Політика 2021-01-26 13:08 Голуб Андрій

Віталій Безгін: «Немає ані перспектив, ані потреби ухвалювати зміни до Конституції з особливим статусом Донбасу»

Голова підкомітету Ради з питань адміністративно-територіа­льного устрою про реформу децентралізації, політичних союзників і можливість внести зміни до Конституції у 2021 році.

Давайте почнемо із найзагальнішого. Хто, на вашу думку, є головним союзником децентралізації?

— Думаю, органи місцевого самоврядування. Ті, хто розуміє, що це інструмент, завдяки якому вони зможуть розвиватися.

А хто тоді головний ворог децентралізації?

— Ті, хто відверто прагне, щоб ресурси накопичувалися в центрі, а отже, щоб ці гроші можна було «пиляти» й узагалі робити, що заманеться.

Скільки вам знадобилося часу, щоб для самого себе з’ясувати питання реформи?

— Два тижні. Насправді до літа 2019-го я не був дотичним до реформи. Так, мав справу з питаннями місцевого самоврядування тощо, однак не із самою реформою. Приблизно в липні 2019-го ми зустрілися з Олександром Корнієнком (нині голова партії «Слуга народу» та член профільного для децентралізації комітету Верховної Ради. — Ред.) і він сказав, що реформу треба завершити до місцевих виборів. Я попросив два тижні й за цей час поспілкувався з експертним середовищем, яке працювало над нею раніше. Саме звідти й походить правонаступність реформи, бо ми зберегли весь експертний пул. Власне, за два тижні вже мали план реалізації і, хоч би хто що казав, ми його реалізували.

Коли ви потрапили в парламент, то чи були інші варіанти діяльності: інший комітет, інша галузь?

— Я свідомо обрав цей комітет і планував спочатку очолити підкомітет із питань місцевого самоврядування. Але діалог про те, що треба завершити реформу і для цього потрібна надійна людина, підштовхнув піти в адмінтерустрій. Варіантів іншого комітету не розглядав.

 

Читайте також: Рівні токсичності. Які тенденції формують електоральну ситуацію на Донеччині

 

Ви є одним із вихідців із BRDO. Зараз, після відставки уряду Гончарука, таких, як ви, у владі поменшало. Це якось вплинуло на ваші відносини, наприклад, із нинішнім урядом? (BRDO — Офіс ефективного регулювання. Аналітичний центр було засновано у 2015-му за сприяння Мінекономіки та міжнародних донорів України для підготовки рішень із метою спрощення ведення бізнесу. Чимало вихідців із нього потрапили до оточення Володимира Зеленського, зокрема експрем’єр-міністр Олексій Гончарук та кілька членів його уряду й депутатів від «Слуги народу». — Ред.)

— Не думаю, що це має якось впливати. Загалом суттєво оновився склад Ради й виконавчої влади, а також змінилися підходи. Річ же не в тому, хто з якого середовища вийшов, а в тому, хто і як може працювати між собою. По-перше, коли ми говоримо про пул людей із BRDO, то йдеться не тільки про безпосередніх вихідців із цієї організації — насправді таких людей набагато більше. По-друге, зараз їх справді поменшало. Однак не це впливає на роботу й ефективність, а наявність компетентних людей, готових працювати на результат. У кожній окремій ситуації це по-різному.

Я запитую, бо пів року тому, наприклад, коли ухвалювали плани громад і нове районування, ви дуже хвалили уряд і казали, що він багато для цього робить. Проте зараз риторика змінилася. Наприклад, в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» ви заявили, що для нормальної комунікації не вистачає профільного віцепрем’єра. Чому пів року тому без нього було добре, а зараз стало гірше?

— Думаю, кожен відповідає за свій результат. Якщо він є — то претензій не буде. Якщо ж обіцянки не підкріплено жодними діями, це впливає на ставлення одних членів владної команди до інших. Проте ситуація нормальна, робоча. Хотілося би більшого, але маємо, що маємо.

А які обіцянки не підтверджено діями?

