Політика 2021-02-02 11:55 Віхров Максим

Випробування демократією

За яких умов проукраїнські сили зможуть повернути собі владу

У тому, що 2019 року комік перескочив із телеекрана у президентське крісло, а головним джерелом кадрів для влади стала студія «Квартал 95», немає нічого унікального. Історія команди Володимира Зеленського — це банальний сюжет про успіх популізму, яких у світі траплялося чимало. Подальші події також розвивалися за законами жанру: карета перетворилася на гарбуз, а «руйнівники системи» не стали ефективними управлінцями. Під кінець 2020 року найімовірнішою причиною економічної кризи 63% українців вважали некомпетентність влади («Рейтинг»). Та йдеться не лише про економіку. Згадати хоча б те, що в сусідній Польщі вакцинація проти COVID-19 препаратами Pfizer / Biontech стартувала ще торік у грудні, натомість Україна й досі чекає. До того ж наразі уряд законтрактував лише китайську вакцину. Не дивно, що наприкінці 2020 року вже 60% українців підтримували ідею відставки уряду Дениса Шмигаля, 58% — ідею дострокових виборів до Верховної Ради, а 39% — дострокові вибори президента («Рейтинг»). Якщо не станеться якогось дива, то політична поразка чинної влади очевидна. Однак кейс Зеленського свідчить не лише про слабини популізму, а і про те, що звичний для України підхід до політичної боротьби вичерпався.


Почнемо з того, що навесні 2019 року команда Зеленського була успішним, але типовим для України політичним проєктом, що їх олігархи створюють чи не під кожні вибори. Партії такого штибу не мають ані масового членства, ані власних структур і по суті є лише передвиборчим штабом, який працює над тим, щоби завести до певного органу влади певних осіб чи виконати певну технічну роль. Ті, кого представляють як лідерів таких проєктів, насправді є лише обличчями бренду, і їхня єдина функція — конвертувати власну популярність у голоси виборців. Усі ці риси, доведені майже до гротеску, мала й команда Зеленського, яка формувалася буквально на ходу, під час передвиборчої кампанії. Партія «Слуга народу» також була суто віртуальною і залишається такою досі. Утім, більшість провідних партій України також важко назвати партіями у класичному розумінні цього слова. Вони не мають ані певної ідеологічної платформи, ні сталих партійних структур, і чи не єдиним постійним елементом цих партій є беззмінний лідер, політичні потреби якого вони обслуговують, підлаштовуючись під конкретні політичні ситуації.

 

Читайте також: Токсичне оточення


Те, що політичне поле України наповнилося такими псевдопартіями, стало можливим з об’єктивних причин. На момент здобуття незалежності живий досвід демократії в нашому суспільстві був відсутнім. Набагато раніше, ніж зміцніло громадянське суспільство, у країні сформувався прошарок впливових олігархів, які змогли підім’яти під себе державні структури. Справжні політичні партії були їм непотрібними. Узгоджучи свої економічні інтереси в непублічний спосіб, олігархічні угруповання лише час від часу використовували громадян у взаємній боротьбі, але виборці були радше чинником, а не суб’єктом політичного процесу. Для того, щоб раз на декілька років мобілізувати електорат, достатньо було розгорнути мережі агітаторів, організувати медійну кампанію й роздати гречку. А в нечастих ситуаціях, коли слід було продемонструвати масову підтримку, можна було скористатися послугами найманої масовки чи адмінресурсу. Звичайно, бували й винятки, але основна тенденція вимальовувалася саме такою.

Схоже, що спершу в команді Зеленського справді вірили, наче для спілкування із народом достатньо відеороликів у інстаграмі й нечастих виступів по телебаченню. Але за модною вірою у всесилля медій ховалися застарілі уявлення з епохи Кучми про те, що громадянам досить такої односторонньої комунікації


Проте в міру того, як громадянське суспільство міцніло, така система давала збої. Першим дзвіночком для олігархічної еліти стала акція «Україна без Кучми», що тривала з осені 2000-го до весни 2001 року. Суспільство заявило про своє право на участь в управлінні державою й готовність захищати це право силою. Тому олігархи, які завдяки Леоніду Кучмі переживали період інтенсивного розвою, були змушені шукати вихід із ситуації, що склалася. Найочевиднішим виходом був перехід до авторитарної моделі з подальшою пацифікацією громадянського суспільства. Для цього Кучма мав залишитися на другий термін або передати владу перспективному наступникові. Транзит влади до Віктора Януковича зірвала Помаранчева революція, яка не знищила олігархів, але дала потужний імпульс для розвитку громадянського суспільства. Остаточно розклад сил змінився вже після Євромайдану, коли громадяни цілковито підтвердили власну суб’єктність і отримали безпосередній доступ до управління на різних рівнях. І в нових умовах партії, створені звичним способом, почали втрачати ефективність.


