Культура 2021-01-25 17:15 Трегуб Ганна

Аліна Горлова: «Проблема у тому, що ми не маємо достатньо досвіду, аби зробити фільм, який би став культовим в Україні»

Про людяний погляд на складні суспільні проблеми, про виникнення нової української кінодокументалістики, а також про те, що вона може дати ігровому кіно, Тижню розповіла українська кінорежисерка Аліна Горлова.

Якими для вас є нефейкові, справжні люди? Чи складно їх знімати у документальних кінострічках?

 

Я от думала, в чому полягає нефейковість персонажів. Якщо взяти фільм "Явних проявів немає", де йдеться про повернення з російсько-української війни жінки у званні майора ЗСУ, то справжність цієї історії полягає у тому, що вона не патріотична в звичайному розумінні цього слова. Погляд, який ми подаємо у стрічці — це людяний погляд. Було декілька разів таке, що мене звинувачували у тому, що моя стрічка — це російська пропаганда, і що не може бути такого, щоб в Україні така кепська ситуація із реабілітацією, і що люди були кинуті напризволяще після того, як вони повернулися з фронту. Мені ж здається, що коли робиш такі фільми із критикою держави, то стаєш таким чином на захист людей, яких показуєш. Можливо, це непатріотично у тому розумінні, що ми, мовляв, показуємо погані чи проблемні сторони. Я справді показую речі не такі вже й позитивні.

 

Дуже зручно говорити загальниками, узагальнювати. Був у мене випадок, коли довелося побувати на лекції із маркетингової стратегії просування кіно. Там йшлося про стрічку, в якій поставили скріншот Путіна. І, мовляв, через це цей фільм почав набирати кількість переглядів, бо, мовляв, всіх цікавить Путін тощо. Звичайно, цей персонаж сучасної історії був показаний у темному світлі. Мені це не сподобалося, і я тоді сказали цій польській маркетинговій організації, що йдеться про пропаганду. Проблема у тому, що відбувається у просторі спілкування, коли тиснуть на певні важелі, а не розповідають правдиву історію. Справжні історії завжди дуже багатогранні, і в них ніколи не можна сказати, що щось на 100% добре, а щось погане. Мені б хотілося робити фільми, котрі б стосувалися болючих місць життя суспільства.

 

Читайте також: В Україні вперше відбудеться онлайн-фестиваль баварських комедій

 

Революція гідності — одна з найсильніших подій загалом у моєму житті. В якомусь сенсі вона мене сформувала. До згаданих подій я думала їхати з України. Під час подій Майдану почалося реальне відродження українського документального кіно. Дуже добре пам’ятаю Docudays 2013 року — напівпорожні зали, і той таки фестиваль 2014 року, коли я прийшла до кінотеатру “Київ”, а на першому поверсі стояла черга. Зрозуміла, що люди почали цікавитися кінодокументалістикою. Що таке документальне кіно? Це кіно про нас, про реальне життя. І от сталося так, що ніби ми стали собі цікавими.

 

Одна з речей, про яку кажуть більшість документалістів, полягає у тому, що розговорити героїв їхніх фільмів бувало дуже і дуже складно, так само, як вмовити їх на зйомки, на те, що їхню історію побачить багато людей. Власне, де межі того, що можна показувати, а що — ні?

 

Я знімала стрічки “Явних проявів немає” і “Цей дощ ніколи не скінчиться” майже паралельно. У мене було дві діаметрально протилежні історії. Історія Оксани Якубів, головної героїні фільму “Явних проявів немає”, мала прозвучати тут і зараз. Насправді вона сама шукала людину, якій це можна розповісти. Чому вона мені повірила? Може, тому, що я дівчина, не з військової тусовки, не лікар. Маю такий етичний принцип щодо героїв своїх документалок: не зраджувати їх. Коли люди тобі відкриваються, щось дають, ти не маєш права якось на цьому спекулювати, якось брехати, викривлювати отриману інформацію. Коли людина пускає тебе в свій дім, ти вже маєш відповідальність. Якщо хочеш поглянути на свого персонажа критично, мені здається, починають діяти інші закони. Таке можна і треба робити в документальному фільмі, але не брехати і не обманювати людину, яку показуєш. Людина відкривається, дає тобі свою історію, і ти теж маєш щось взамін їй дати. У випадку з Оксаною Петрівною вона дала нам свою історію, а ми зробили так, щоб вона прозвучала, і це їй допомогло. Обмін між героєм і режисером, мені здається, це дуже правильно. Етично поводитися потрібно.

