Політика 2021-01-26 12:59 Басараб Михайло

П’ять вузлів. Про вразливі місця нашої «колективної особистості», які потребують критичного осмислення

Варто окреслити п’ять головних проблем, навколо яких обертається нинішня українська дійсність.

 


1. Росія


Це, безумовно, найважливіший і тривалий зовнішній чинник, який значною мірою пояснює стан сьогоднішньої України. І йдеться не лише про сучасну збройну агресію, а й про інші наслідки цього негативного впливу. Росія боротиметься за наш простір, доки їй стане сил. Вона зазіхатиме на нашу свободу і добробут не тільки тому, що сенс її імперії — в експансії та авторитаризмі. Щодо України росіяни мають особливу мотивацію. Загальновідомо, що Київ завжди був для московської правлячої верхівки ключовим елементом державотворчого міфу та виправданням геополітичного месіанства. Тож Москва розглядає Україну лише через підпорядкування, а не через співіснування. Ця теорема давно стала аксіомою. Так було, є і буде, доки сусіднє з нами державне утворення існуватиме в такому форматі і в сьогоднішніх масштабах. Або ж доки ми демонструватимемо, що їхнє втручання у наші справи не закінчуватиметься для них критичними втратами.

 

2. На межі Сходу та Заходу


Сергій Плохій називає цей феномен «брамою Європи». Ярослав Грицак наголошує, що на кордонах України закінчується велика рівнина, яка простягається сюди від східних меж Китаю. Саме зі Сходу наші землі зазнавали найтривалішого та найбільш виснажливого руйнівного впливу. У затяжному протиборстві, коли війни змінювалися частковим або цілковитим захопленням наших земель, відбувався й культурний обмін. Йдеться не лише про естетичний, а й про етичний вимір наслідків таких комунікацій. Упродовж століть ми не лише «ділилися» з непроханими східними «гостями», а й дечому у них «навчилися». Саме через це, будучи європейською нацією, ми досі толеруємо «право вельможі» на порушення закону, нам не заважає корупція і дуже імпонує патерналізм у відносинах виборця і можновладця. Усе це — ментальні «дарунки» зі Сходу. Цими східними етичними «нормами» просякнутий весь соціум — від найменшого села до Банкової. Проти раптової заборони контрабанди чи закриття лазівок для оптимізації доходів виступить не лише олігарх, а й мешканець віддаленого прикордонного села. На цьому тримається нігілістичний або корупційний суспільний консенсус, про який ми чули або читали не раз.

 

Читайте також: Микола Точицький: «У лютому ми сподіваємося на серйозну розмову щодо протидії російській агресії, зокрема про обмежувальні заходи Євросоюзу»

 

3. Весь час у боротьбі за можливість вижити


Відома метафора Тімоті Снайдера про «криваві землі» якнайкраще характеризує наш регіон. Рубіжне розташування території на межі цивілізацій робило неминучими постійні та раптові загрози, напади і спустошення. Все тимчасово і нічого постійного. В таких обставинах місцевому населенню немає часу і сенсу особливо замислюватися над минулим і міркувати про майбутнє, бо ти постійно на лінії фронту, де існуєш тільки тут і зараз. У проміжках між великими війнами, коли інші розвивалися та вчиняли експансію, ми продовжували неперервно захищатися. Ймовірно, саме такі екстремальні умови пояснюють, чому в минулому Українська держава жодного разу не могла втриматися. В постійній агресивній бійні на межі Сходу і Заходу прості українці вчилися виживати, хто як міг, а паростки української еліти зазнавали періодичного винищення. Як наслідок, ми не змогли належним чином оцінити феномен власної держави навіть тоді, коли Україна остаточно постала у 1991 році. Громадяни й дотепер часто продовжують ставитися вже до своєї держави як до чогось чужорідного. За інстинктивною звичкою пращурів вони запрограмовані виживати, хто як уміє, застосовуючи увесь арсенал хитрощів та обману. Спрацьовують неусвідомлені рефлекси, закладені минулим.

 

Сучасний правлячий клас — це переважно нувориші, яких викинуло на гребінь хвилі або за рахунок крутійства і підступу, або завдяки безхребетності і чинопочитанню. Для таких перебування на посаді є випадковим і тимчасовим привілеєм. Їм не притаманне візіонерство та відповідальність, які закладають у свідомість в Оксфордах і Кембриджах. Заскочивши на якусь щаблину, вони «косять» тут і зараз, замість того щоб разом інвестувати в розвиток та експансію спільного простору, аби згодом нащадки «косили» більше. Так роблять еліти сталих держав із імперським досвідом минулих поколінь, а не скоробагатьки, які виросли у соціумі з давнім досвідом мінливих обставин і постійних загроз. Саме тому, до речі, українська політика є мистецтвом спринтерських дистанцій, а не довгих забігів. Звідси відсутність фундаментальних політичних інституцій і партійного будівництва, натомість постійна зміна правил і лише передвиборчі проєкти.