Звичайно, успіх Зеленського у 2019 році засвідчив, що навіть проєкти-одноденки дають змогу виграти вибори. Проте решту своїх функцій такі псевдопартії виконуть украй погано. Почнемо з елементарних управлінських завдань. Покладатися на «магію булави» нині не випадає: влада президента зараз слабша, ніж колись. І річ не тільки у формальних повноваженнях, а й у можливостях застосовувати неформальні засоби: адмінресурс, телефонне право, темники для ЗМІ тощо. Таких можливостей, як колись були в Кучми, не мав ані Ющенко, ані Порошенко, ані Зеленський. А для Януковича спроба відмотати час назад закінчилася фіаско. Парламент не був надійною точкою опори для жодного українського президента, і Зеленський із його монобільшістю став не винятком, а підтвердженням правила. Щоб перетворити 246 випадкових людей на ефективну команду, посиденьок у Трускавці недостатньо — для цього були потрібні місяці систематичної роботи партійних структур. А оскільки жодних структур у «Слуги народу» не було взагалі, то не слід дивуватися, що монобільшість проіснувала лише вісім місяців. Іншого підходу вимагає й налагодження відносин із регіонами, які після реформи децентралізації позбулися жорсткої залежності від Києва. Розбудувати ефективні регіональні команди в режимі флешмобу неможливо, як неможливо виграти місцеві вибори, закопавши кілька мільярдів гривень в асфальт. Імовірно, останнє спрацювало б років 10 тому, але тепер перерізання стрічок уже не має очікуваного ефекту.

 

Читайте також: Бої місцевого значення

 

Складніше стало налагоджувати відносини з суспільством. Схоже, що спершу в команді Зеленського справді вірили, наче для спілкування із народом достатньо відеороликів у інстаграмі й нечастих виступів по телебаченню. Але за модною вірою у всесилля медій ховалися застарілі уявлення з епохи Кучми про те, що громадянам досить такої односторонньої комунікації. Проте такі часи давно минули. Те, що за Зеленського проголосували 73% виборців, не означало, що вони стали пасивною масою, готовою ловити кожне слово «найвеличнішого лідера сучасності». Сучасне українське суспільство — це сукупність багатьох більш чи менш активних груп, здатних впливати на політичну ситуацію, до того ж не лише під час виборів. Підприємці, ветерансько-волонтерська спільнота, студентство, вуличні активісти, медійники, усе розмаїття громадських організацій і рухів — усі вони вимагають уже не послань ex cathedra, а реального зворотного зв’язку з владою. Такий зв’язок могла би забезпечити партія, яка серед усього іншого є інструментом для роботи «в полі» — засобом прямої взаємодії з громадянами в усьому їхньому різноманітті. Але політичні проєкти, створені під вибори, для цього непридатні.


Тотальне розчарування в Зеленському та «Слузі народу» спокушає сподіватися на легку перемогу проукраїнських сил у 2024 році. Шлях до цієї перемоги видається цілком очевидним: замінити «кавеенщиків» на професіоналів із хорошою репутацією, зрівноважити технократів упізнаваними патріотами, представити виборцям ґрунтовну програму — одне слово, зіграти на контрасті. Але кейс Зеленського свідчить якраз про те, що для успішної політичної діяльності старих засобів уже недостатньо. Якщо проукраїнські сили претендують на переконливе повернення у владу в 2024-му, тільки ребрендингу не вистачить — доведеться перейти від проєктного підходу в політиці до налагодження системної роботи. Насамперед ідеться про якісну взаємодію з суспільством. Сьогодні це сукупність різних груп і середовищ, кожне з яких провадить власну боротьбу із деструктивними тенденціями в державі: це опозиційний політикум, вулиця, громадські організації, патріотична інтелігенція, відповідальний бізнес, місцеві лідери тощо. За певних умов їх можна об’єднати навколо єдиного патріотичного кандидата, але в сучасних умовах мобілізація виборців — це програма-мінімум, оскільки електоральний консенсус завжди ситуативний і швидко розпадається.

 

Читайте також: Неприродній добір. Хто конкретно отримав владу в обласних радах України


Якщо певні патріотичні партії сподіваються на перемогу у 2024 році, їм доведеться працювати над тим, щоб налагодити конструктивні відносини та системну взаємодію з різними середовищами. Основою для такої взаємодії має бути спільна ціннісна та програмова платформа, а інструментом — партійні структури. Партія, структури якої зможуть узяти на себе роль координатора всіх проукраїнських суспільних сил, серйозно підвищить свої шанси на успіх. Але для цього партійному керівництву слід перейти від роздавання загальних обіцянок до пошуків консенсусу із конкретними середовищами. Це складний шлях дискусій, компромісів і налагодження взаємної довіри, але врешті він забезпечуватиме владі і зворотний зв’язок із суспільством, і надійнішу опору, ніж мінливі симпатії електорату. Те саме стосується підходу до формування політичних команд, якісний підбір і підготовка яких вимагають значно більше зусиль і ресурсів, ніж пришвидшений кастинг медійних персон. Усе це може видаватися занадто складним і витратним, однак саме такою є політична робота в умовах сучасної демократії: це вже не маркетингові експерименти над виборцями, а співпраця з громадянами. І лише ті, хто це зрозуміє, матимуть шанси на політичне майбутнє та зможуть стати реальною альтернативою теперішній владі, а не її патріотичним аналогом.