— Усі бачили ситуацію довкола Бюджетного кодексу. Думаю, не можна виходити до представників місцевого самоврядування й обіцяти одне, а на практиці робити зовсім інше. (Ідеться про акциз на пальне, понад 13% якого залишалося в бюджеті громад. У проєкті бюджету на 2021 рік уряд планував скасувати цю норму, однак під час голосування в парламенті її зберегли. Також критику викликало скорочення на наступний рік бюджету Держфонду регіонального розвитку (ДФРР). — Ред.)

якщо говорити інституційно, то реформа децентралізації мала би починатися зі змін до Конституції. Але ми пам’ятаємо ту історію: гранати під Радою, знову ж, через особливий статус ОРДіЛО. Тепер нам треба зацементувати реформу шляхом змін до Конституції

 

Чи можете коротко пояснити відмінність між ДФРР і субвенцією на соціально-економічний розвиток (так званий соцеконом)?

— Суть ДФРР у конкурсі. На рівні області формується перше коло експертів. Їм подають проєкти, які проходять цю комісію, а потім потрапляють до Києва. У Києві фінальна комісія на конкурсній основі ухвалює рішення, які проєкти профінансують цьогоріч. Соцеконом — це коли кошти падають на округ без прив’язки до будь-яких конкурсів. Тому, звісно, ДФРР якісніший із погляду перспективи. Суть у тому, що ДФРР не прив’язаний до суб’єктивності, натомість про соцеконом цього сказати не можна. Зокрема сьогодні (розмова відбулася 18 грудня 2020 року. — Ред.) моя колега Анна Пуртова написала, що на гроші соцеконому вони зробили крутий проєкт пам’ятника засновникам Києва. Круто, всім сподобається, що буде нова точка тяжіння в Києві тощо. Це такий кейс. А якби на її місці був депутат, який хоче «розпиляти» ці гроші? Чи є це негативним ризиком? Думаю, так. Тому надалі ми повинні його позбутися.

Скільки грошей у 2021 році виділили на ДФРР і скільки на соцеконом?

— На соцеконом — 6 млрд грн. Але реально, думаю, буде 2,7 млрд грн. Бо є загальний фонд і спецфонд бюджету. Спецфонд — це потенційні надходження від грального бізнесу. Однак ми розуміємо, що ці гроші розподілятимуть передусім на освіту й інші галузі. На ДФРР — 4,5 млрд грн. Сподіваюся, що у процесі перегляду бюджету після першого кварталу, якщо все буде гаразд із фінансовою ситуацією, то завдяки президенту, який зацікавлений у збільшенні, нам вдасться додати принаймні 2 млрд грн. Ми ж розуміємо, що «Велике будівництво» зав’язане зокрема на ДФРР.

 

Читайте також: Бої місцевого значення

 

Була така, можливо, наївна думка, що коли скасують мажоритарку в парламенті, то й соцеконом піде в минуле. Але так не відбулося. Чому його збережено досі, навіть за умови, що теоретично цих нардепів не обиратимуть на їхніх округах під час наступних виборів?

— Але ж зараз вони там працюють. Моє переконання таке: я можу скільки завгодно бути противником соцеконому, але якщо в нас бізнес отримав пільги на 2021 рік (це стосується єдиного податку, ЄСВ тощо), то це означає, що місцеві бюджети недоотримають коштів. Що якісь проєкти не вдасться реалізувати. Якщо ми маємо бодай такий, хоч і не ідеальний, але інструмент заведення грошей на рівень місцевого самоврядування, то окей, нехай він залишається. Думаю, час дефіцитного, проблемного бюджету — не привід перебирати. Чи  прив’язано це до виборчої системи? Мені здається, що хтось узагалі думає, що вона зміниться. Побачимо. Я насправді дещо скептично дивлюся на історію з майбутніми парламентськими виборами в контексті системи з регіональними виборчими округами тощо. Думаю, це предмет подальшої політичної дискусії.