 

4. Тягар радянської матеріальної спадщини


Ми отримали від СССР уламок величезного інфраструктурного монстра, який мав забезпечувати індустріальні та військові потреби радянської загарбницької машини, але абсолютно не переймався інтересами та смаками пересічного споживача. Радянські технології та виробничі підходи ще в часи «розквіту соціалізму» багато в чому істотно поступалися західним. Ще менш конкурентними ці об’єкти совкової промислової та інфраструктурної культури є зараз. Водночас усі ці численні «пам’ятники» радянському утилітаризму розташовані на нашій землі, потребують обслуговування, наших ресурсів і уваги. Врешті-решт, майже увесь цей спадок візуально справляє гнітюче враження. Значною мірою наявність цих низькоефективних залишків совка гальмує розвиток нового та сучасного. З одного боку, через те, що демонтаж потребує величезних і швидких капітальних вкладень. З іншого боку, через егоїстичну налаштованість простолюду та правлячої верхівки жити сьогоднішнім днем. Природу цього явища описано абзацом вище. Так і живемо з радянським антигуманним устроєм бюрократичного апарату, з неефективною пенсійною системою, архаїчною енергетичною, транспортною і житлово-комунальною інфраструктурою, потворними хрущовками, обдертими будівлями радянських проєктних інститутів та часто ще совковою виробничою культурою. Адже планова економіка переймалася виконанням плану, а не лояльністю споживача. Саме на такому фундаменті, з певними скромними косметичними ремонтами, ми досі будуємо нову державу. На відміну від нас, сусіди, які потрапили до ЄС і НАТО, отримали безперешкодний доступ до ресурсів і технологій та змогли крок за кроком утилізувати неефективні уламки радянської матеріальної спадщини й почати відбудовувати важливі вузли фактично з нуля.

 

Читайте також: Курт Волкер: «Росія проводить воєнну операцію на Донбасі»

 

5. Православна етика


Це, мабуть, найделікатніша теза. Одразу наголошу на принциповому моменті: йдеться про етику винятково в секулярному сенсі, а жодним чином не про духовний аспект питання. Отже, християнська цивілізація зазнала найбільшого розквіту і стала основою сучасного світового порядку. Цілком очевидно, що християнське вчення, цінності й обряди є фундаментом для загальновизнаних норм у світському житті сучасної людини. Йдеться як про побутовий, так і про державний вимір суспільного життя. У ставленні до прав і обов’язків, до оточення та навколишнього середовища ми найчастіше діємо не під адміністративним наглядом, а з огляду на внутрішні імперативи стосовно прийнятного і забороненого. Усе це передається з вихованням і традиціями від одного покоління іншому. Попри заклики до розмежування церковного і світського життя, усвідомлений або неусвідомлений вплив традиційної релігії на дії чи бездіяльність кожного з нас залишається доволі великим, якщо не визначальним. Напевно, найкраще у цьому випадку звернутися до праці Макса Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму». У цьому досліджені німецький соціолог аргументовано доводить зв’язок між протестантським вихованням і свідомістю громадянина сучасного капіталістичного суспільства з притаманною йому стриманістю, законослухняністю і самодисципліною. Жодним чином не беруся пропагувати той чи інший напрямок християнства, а також свідомий того, що Веберова концепція лише частково пояснює більший чи менший успіх тих або інших християнських держав. Втім, його підхід видається цілком обґрунтованим і вартим уваги, щоб ми, українці, могли порефлексувати над собою і знайти несподівані, але водночас логічні відповіді на важливі запитання нашого буття. Разом із цим варто зазначити, що українська церква як інституція була і залишається надважливою опорою українського державотворення.

війна з Росією тонізувала українське суспільство. Заплачено високу ціну зараз і в минулому, цей потенціал не можна змарнувати. Він безцінний. Нові глобальні виклики дають неабияку можливість Україні реалізуватися як надійному союзнику у захисті  справжніх цінностей західної цивілізації


Усі перелічені чинники в комплексі допоможуть із пошуком відповідей на складні та прості питання щодо нашого колективного та особистого життя. Про сумлінність, відповідальність, вимогливість до себе та до інших, ставлення до спільного майна, дбайливість до спільного простору, культуру спілкування і обслуговування, а фактично про все, що довкола нас.


