зіркою й написом «23 февраля», обвитим георгіївською стрічкою. В іншому дописі на фото майорить прапор із серпом і молотом. Він переконаний: Союз дав нам усе, що ми нині маємо, а Україна завдяки вдалому правлінню досягла піку свого розвитку, проте якби не СРСР, то її взагалі не було би. «Там люди чувствовали себя в безопасности, спокойно жили, получали зарплату, работали и ни в чем себе не отказывали», — стверджує він, хоча сам жодного дня у СРСР не жив, бо народився вже в незалежній Україні.


За даними опитування Київського міжнародного інституту соціології за червень цього року, кожен третій українець жалкує про розпад СРСР. Якщо ствердна відповідь у 50% респондентів у віці 70 років і старших прог­нозована, то цифра 14% серед опитаних у віці до 30 років щонайменше дивує. Як люди, які все життя прожили в незалежній Україні, можуть ностальгувати за радянським минулим, якого в них не було?


Якщо порівняти з аналогічним опитуванням, здійс­неним у травні 2013 року Соціологічною службою «Рейтинг», то можна помітити хоч і незначну, але позитивну тенденцію. Серед молоді тих, хто жалкує про розпад СРСР, було 16%. Очевидно, мінусом є наслідок чіткого європейського вектора, який остаточно окреслився після Революції гідності. Як доказ маємо дані за жовтень 2015 року — ті самі 14%, що й нині. Тобто за останні п’ять років нічого не змінилося.

 

Читайте також: Дмітрій Теперік: «Радянський Союз не помер, він перейшов у віртуальне середовище»


Історії про «ковбасу по два двадцять» і «справжній пломбір» часто розповідають навіть ті, хто об’єктивно оцінює життя у СРСР і не прагне повернутися назад у часі. Утім, є категорія людей, які роблять це некритично, адже загалом були орієнтовані на СРСР. Як наслідок, відбувається спотворення дійсності. Виникає умовна реальність, у якій панує порядок і рівність. Ретрансляція батьківської ностальгії — перша причина туги за Радянським Союзом у сучасної молоді, вважає Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАН України.


Другий чинник — сприйняття тоталітарної дисципліни як взірця суспільного устрою. «Хтось ностальгує за великою країною, де кожен був гвинтиком у великій машині. Це люди, просякнуті державною величчю. Хтось симпатизує комуністичним уявленням: не має бути багатих, усі мають бути рівними. А ще є люди, які хочуть жити в жорстких дисциплінарних умовах. СРСР таку нагоду давав, а нинішнє суспільство не дає, натомість у ньому дуже багато невизначеності», — пояснює Євген Головаха. Прихильність до тоталітарної системи, на думку соціолога, не залежить від віку. Це радше тип особистості, що може проявлятися і в молоді, і у людей інших вікових категорій. Політичний аналітик Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» Сергій Шаповалов серед інших причин називає вплив медіа. Свою лепту в формування поглядів частини суспільства вносять насамперед проросійські канали інформації. Вони часто акумулюють невдоволення суспільства соціально-економічною ситуацією і приховано, а часом і явно апелюють до відчуття ностальгії. Майданчиками збуту радянських наративів стають також соцмережі. Блокування російських інтернет-сервісів в Україні суттєво зменшило частку їхніх прихильників. Проте дехто з користувачів того-таки «ВКонтакте» обходить заборони через технологію VPN. Там свою роботу з промивання мізків роблять меми, відоси та інші легкі для сприйняття матеріали, створені насамперед для молодіжної аудиторії. Вони культивують ідеї, що становлять основу радянської ідентичності. Це російські міфи про братні народи, «Велику Перемогу» як тріумф добра і славну «русскую душу». Важливим елементом маніпуляції також є протиставлення Росії як берегині духовності та традицій надмірно матеріальному Заходу.


Разом із ностальгією молодь переймає й відповідні цінності, точніше — цілковиту їх протилежність. Структура всередині молоді, яка ностальгує за Радянським Союзом, складніша, аніж видається на перший погляд. Умовно цих людей можна поділити на три групи.


«Якби референдум про проголошення незалежності України відбувався сьогодні, то як Ви на ньому проголосували б?» — так звучить одне з питань загальнонаціонального дослідження, яке здійснював Фонд «Демократичні ініціативи» разом із соціологічною службою Центру Разумкова в серпні цього року в усіх регіонах України (окрім Криму й окупованих територій Донецької та Луганської областей). Проти проголошення незалежності виступили 21% молодих прихильників СРСР. Ще 14,5% тих, хто тужить за Радянським Союзом, відповіли, що взагалі не брали би участі в референдумі. Тобто частина молоді, яка ностальгує за СРСР, піддає сумніву існування держави Україна. Неважко здогадатися, до цінностей якої країни тяжіє така категорія. Росія, яка є правонаступницею Радянського Союзу, підживлює антиукраїнські настрої зокрема через уже згадані канали комунікації. Як доказ, 29,5% серед молоді, що вважає розпад СРСР негативною подією, переконані: Україні варто приєднатися до Євразійського економічного союзу (Росія, Білорусь, Казахстан).