Вам не здається, що «Велике будівництво» — це той самий соцеконом, тільки виведений на глобальний рівень? Насправді ж програми «Велике будівництво» в документах немає. Це фактично бренд президента, який працює тільки на словах і реалізовується з коштів зовсім інших програм і статей. Того самого ДФРР. У цьому є проблема?

— Проблеми немає. Я не згоден, що програма тільки на словах. Як бренд — так. Але можна поїхати в будь-яку область і запитати громадян, чи побачили вони нові дороги й нові об’єкти соціальної інфраструктури? Більшість скажуть, що так. Тому заяви про те, що гроші закатали в асфальт, — смішні. Це відбувалося раніше, коли гроші надходили, а доріг не було. Тепер вони є.

Мені здається, що два роки тому також сказали би, що нові дороги є.

— Вони були, але не в тих обсягах ремонту, як зараз, і не на тому рівні дорожньої подушки. Нині можна поїхати в будь-якому напрямку з Києва і глянути. Наприклад, на Черкащину. Там із метровими подушками будували тощо. Щодо різних джерел фінансування, то не думаю, що це проблема. Чи було би правильно зібрати окремий фонд? Краще мати більший ДФРР і можливість іще його збільшувати, а також робити захищені статті під різні напрями діяльності. У нас була ідея зберегти фонд у більшому розмірі, щоб мати захищену статтю, наприклад, 2 млрд грн, на ЦНАПи. Так було би правильніше. Але зважаючи на дефіцитний бюджет у кризовий рік, ми «петляємо» в тій ситуації, яку маємо.

Виникає враження, що головна проблема у відносинах влади в центрі й на місцях, та й загалом у суспільстві — це брак довіри. Завжди є люди, які думають, що пограються собі в децентралізацію, а потім усе стане, як було. Чи є запобіжник, після якого такі дискусії припиняться?

— Відвернути реформу назад неможливо. Навіть якщо ми кажемо, що зараз якісь політичні суб’єкти намагаються оскаржити її у вищих судових інстанціях, це все одно неможливо. Уявімо, що хтось вирішив це зробити. Усі 1469 громад, яким дали ресурси й повноваження, прийдуть зносити таких людей. Я не лякаю, але це означатиме новий Майдан. Тому я не вірю в таку можливість.

 

Читайте також: Виклики соборності

 

Про суди ви самі згадали. Є, скажімо, подання в Конституційний, є в ОАСК позови від громад, незадоволених постановою уряду про новий розподіл…

— Я порадив би громадам звертатися до кращих юристів. Ті подання безперспективні.

Але є суд з історією. І це до питання довіри. Звісно, з погляду права може бути одне, а з погляду реальності — часто інше.

— Так, це правда. Суд може ухвалити будь-що. Але гляньте — ми маємо розуміти, що судяться, як правило, не громади. Судяться локальні політики, які щось утратили через зміни конфігурації, що відбулися. Ключові оскарження й суперечки насправді не щодо громад і районів. Там узагалі «сюр». У районів забирають майже всі права й майже всі ресурси. Здавалося б, за що боротися? Але деякі політики розуміють, що втрачають вплив і не зможуть під себе нарізати територію. Тому й починаються такі процеси. Це не позиція громадян. Те, що місцевий феодал зі своїми 20 посіпаками десь перекрив дорогу, а десь щось оскаржує в суді, ще не означає позиції громади. Справді, є кейси, де в нас недосконалі рішення. Там протест був природнім і навіть справедливим. Але вони об’єктивно в меншості. Тому я не думаю, що можна щось повернути назад. Не бачу інструменту.

Давайте глянемо з іншого боку. На попередніх місцевих виборах ми в Тижні зробили проєкт, де регіональні кореспонденти висвітлювали ситуацію на місцях. Я звернув увагу, що знову посилилися розмови про необхідність муніципальної поліції, у деяких містах було невдоволення втратою окремого статусу «місто обласного значення». Де зупинка цього «поїзда реформи», коли ми зможемо сказати, що у громад уже вдосталь повноважень?