До цих п’яти пунктів варто додати ще й новітні глобальні тенденції. Україні вдалося відновити незалежну державність у час, коли західне суспільство проходить чергове «випробування» добробутом і демократією. Ситий та розпещений споживач, який знає про глобальні потрясіння хіба що з книг або кіно, вийшов на майданчики соціальних мереж — нечувану досі можливість для долання цензури, просторової та соціальної дистанції. Як наслідок, у світі квітнуть постправда, профанація і популізм. У таких обставинах стала можливою дискусія про усталені світоглядні догми і, здавалося б, раціональні та непорушні традиції. Захід, і весь світ разом із ним, увійшов в етап турбулентності та невизначеності. Це додаткове випробування для нашого суспільства і нашої молодої держави.

 

Як далі бути?


Здобутки західної цивілізації захищатимуть ті, хто усвідомлює та відчув їхню справжню ціну та переваги, а також ті, хто лише мріяв, але не встиг насолодитися ними. Ми належимо до тих, хто лише мріяв про це. Водночас у нас достатньо союзників у Північній Америці і Західній Європі, а у Східній Європі на нашому боці ті, з ким ще відносно нещодавно ми разом вирвалися із соцтабору у вільний світ. Усіх нас продовжує об’єднувати агресивний сусід, який не змирився з нашою незалежністю. Воюючи проти російської агресії і за свою свободу, українці борються за остаточне повернення України у велику родину західних держав. Сучасна війна з Росією тонізувала українське суспільство. Заплачено високу ціну зараз і в минулому, цей потенціал не можна змарнувати. Він безцінний. Нові глобальні виклики дають неабияку можливість Україні реалізуватися як надійному союзнику у захисті світового порядку і справжніх цінностей західної цивілізації.


Наступне. Геть від Москви! Це добре відомий і геніальний у своїй лаконічності заклик Миколи Хвильового. Реалізовувати цю настанову треба системно і систематично. Нам має бути абсолютно байдуже, хто при владі у Москві: комуністи, монархісти чи ліберали. Росія і росіяни ніколи не стануть іншими, а їхня політика щодо України буде незмінною. Пріоритетний вектор зовнішньої політики України завжди й передусім повинен бути спрямований на зближення з усіма тими, для кого геополітичні інтереси Росії становлять загрозу так само, як і для нас.

 

Читайте також: Олександр Литвиненко: «У Росії не розуміють, що український націоналізм переміг»


Система національної безпеки повинна cпиратися на дві рівнозначні опори — сектори традиційної та гуманітарної безпеки. Переможуть лише ті, чиє військо і народ не захищають абстрактний периметр, а усвідомлено борються за простір, наповнений історією, сенсом і спільною мрією. Саме тому паралельно зі зміцненням війська необхідно розвивати пріоритети попередніх років: захист української мови, культури та національної пам’яті. Варто назавжди припинити дискусії про гуманітарну складову української освіти. Бюрократи, які намагаються обмежити обсяги викладання гуманітарних дисциплін чи обов’язкові іспити з української мови і літератури, заслуговують на жорстку критику. Серед обов’язкових випускних іспитів, безумовно, має бути й історія. Тим, хто скаже, що це занадто, пропоную поглянути на Францію, де обов’язковим випускним іспитом у школі є філософія. І нам би це також, до речі, не завадило. Без якісної гуманітарної підготовки у школі та університетах Україна буде приречена плекати хороших спеціалістів для інших країн. Невже так складно збагнути, що ми є нацією з дуже травматичним досвідом, нацією, яка ще повністю не усвідомила себе? Разом із тим ми — мотивоване спільним усвідомленням минулого та окрилене єдиним концептом майбутнього суспільство, готове гори перевернути.


Найкращим заохоченням до змін є змога якнайбільшої кількості українців якнайближче відчути атмосферу і порядки західних держав. Особистий досвід слугуватиме найкращою мотивацією до змін в Україні. Саме близьке дихання успішного Заходу значною мірою стимулює сучасного українця до боротьби за краще життя. Наше завдання — надійний кордон із Росією та відкритість кордонів із європейськими державами. Передусім саме в цьому контексті важливо домагатися членства України в НАТО і ЄС.


Ті політики і державні діячі, які усвідомлюють своє справжнє призначення, мають під час виконання своїх обов’язків якнайменше зважати на лояльність електорату. Бо якщо робити так, як людям звично і комфортно, ми приречені жити у постійній стагнації. Нас здатні врятувати тільки докорінні та безкомпромісні зміни. Постійне прикрашання старого лише розтягує наші страждання. На якісні зміни доведеться чекати дуже довго, а можливо, вони не настануть ніколи, якщо ми не хочемо мінятися швидко і не бажаємо вийти із зони комфорту. І тут ключове слово за політичними лідерами, які не оглядатимуться на електоральні рейтинги, коли їм довірено виконувати державні повноваження.