 

Читайте також: Реформа, що зруйнувала СРСР


Також виявляється й інша характеристика — аморфність. За словами Сергія Шаповалова, вона є ключовою рисою цієї частини суспільства: «Це патерналістичні люди, які керуються радянською логікою «краще не висовуватись». Якщо їх щось не влаштовує, то «нехай це зробить хтось інший, а не я». Відповідно, ці люди здебільш пасивні». Така молодь має очікувано низький рівень громадянської освіти й переважно песимістично дивиться в майбутнє. Проросійські погляди й соціальна пасивність видаються цілком логічними характеристиками перших двох груп.
Парадоксально те, що третина прихильників СРСР водночас підтримує вступ України до Європейського Союзу, що видно з результатів наведених досліджень. Такі люди ностальгують за радянським, але водночас не проти європейських цінностей. «Мені важко збагнути, як мислять такі люди, але вони є. І підозрюю, що їхня група ще й дуже різнорідна всередині», — коментує Сергій Шаповалов.


Ностальгія за «золотим віком» — універсальне явище, яке залишили у спадок імперські режими. Дехто з британців досі не може змиритися, що більше немає країни, «над якою ніколи не заходить Сонце». Вони сподіваються ще побачити, як їхній прапор здіймається над британським світом на знак повернення колишньої першості. Багато індусів із гордістю приналежності розповідають, що без Британської імперії в Індії не було би ані залізниці, ані демократії, проте уникають говорити про жорстокі придушення повстань проти іноземного правління, руйнування традиційної системи цінностей і звичаїв та інші наслідки насильницької колонізації.


Люди, які плекають ностальгію за «стабільністю й величчю» СРСР, є в усіх пострадянських країнах. Зокрема це властиво й молоді. Проте деяким країнам вдається максимально віддалятися від образу й мислення колишніх радянських республік. Прикладом жорстких, але успішних правил боротьби за власну ідентичність є Балтійські краї­ни. «Латвія, Литва й Естонія займають у цьому питанні доволі жорстку позицію. Вони на рівні законодавчих актів визнають, що радянський період був періодом окупації. Цікавий факт, що в академічних чи публіцистичних працях вони просять не називати свої країни колишніми радянськими республіками, бо не хочуть ідентифікуватися з Радянським Союзом», — розповідає Сергій Шаповалов. Однією із причин їхнього успіху стала рішуча декомунізація одразу після проголошення незалежності. Натомість у нас процес позбавлення наслідків комуністичної ідеології активізувався лише із прийняттям відповідного пакета законів у 2015 році, а на практиці триває досі. Відмову від так званих здобутків тоталітарних режимів і засудження тогочасних злочинів як необхідну передумову створення демократичного суспільства ілюструє також процес денацифікації. Нюрнберзький трибунал засвідчив величину провини. Проте післявоєнна Німеччина поставала зо­крема й на ґрунті визнання власної причетності та відповідальності. Послідовна й сувора відмова від понять минулого стосувалася просвітницької роботи зокрема й серед молоді, та часом відбувалася радикально. Американці як члени антигітлерівської коаліції інколи бралися за наочне ознайомлення німців зі злочинами нацистської Німеччини: примушували їх брати участь у розкопках масових поховань жертв нацизму. У такий дещо радикальний спосіб сутність режиму виявлялася безпосередньо й запитань про доречність заборони певних символів не виникало.

 

Читайте також: Навчити любити Батьківщину


За словами Сергія Шаповалова, країни, які успішно віддаляються від радянського минулого, мають чітку гуманітарну й інформаційну політику. Вони спрямовують до людей, зокрема молоді, яка ніколи не жила в СРСР, інформацію, що оповідає про справжнє радянське життя, а не пропущене крізь призму спогадів та індивідуальних переживань.


Цю думку поділяє й Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті у період із 2014 до 2019 року. Зокрема він вважає, що на законодавчому рівні Україна вже все зробила: заборонила комуністичну символіку, відкрила архіви, здійснила декомунізацію. Єдине, що може вплинути на зменшення кількості не тільки молоді, а й людей старшого покоління, яке досі ностальгує за Радянським Союзом, — це інформаційно-просвітницька діяльність. «Держава має розповідати, чим насправді був Совєтський союз. Розповідати про жахи й репресії, а також про звичайне життя совєтської людини, яке було сірим, похмурим і нецікавим», — наголошує він.


Одним із таких просвітницьких проєктів стала виставка «Battle of memories: міфи та реалії радянської доби», на якій через побут та артефакти радянського періоду було показано брєжнєвські часи. Це один зі способів ненав’язливого тлумачення історії, коли у глядачів є змога дійти власних висновків. Наша історична пам’ять потребує уваги й пояснення, бо це частина нашої ідентичності, від якої чимало залежить.


Як стверджує Євген Головаха, повністю позбутися но­стальгійних настроїв не вдасться. Навіть коли на зміну одному поколінню прийде інше, стале ядро тих, кому радянський устрій суспільства з певних причин видаватиметься єдиною правильною моделлю життя, буде завжди. Коли ностальгію припинять транслювати батьки, молодь черпатиме її з історичних джерел. Але розуміння власної приналежності й ефективна діяльність у цьому питанні з боку державних інститутів — те, що сприятиме стабільному зменшуванню тих, хто ностальгує. «Темпи зменшення залежатимуть від успіхів України як капіталістичної держави на шляху до успіху. Залежатиме, наскільки дієвою буде пропаганда цінностей сучасності й наскільки ми зможемо створити атмосферу, у якій буде розвінчано міфи про радянські цінності й переваги», — додає Євген Головаха.