— Із погляду повноважень — уже достатньо. Просто тепер треба здолати великий процес реорганізації, щоб усе запрацювало. Це завершиться, коли люди безпосередньо побачать наближення всіх послуг. Зараз у нас є нова мапа, є бюджетне й інше забезпечення. Треба реорганізувати мережу в галузі охорони здоров’я, освітню мережу, мережу ЦНАПів. До речі, теж про наслідки. Чи не безвідповідально щодо держави нарізати мережу госпітальних округів, не маючи адмінтерустрою? Або нову судову мережу? Це ж базові речі. Ти спочатку зводиш фундамент, а потім будинок. Не робиш цього одночасно й без жодної прив’язки. Це теж проблеми, які зараз помітні і які доведеться розв’язувати. А щодо розмов про виборні посади суддів, поліції, «шерифів»… Є, звісно, локальні політики, які стали політиками національного рівня й розгойдують цю тему. Я такі ініціативи вважаю неприпустимими. І маю один, думаю, залізобетонний аргумент: доки в нас конфлікт на Донбасі ­— про жодних виборних «шерифів» ітися не може. Як тільки ми зробимо це для громад (навіть якщо теоретично припустити, що все буде позитивно, у чому я сумніваюся, бо є інша сторона медалі), то Росія завжди скористається цим аргументом проти України в контексті врегулювання питання з тимчасово окупованими територіями. Тому цього категорично не можна робити і, звісно, з нашого боку тут не буде жодних поступок.

Чи може інерція реформи зіграти тут злий жарт?

— Щоб такого не сталося, треба просто перезавантажити систему державного управління. Вертикаль працює слабко. Є природній конфлікт, що базується на двох підвалинах. Першу закладено в Конституції — це виконавчі функції в адміністраціях. Якщо говорити відверто, то є влада на території громади чи області, її обрали мешканці. Люди здобули довіру та представницький мандат. То якого біса держава має спускати призначенця, що безпосередньо розпоряджається грошима і проєктами? Це конфлікт. Держава повинна займатися наглядом і безпекою та припиняти неправомірні дії. Вона не має лізти в кишеню органів місцевого самоврядування. Якщо цей конфлікт прибрати, то дисбаланс зникне. Другий момент — те, чим ми почали зараз займатися. За часів Петра Порошенка було закладено певну міну, коли посади голів ОДА і РДА стали політичними. Не може бути нормальної взаємодії органів центральної та місцевої влади, якщо крім того, що людину призначають, вона ще й політично заангажована провладною партією.

 

Читайте також: Наступний рівень децентралізації. Що буде після ОТГ

 

Вона не є ні держслужбовцем, ні носієм інституції, а є лише політичною постаттю. Звісно, це конфлікт і, як засвідчила риторика нинішньої кампанії на виборах, центр протиставлятимуть місцевим елітам. Це загалом руйнівні для держави речі. Тому зараз усім треба ступити крок назад, видихнути й переглянути правила гри. Сподіваюся, усе вдасться. Ви праві, насамперед не вистачає довіри. А її можна відновити чи налагодити тільки шляхом спільних результатів. Коли ви казали про нове районування й «міста обласного значення», то розумним головам насправді байдуже щодо статусу. Суть була в іншому. Міста обласного значення мали окрему формулу бюджетних відносин. Зокрема прямі бюджетні відносини з центром, на відміну від необ’єднаних громад. І вони боялися, що якщо ми їх «закатаємо», то розіграємо карту протистояння, згорнемо реформу й не дамо їм грошей. Коли восени було ухвалено зміни до бюджетного кодексу, ми потисли руки, бо вони зрозуміли, що нам можна довіряти. Такими кроками step by step і можна рухатися. Потім були побоювання, що за 3651-д не проголосують (про розподіл повноважень між владою громад і районів. — Ред.). Знову ж, за нього проголосували, і це відновлює довіру. Але окремий майданчик для цього, звісно, досі потрібен.

Про зміни до Конституції

Зараз минає рік, відколи зміни до Конституції щодо децентралізації востаннє були в парламенті. Там була цікава історія. Документ відкликали фактично через редакційну помилку. Тоді реально був консенсус на ухвалення змін чи справжня причина таки полягала в іншому?