 

Те, що може завдати шкоди герою, мені здається, має лишатися за кадром. Думаю, що це правильно. От як ти покажеш фільм своєму героєві, якщо там вміщено про нього щось таке, що завдасть йому шкоди? Це завжди відчутно у фільмі. Бачила такі стрічки, де це є, і зрозуміла, що не сприймаю їх, маю питання до режисера, навіщо він вдався до таких дій? Аби спровокувати когось, зробити якусь спекуляцію? Мені здається, це не коректно.

 

Стрічка “Невидимий батальйон”, твори декількох українських режисерів-документалістів, а також фільм “Явних проявів немає” дозволили зазвучати голосам жінок у розмові про російсько-українську війну. Що змінилося відтоді, як цей голос прозвучав?

 

Коли підвищується рівень рефлексії, і якщо кіно наших фільммейкерів, котрі працюють із темою війни, буде допомагати це зробити, це буде супер класно. Рівень дискусії після картини “Явних проявів немає” і “Невидимого батальйону” якісно змінився. Це не про те, коли ми кажемо, яка Росія погана, і як ми з нею воюємо. Це важливо, але не менше важливо і працювати над собою, над нашим суспільством. Тобто фокус повинний бути на нас, про що я кажу. Зовнішній ворог важливий, але важливо працювати над власним суспільством, країною. Якщо ми будемо думати про себе в першу чергу, то будемо непереможні.

 

Читайте також: Юлія Федів: «Культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний»

 

Голос жінок у військовій темі — це дуже важливо. Якщо говоримо про рівновагу у світі, то питання війни — а вона є великою частиною життя нашого суспільства, про що я кажу в картині “Цей дощ ніколи не скінчиться” — маємо піднімати. Мова не лише про те, що війна впливає на економічні взаємини та суспільний розвиток. “Війна — цар всього і батько усього”, - казав Геракліт. Важливо, аби щодо цього питання прозвучали не лише голоси чоловіки, щоби їх було врівноважено. Рівновага у суспільстві, врівноваження конфліктних ситуацій вимагає, аби жінки були в політиці, були військовими. Можливо, це шанс вирішувати конфліктні ситуації більшою мірою у правовому і людяному полі.

 

Історія головного героя картини “Цей дощ ніколи не скінчиться” - це історія про війну, яка наздоганяє людину, і від цього стає моторошно, бо йдеться про правдиві факти, а не художній вимисел. Чи було у вас таке відчуття, коли працювали над створенням цієї стрічки?

 

Відчуття було завжди, а розуміння прийшло тоді, коли я закінчила цей фільм. Зрозуміла, що головний герой Андрій Сулейман дуже загублений. Коли в Сирії трапилася війна, він був ще підлітком. Те, що було для нього тоді важливо, те, в чому він виріс, тобто релігійна традиція, виявилося, може бути зброєю. Нам важко осягнути це до кінця. Коли Андрій виїхав з Сирії, оселився на Донбасі, казав, що йому складно дотримуватися усіх норм ісламу. Він казав мені: “Я поважаю релігію ісламу, але бачив, що можна зробити за її допомогою, роблячи в її ім’я жахливі вчинки”. Для нього це своєрідний блок і він не може повернутися до Сирії, що показано у стрічці.  Коли мій герой приїхав до України, на свою другу батьківщину (а вона такою для нього була і буде), через рік-півтора почалася інша війна, російсько-українська на Донбасі. Звичайно, у нього є елемент ПТСР, який виявляє себе у тому, що він закрився від усього. Він працює у Червоному хресті, але наче вимкнув власні емоції. У стрічці показано, що людна, яку оточує вир війни та миру, спостерігає за всім цим без особливої рефлексії. Мій герой здивувався, йому було дуже приємно, що його історією взагалі хтось зацікавився, захотів приділити увагу. Людям загалом це приємно, а деякі цього потребують.

