Культура 2021-01-31 09:50 Трегуб Ганна

Кульшат Медеуова: «Із погляду деколонізаційної переоцінки історії Казахстану ХХ століття, ще дуже й дуже багато роботи»

Про досвід Казахстану в роботі з радянським спадком, а також про те, кого і як казахи вшановують пам’ятниками сьогодні, Тижню розповіла Кульшат Медеуова, дослідниця політики та практики пам’яті в сучасному Казахстані. Інтерв’ю організоване за сприяння проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво.

Чи є поділ на офіційне й фактичне у встановленні та збереженні пам’ятників як однієї із практик меморіалізації в сучасному Казахстані? Які підходи до цієї справи в держави й місцевих громад?

— Звичайно, такий поділ є. Витоки нинішній офіціоз, без сумніву, бере у радянських сценарних практиках відзначення певних ювілеїв. Дінмухамед Кунаєв (перший секретар ЦК Компартї Казахської СРСР у 1960–1962 і 1964–1986 роках. — Ред.), у книжці спогадів «Про мій час» оповідає про свою діяльність і серед іншого змальовує таку ситуацію. З Москви, як завжди, прийшло рішення, що Казахстан має відзначати 250-річчя приєднання до Росії. Кунаєв дуже відверто описує, що влада на місцях не мала уявлення, як це потрібно робити. Тому зібрали групу, обговорили інформацію з метрополії, та роз’їхалися по регіонах роз’яснювати,  як треба організовувати такі заходи. Найчастіше офіційний формат зведено до проведення конференцій і встановленнями пам’ятних знаків. Тому такі пам’ятники є схожими, тиражованими.  


Радянський і новий періоди різняться тим, що централізоване встановлення пам’ятників в Казахстані починає поступатися місцевим, локальним, регіональним ініціативам. Наприклад,  монументи, пам’ятні знаки про начебто добровільне приєднання Казахстану до Росії, встановлені 1981 року, частково деградували, частково косметично оновлені, але однозначно не посідають якогось важливого, центрального місця в комеморативному ландшафті. Ті, що присвячені «Великій Вітчизняній війні» (Другій світовій війні. — Ред.), перебувають у режимі поточного ремонту, бо ці монументи домінують у міському просторі, тому їх неможливо залишати у стані хаотичного руйнування. Тобто їх треба або зносити, або й далі доглядати. 


Є відмінність між загальнодержавною політикою та місцевими практиками. Маю на увазі технічні можливості. Більшість пам’яток, які з’являлися в Казахстані в період СРСР, звідкись привозили. Здебільшого їх створювали десь на південному Уралі. Коли міська влада приймала рішення ставити новий пам’ятник Леніну, то до цього він, можливо, чекав у черзі на якомусь заводі Челябінська, щоб йому відлили чергове нове погруддя тощо. Коли СРСР розвалився, то матеріально-виробничу основу виробництва пам’ятників було зруйновано й основним джерелом якщо не пам’ятників, то того, що ми називаємо малими архітектурними формами, став Китай. У Китаї є спеціальні заводи, які на замовлення виготовляють монументи й погруддя на будь-який смак. Коли йдеться про великі замовлення, то до них доєднується й держава. У випадку Астани це можуть бути скульптурні постаті на мосту через річку Ішим або в’їзна група міста, тобто щось масштабне. В іншому випадку із місцевими матеріалами працює об’єднання художників і скульпторів, вони відливають пам’ятники в місцевих виробничих цехах. Один із перших пам’ятників часів незалежності в нас — це пам’ятник історичним персонажам: трьом біям Великого степу в Астані, який відливали на Карагандинському металургійному комбінаті. Для комбінату це не основний вид діяльності, і з відливом цього монумента були труднощі, як і з його подальшою доставкою. Не просто про історичних персонажів, а про певний спосіб переформатовування дорадянської історії.

 

Читайте також: Казахстан: стартовий майданчик


Якщо говорити про радянський період, то пам’ятники — це завжди знак влади й установлювала їх тільки влада. Проте міські комунальні служби не є владою у прямому сенсі. У нас до встановлення пам’ятників приєднався народ. Наприклад, звичайні міські комунальні служби самі вигадують сюжети на історичну тематику. У Казахстані дуже популярна дизайнерська логіка, коли казахські жіночі прикраси використовують як елементи міського дизайну. Іноді певні скульптори й художники самі пропонують місту купити свої роботи. Тобто маємо і рух знизу, і є рух згори. Є пам’ятні дати й певний стандарт, за яким влада діяла ще за радянських часів. Повернемося до прикладу відзначення 250-річчя приєднання Казахстану до Росії. Працює все так: спочатку визначають важливу дату, а потім розробляють план заходів із її пошанування. План зазвичай однаковий: установити монумент, розробити концертну програму, організувати конференцію. Це стандартні комеморативні прийоми, які тягнуться, переходять із минулого держави в її сьогодення, а по суті залишаються майже тими самими. Інша річ, що низові, локальні культурні практики пам’яті — про інше. Їм важливіше поставити мазар (мавзолей. — Ред.). Одному й тому самому персонажу може бути кілька таких мазарів. Сучасному казаху важливіше збудувати мазар своєму предку, ніж поставити йому ж пам’ятник.