— Набрати 226 голосів важко, але можливо, а 300 голосів — уже велика проблема. Думаю, той текст був недосконалим, тому абсолютно правильно, що президент його відкликав. Треба було відійти, усе переглянути й подати щось більш консенсусне. І з погляду органів місцевого самоврядування, і з погляду фракцій у парламенті. Бо завжди слід шукати голоси. Якщо буде нове подання, а я сподіваюся, що воно у 2021-му таки буде, то воно зокрема має стати політичним консенсусом між партіями і групами, готовими голосувати. Позиція Євросолідарності — окрема історія. Вона тоді виступала проти законопроєкту, що дивно. Законопроєкт Зеленського на 90% збігався з законопроєктом Порошенка. Відмінність була єдина: у проєкті Зеленського не йшлося про особливий статус ОРДіЛО. Усе решта — цілковитий збіг. Але то вже політика. Мінімальний пакет змін (я вважаю, що їх має бути чотири) має всі перспективи пройти парламентську залу й набрати 300 голосів.

Про які саме чотири зміни йдеться?

— Запровадити термін «громада». Прибрати районні ради, тобто виборні органи на субрегіональному рівні. Утворити префектури замість РДА і ОДА. І утворити виконавчі комітети при облрадах.

Чи може це стати тим елементом абсолютної невідворотності, про яку ми говорили?

— Так. Змін до Конституції вже ніхто не знесе. У нашому випадку, якщо говорити інституційно, то реформа мала би починатися зі змін до Конституції. Але ми пам’ятаємо ту історію: гранати під Радою, знову ж, через особливий статус ОРДіЛО. Тепер нам треба зацементувати реформу шляхом змін до Конституції.

Давайте тоді про процес. Після минулої зими зміни обіцяли навесні, а потім восени. Проте проєкту немає досі.

— Не хочу перекладати відповідальність, але я справді не відповідаю за цей проєкт і фокусувався на інших речах. Думаю, завжди слід дотримуватися балансу між максимально відкритими публічними консультаціями й потребою досягти результату. Я вважаю, що вже час сідати й конкретно фіналізувати текст і вносити його. Така моя позиція. Зараз ще й відбулися певні кадрові зміни в Офісі президента (на «регіональному» напрямі Сергія Трофімова замінив Кирило Тимошенко. — Ред.) і треба розуміти, що Кирилові Тимошенку потрібен час, щоб безпосередньо перейняти справи й почати модерувати, зокрема й цю ситуацію. Як на мене, там, де можна було досягнути консенсусу, його досягли. Тому після канікул треба серйозно за це братися. Чому я кажу, що консенсус є там, де це можливо? Бо ніколи три асоціації базового рівня не погодяться з асоціацією обласних і районних рад у питанні ліквідації райрад. Не може Асоціація райрад підтримувати ліквідацію райрад. Тому такі речі все одно треба робити в державний спосіб.

Але як цей процес відбувається? Ви уже згадали Офіс президента, який, по суті, є відповідальним.

— Не зовсім так. Процес насправді почався у лютому 2019-го. Ми навіть організували цикл публічних консультацій по регіонах. Я бував на Львівщині й на Вінничині, де ми зібрали три області. Колеги мої також поїздили. Ми планували завершити це все великим підсумковим заходом у Києві й опісля летіти до Ради Європи на консультації. Була навіть домовленість щодо їхнього позитивного висновку. Але стався COVID-19. І фактично весь процес паралізувало. Відверто кажучи, коли точаться такі дискусії, то робота онлайн — не зовсім те, що можна зробити за рахунок реальної, фізичної роботи в регіонах.

А в Раду Європи ви мали летіти з тими чотирма змінами, які назвали, чи йшлося про щось інше?