 

Чи проводив головний герой вашої картини “Цей дощ ніколи не скінчиться” паралелі між війною в Сирії і війною на Донбасі?

 

Він безумовно підсумовував, на скільки міг. Треба розуміти, що він дуже молодий. Щодо сирійського конфлікту, то, мені здається, тут все зрозуміло. Є ІДІЛ, яка нікому не подобається, зокрема і місцевому люду. Те, що цією терористичною організацією було зроблено, ми в Україні до кінця не розуміємо. Мій герой казав, що якщо порівняти те, що сталося в Сирії, і те, що в Україні, то в останньому випадку “майже нічого не трапилося”. Він бачив початки обох конфліктів, і казав, що вони дуже схожі.  Головний герой стрічки “Цей дощ ніколи не скінчиться” працює у Червоному хресті, який стоїть на позиції політичної нейтральності. Це давало можливість цій організації працювати на тих територіях, де була ІДІЛ. Йому болить курдське питання, тому що він курд. Його народ — це народ без власної країни, і його обходить, чи вона таки колись буде.

 

Нині багато говорять про початок нової хвилі ігрового українського кіно. А як щодо нової хвилі української кінодокументалістики?

 

Впевнена в тому, що у нас з’явилося нове українське документальне кіно. Поряд з цим маємо потужну традицію українського авангарду і документалістики першої половини ХХ століття. Через історичні і політичні обставини це призупинилося. Нині, впевнена, дійсно маємо нову хвилю українського документального кіно. Не дарма наші фільми виграють множину можливих призів.  Думаю, що з українською документалістикою все буде добре. Етап фінансових труднощів майже пройдений. Так, нині з фінансуванням важче, ніж у 2014-2018 роках, але традиція фінансувати кіногалузь вже є, нікуди вона не дінеться. В Україні отримати фінансування можна. У світі бачать, що українське документальне кіно талановите і що його хоче бачити глядач. Міжнародні фонди надають українським кінорежисерам підтримку, і, думаю, будуть продовжувати це робити. Я дуже вірю в українську документалістику.

 

Що режисеру ігрового кіно дають зйомки документальної стрічки? Цей досвід інакший, ніж на ігровому кіномайданчику, де все відбувається за чітким сценарієм?

 

Чому кожному режисеру важливо познімати документальне кіно? Тому що в ньому ти бачиш, як люди насправді реагують, напрацьовуєш відчуття правди. Після того, як надивишся документалістики, познімаєш її, будеш загалом ліпше відчувати гру акторів.  Після цього стає складно дивитися ігрові фільми — око і свідомість натреновані бачити реальне життя на екрані, і починаєш дуже швидко помічати фальш.

 

Читайте також: Відкритий світ і сингулярність ідентичності

 

Коли знімаєш документальне кіно, то в голові одразу бачиш якусь конкретну сцену, те, як її монтувати, напрацьовуєш вміння будувати сцени нетрадиційними шляхами. Зазвичай це роблять так: загальний план, середній і великим планом показано декілька осіб, що розмовляють. Так знімають серіали, і це не про кіно. Коли знімаєш документалістику, починаєш по-іншому знімати ігрове кіно. У тебе є можливість по-іншому зняти все. У документальному кіно ми маємо завжди справу з тим, що не знято. Тому починаєш будувати історію не тільки наративно, а думаєш, як змонтувати її без того, що не завжди можна закадрувати. Це розвиває вміння розповідати історії.