— Чотири зміни — це моя позиція, як усе має бути. Тоді йшлося про таке рішення: у консенсусний текст ми зведемо те, що погодимо в регіонах. І з ним їдемо. Наша позиція була свідомою: якщо це правила гри для місцевого самоврядування, то воно й має їх написати. Вони критикували наш проєкт, ми погодилися внести їхній, тобто виконати функцію провідника. Це по суті. А якби я писав, то сфокусувався б на чотирьох речах.

 

Читайте також: Децентралізація: лідери й аутсайдери

 

Як вважаєте, якщо в певному проєкті змін до Конституції буде надання особливого статусу Донбасу, в будь-якому варіанті, то чим це обернеться?

— Це означає, що за зміни до Конституції не буде проголосовано. Не бачу жодних перспектив і жодної потреби. Позиція залишається сталою. В Україні відбулася децентралізація. Зросли повноваження, збільшилися можливості та ресурси. Якщо певні органи зацікавлені отримати ці повноваження в межах України, то будь ласка, усі будуть тільки раді, якщо вдасться мирним шляхом інтегрувати назад ці території. Думаю, зараз вони мають на все це дивитися і, якщо є така потреба, аналізувати, чи такий підхід правильний. Звісно, Україна зацікавлена повернути території, але не шляхом підриву власної державності на рівні Основного Закону.

Щодо співпраці комітету парламенту, який ви представляєте, та українських представників у ТКГ. Під час перебування там Леоніда Кравчука й Вітольда Фокіна їх викликали на засідання комітету. Чи зробили це, щоб політично відмежуватися від того, що з ними пов’язано?

— Чому? Я взагалі не прихильник того, що ми повинні відмежовуватися. Я прихильник співпраці. Давайте так: я проти доводити ситуацію до такої, коли комітет має використовувати право парламентського контролю й когось викликати. Нормально має бути погоджено не тільки між нашим комітетом, а й між іншими комітетами з представниками ТКГ, що ми регулярно (добре, в закритому режимі, це правильно) зустрічаємося й обмінюємося позиціями та думками. Розуміємо, де ми як парламент можемо підсилити ТКГ, а також як і чому вони артикулюють певну тему, і нормально співпрацюємо. Є дві причини виникнення кейсу Фокіна. По-перше, не було жодної взаємодії. По-друге, у пана Фокіна явні проблеми з проукраїнською ідеологією. Тому я щиро хочу, щоб процес налагодився. Ми обіцяли голові Донецької ВЦА у лютому зробити виїзне засідання комітету на Донеччині. Сподіваюся, там будуть члени ТКГ і нам нарешті вдасться спокійно накидати спільну дорожню карту дій. Немає проблем, наприклад, із Олексієм Резніковим. У нас чудові стосунки й за потреби ми постійно комунікуємо. Але цей інструмент є в депутатів більшості. А тут питання національної безпеки, тому всі політичні суб’єкти мають бути залучені безпосередньо. Бо коли є недокомунікація, то починається політична боротьба. А політична боротьба розгойдує ситуацію зсередини. Навіщо нам це робити? Я розумію політичних суб’єктів, яким це просто вигідно. Однак є проукраїнські політичні партії, і для них це якраз проблема недокомунікації.

Чому саме ваш комітет почав комунікувати? Адже є, наприклад, комітет з питань безпеки?

— Бо з’явилися тези саме з питань особливостей місцевого самоврядування. Хтось розповів щось замість нас в інтерв’ю. Наприклад, почали говорити, що повинна робити Верховна Рада, до того ж без жодного діалогу з представниками Верховної Ради. Так не робиться, адже ми суб’єкт. Ми довели, що є суб’єктом, і доводимо це далі. Тому при всій повазі до членів ТКГ — треба починати діалог. Водночас я розумію, що галузь безпеки, як і міжнародна політика, прямо підпорядковані президенту. І тут немає жодних питань щодо недовіри: довіра до президента — повна. Є згода з його тезами, озвученими ще під час зустрічі в «нормандському форматі» щодо черговості реалізації угод і неприйнятності спадщини пана Порошенка. Але ми всі люди, яким у разі ухвалення рішень потрібно буде імплементувати законодавство, шукати консенсусу в залі й у суспільстві. Тут просто не можна втрачати взаємодію та контакт.