 

Чому переходять з документального кіно в ігрове? Як на мене, тут є два варіанти. Перший поягає у тому, що хтось спочатку знімав саме ігрове кіно, а потім, коли настав слушний момент, почав знімати документалістку. Такий момент, як-от Революція гідності, початок російсько-української війни, наприклад. Виявилося, що люди хочуть бачити документальне кіно про ці події. Це дало можливість режисерам зняти класний кінопродукт, набути практику, і зробити собі ім'я. По тому вони поверталися до того, чим завжди хотіли займатися — ігрового кіно. І це класно. На приклад, Ірина Цілик є ігровим кінорежсером, котра зняла дві документальні стрічки у “Невидимому батальйоні”. Дмитро Сухолиткий-Собчук теж знімав документальне кіно.

 

Документальне кіно дуже складне в зйомках. Здається на перший погляд, що його знімати простіше, але потім розумієш, що не зможеш зняти багато фільмів. Картину “Цей дощ ніколи не скінчиться” я знімала і монтувала чотири роки. Лише монтаж з цих чотирьох років забрав два. Це шмат мого життя і здоров’я. Не знаю, коли я буду в силах почати новий фільм. Тому розумію тих режисерів, що повертаються до ігрового кіно: воно насправді простіше. Там більші бюджети (треба ж якось жити), більше продюсерів, більше підтримки, кінотеатри легше беруть таке кіно до прокату. Режисеру бути голим, босим і голодним дуже важко і не хочеться. Думала про те, аби зняти ігровий повний метр, але не впевнена, що прямо зараз до такого готова. Можливо трохи згодом. Очевидно, це буде сімейна драма.

 

Чого нам бракує, коли йдеться про українську кіноіндустрію, а чого навпаки, у нас забагато?

 

Проблема у тому, що ми не маємо достатньо досвіду, аби зробити фільм, який би став культовим в Україні. Мені здається, що ми чекаємо такого фільму, який би дивилися українці і через десять років. Не вистачає якогось такого патріотичного в хорошому сенсі фільму. Ми не повинні гнатися за технічними засобами, бо в них ми не перевершимо американське кіно. Треба подивитися, в чому ми сильні — і на цьому наголошувати.

 

Українське кіно дужу довго було в ніякому стані. Багато спеціалістів поїхало звідси. Воно ожило ось лишень недавно, і вибудовує свої структури, що не є швидким процесом. Порівняйте, яке кіно у нас було шість років тому, і як воно потихеньку стає кращим і кращим. Почали фінансувати кіно, і люди пішли працювати в цю сферу. З’явилася конкуренція, вмотивованість людей підвищувати свою кваліфікацію. Тому документалістика швидко пішла вперед, а ігровому кіно ще трошки треба часу, бо це складніша система.

 

----------------------

Алі́на Горлова народилася 1992 року у Запоріжжі. Українська кінорежисерка і сценаристка. Член  Української кіноакадемії  (2017). У 2008—2012 роках навчалася у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Авторка низки короткометражних ігрових та повнометражних документальних фільмів, зокрема “Холодний Яр. Інтро” (2016), “Невидимий батальйон” (спільно з Іриною Цілик та Світланою Ліщинською, 2017), “Явних проявів немає” (2018), “Цей дощ ніколи не скінчиться” (2020). 2018 року перемогла у конкурсі DOCU/Право на “Docudays UА” з фільмом “Явних проявів немає». Того ж року ця стрічка  відзначена журі каналу “MDR-Mitteldeutscher Rundfunk” нагородою “за видатну східноєвропейську картину» на Міжнародному кінофестивалі документального кіно “DOK Leipzig”. У 2020 році фільм “Цей дощ ніколи не скінчиться” переміг на фестивалі “Festival dei Popoli” у Флоренції у номінації “За найкращий повнометражний фільм”.

 

схожі публiкацii