«Коаліція децентралізації»

Тепер про тих, хто може потенційно голосувати за ті самі конституційні зміни. В інтерв’ю «Дзеркалу тижня» ви назвали певну коаліцію…

— Так і є. «Коаліція децентралізації», до якої належать чотири суб’єкти: «Слуга народу», «Голос», «За майбутнє» й «Довіра».

…І коли дивишся на цей перелік, то може скластися враження, що децентралізацію як таку кожен уявляє інакше.

— Я так не думаю. У мене щодо роботи немає проблем із жодним із цих суб’єктів. Можливо, вони різні з погляду походження.

Ні, я про відмінність у поглядах щодо завершення реформи.

— Я такого не бачу. До того ж треба розуміти, що певні речі зараз погоджують дуже швидко. Ми навчилися навіть відчувати напрям. Зокрема сьогодні фіналізували текст законопроєкту про старост. Він технічний, треба ще врегулювати кілька питань. Організували робочу групу й виписали текст. Я скидаю проєкт Олександру Корнієнку, паралельно Роману Лозинському («Голос»), команді Олега Кулініча («Довіра») й Тарасу Батенку («За майбутнє»). Хвилин за 10 отримую чотири відповіді «за». Бо всі розуміють логіку й лише перевірили (адже ми усвідомлюємо, що це все одно політика), щоб там не було чогось зайвого. У нас фактично на понеділок проєкт готовий до реєстрації. Тут є зокрема й довіра. У сенсі не група, хоча й вона також.

 

Читайте також:  Децентралізація: чого бракує громадам

 

Улітку від вашої партії прозвучала теза, що кампанія на місцевих виборах у Києві базуватиметься довкола ідеї нового закону про столицю. Тепер є інша теза, що про цей закон можна взагалі забути. Чому так сталося?

— Думаю, тому, що Київ має окремий статус у Конституції, у столиці можна чітко розмежувати повноваження центральної й місцевої влади без змін власне до Конституції. Просто шляхом перетворення КМДА на префектуру. Можна зберегти назву, але сам орган виконуватиме функції префектури. Однак я певен, що цей закон можна було ухвалити у крайньому варіанті в листопаді 2019-го. Однак той законопроєкт, співавтором якого був я, не пройшов. У першому читанні підтримали іншу редакцію. Тепер це питання треба адресувати людині, яка за нього відповідає (головними адвокатами були нинішній міністр культури та інформполітики Олександр Ткаченко й київський мажоритарник від «Слуги народу» Дмитро Гурін. Тоді серйозно обговорюви можливість висунення Ткаченка на посаду мера столиці, але цього не сталося. — Ред.). Але я й далі наполягаю, що в разі правильної механіки процесу питання можна закрити досить просто. Адже якщо ухвалити правильний закон про столицю, то Кличко насправді стане сильнішим. Просто вони теж трохи пересмикують, коли говорять про втручання. Буде навпаки. Він створить свій виконком і стане незалежним від Банкової. Але для цього треба попрацювати.

Якщо повернутися до регіонів, то в низці райрад зараз узагалі розглядають можливість розпустити їх упродовж п’яти років через відсутні повноваження. Чи реальна така можливість?

— Райрада може й сама розпуститися відповідним рішенням. Якщо після передачі майна громадам вони почнуть ухвалювати такі рішення, то не думаю, що хтось пручатиметься. Це рішення людей, яких туди обрали.

А чим вони зараз займатимуться?

— Транзитом, передачею майна. Це непростий процес. Треба ухвалити рішення про передачу певного об’єкта безпосередньо громадам за місцем розташування. Потім, вочевидь, буде непроста дискусія з самою радою громади. Сподіваюся, без судових оскаржень. Хочуть можуть розвивати власні комунальні підприємства, щоб жити на доходи від них. Це також їхнє право, забезпечене Бюджетним кодексом. Але загалом ми передбачаємо, що функція єдина — транзитна.

Чи реально налагодити нормальний діалог між цими двома суб’єктами: радою громади та райрадою?

— Для райради питання досить просте. Вони можуть не хотіти віддавати майно, але в них немає грошей на утримання, наприклад, школи. Навіть залишки освітньої субвенції переходять із 1 січня 2021 року до громад. Відповідно, вони самі мають бути зацікавленими віддати. Звісно, думаю, що деякі можуть спробувати реалізувати іншу модель: вимагати у громад трансферти, щоб утримувати школу. Однак постає питання, навіщо це громадам? Вони можуть скидатися між собою в ту громаду, де розташований об’єкт, — і все, немає потреби скидатися якомусь розпоряднику нагору, який розпоряджатиметься грошима. Це нелогічно. Чи будуть проблемні кейси? Звісно, такі з’являться, зокрема й у громадах — якісь дуже розумні голови, які зараз візьмуть гроші, а потім не захочуть брати на себе майно. Бо навіщо їм відповідальність? Тут сподіватимемося, що спрацює і наше регулювання, і судова система, і адміністрації.

У нас досі є люди, які не знають слова «децентралізація» — пригадуєте той галас, коли ухвалювали нове районування, яке давно планували? Чи достатнє нині інформування про реформу?

— Ні. Є кілька причин, але основна та, що недосконало спрацювала державна вертикаль. Бо в людей, які проти цього, як правило, зосереджено ресурс. Зокрема фінансовий, який вони використовують для дезінформування. Особливо це стосується заможних територій. Наприклад, Київська область була однією з найпроблемніших із погляду нового районування, бо в умовному золотому кільці довкола столиці накопичено багато ресурсів. Є за що боротися навіть політично. Ми недопрацювали щодо комунікацій. Чому? Причина проста: у нас фактично немає національного каналу. Є сайт, фейсбук, голови адміністрацій і поки я та колеги живі — можливість не вилазити з регіонів. А також працювати з мажоритарниками. Чи може такий підхід переграти систему з погляду закачування грошей у певну протестну активність? Проблематично. Недостатня комунікація — це вже наша проблема. Треба було знайти більше ресурсів, зокрема за рахунок донорів, які допомагають громадам, фінансують сайт децентралізації тощо. Треба розуміти ще один момент: реформа складна, особливо з погляду пересічного громадянина. Його насамперед цікавить те, де він отримує послугу і скільки грошей має в гаманці. Натомість зрозуміти шляхи керування йому складно. Особливо коли якийсь наш колега з сусідньої фракції виходить із «гальорки» на трибуну й розповідає, що після ухвалення нового районування бабці доведеться їхати в ЦНАП 200 км. Це відверта маніпуляція, але потім канали це тиражують і в людей починається паніка. Це не надто добросовісний бік політики.

План реформи на 2021 рік. Що, на ваш погляд, треба зробити гарантовано, що бажано й чого робити не треба?

— Гарантовано — закони про МДА та про засади адмінтерустрою. Це те, що потім дасть змогу змінювати конфігурації. Також треба, щоб Конституція відповідала законодавству. Щодо практичних речей — підпорядкувати в новому адмінтерустрої мережу охорони здоров’я, освіти, ЦНАПів, пожежних частин, поліцейську мережу. Ключове тут, і Олексій Гончарук із командою працювали над тим, щоб кожна громада та її мешканці розуміли: де, з якою логістикою та які послуги вони отримуватимуть. Повністю оцифроване моделювання. Якщо буде налагоджено таку модель і систему моніторингу спроможності громад, це стане неймовірним проривом. Цих двох речей не робила жодна країна у світі. Коли ми почали працювати над системою моніторингу спроможності, над тим, як її робити, то стало важче. Бо з погляду законодавчого забезпечення ми все одно мали позитивний чи негативний досвід інших країн. А такого не робив ніхто. Щось робили поляки, але в них був інший підхід: держава замовляла, асоціації виконували. І це неможливо проаналізувати. Якщо ми зможемо все це звести й воно запуститься до кінця 2021-го, то це буде більший за цьогорічний прорив.

 

схожі публiкацii