 

Казахстан — велика степова держава, у якій сповідують іслам. Ісламські правителі не зводили собі статуарних пам’ятників, а будували мавзолеї, мечеті, медресе. Чи вживаються статуарні пам’ятники в названому культурному й географічному контекстах?


— Спорудження статуарних пам’ятників — це елемент урбаністичної культури. А інший тип пам’яті й культурних практик пов’язаний із будівництвом мазарів (мавзолеїв), маркуванням простору, додатковими знаками, вказівниками.
Чинґісхан присутній у комеморативній практиці Казахстану. В регіоні Улитау є мазар Жоші хана (хана Джучі), а поряд розташована гробниця Алаша хана. Хто такий останній — не зовсім зрозуміло, і є кілька поглядів із цього приводу. В одному випадку йдеться про своєрідного міфічного першопредка, а в іншому — можливо, про самого Чинґісхана, який приїхав на місце загибелі свого сина. Ось так він присутній у нашому дискурсі. Пам’ятників Чинґісхану в Казахстані я не бачила. Проте у великих міських пам’ятках, а також у тих, що розташовані в районних центрах, використовують цікавий прийом. На барельєфи наносять зображення історичних подій, і там іноді можна натрапити на цікаві сюжети. Наприклад, у місті Жезказгані є барельєфи із зображенням Чинґісхана. Йдеться про автоцитату: зображено пам’ятник Чинґісхану з Улан-Батора.
Справді, триває боротьба різних типів пам’яті: радянської урбанічної і дорадянської руральної.

 

Один із найбільш комеморативних у нас героїв — Каниш Сатпаєв, лідер і патріарх казахстанської науки, перший президент Академії наук Казахстану. Як двічі героєві СРСР перше погруддя йому встановили ще за життя. Кожне десятиліття йому ставлять новий пам’ятник. Пам’ятники Назарбаєву за кількістю поступаються пам’ятникам Сатпаєву. Поки що тут він — лідер, емоційно важливий герой, що центрує весь Казахстан. Він не регіональний персонаж, а унітарний для всієї країни. Нещодавно був черговий ювілей Сатпаєва, і в рідному аулі кілька років тому йому почали зводити мазар.

 

Мазар у казахському контексті — це будівля чи місце? Чи багато таких об’єктів історично-архітектурної спадщини зберег­лось у Казахстані?


— У нас тривають теоретичні суперечки, що саме називати мазарами. Це може буде місце чи місцевість із певним змістом. Проте здебільш під мазаром мають на увазі об’єкт, архітектурну споруду. Де вона буде розташована? У місцевості, яка має право на такий мавзолей.
Дослідження про те, які мазари збереглися на території Казахстану, чому вони добре збереглися на території західного та східного Казахстану, а найгірше в центрі й на півночі, свідчать про те, що рівнинні території нашої країни було кардинально переформатовано й там не залишилося навіть згадки про наявність давніх мавзолеїв абощо. Із цього в 1990-х роках почався процес неомазарного відродження, коли люди взялися зводити мазари. Ми з колегами довго сперечалися, чи є сенс визнавати легітимними мазари, зведені з силікатної цегли. Така цегла — практика післярадянської будівництва, і якщо люди будують із неї мавзолей, то це здається історично недостовірним. Далі ми зрозуміли, що це непогано, коли люди відновлюють пам’ятники всіма наявними підручними засобами. Адже вони все одно вдаються до якихось інших маркерів. Згідно з французькою методологією місць пам’яті, яку пропонує П’єр Нора, місце пам’яті не завжди може бути видимим. Я зараз до цього ставлюся спокійно, незважаючи на те, що за матеріалами й за розташуванням видно, що це мазари-новобуди віком 10–20 років. Але ж люди зводили їх із певним наративним складником, а це важливо.

 

Читайте також: Казахстан між Заходом і Сходом

 

Що казахи втратили в сенсі пам’яті про свою культуру й історію за радянських часів? Як відбувається повернення цієї пам’яті?


— Найбільша втрата відбувалася щодо мови й культурних практик повсякденного життя. У 1990-х у ЗМІ був дещо недоречний дискурс про те, чи виживе Казахстан сам по собі, в ситуації витоку європейського населення з країни. Дискурс цей мав раніше обґрунтування: мовляв, колись Казахстан нічого не мав, а за радянської влади завдяки евакуйованим, підняттю цілини, космодрому й інвестованим із метропольного центру проєктам тут усе з’явилося, зокрема міста. Міста були дуже сильним аргументом у цьому протиставленні — мовляв, не було у вас міст, а тепер є, і це благо. А як не було, коли були свої історія і культура? Отут мова про специфічний колоніальний  радянський ідеологічний штамп. Далі з’являвся такий нюанс: хто саме жив у цих містах, чи були мешканці казахами за своїй складом, чи ні?


Лише у двох чи трьох містах Казахстану за кількісним складом домінувало казахське населення. А так у різний час по-різному називали тих, хто їх населяв. У 1930-х роках вживали назву «слов’яни», «європейське населення». У 1990-х про це писали, зокрема були вельми неприємні тексти певної сенсетивності, коли писали і говорили, що «ми повинні бути вічно вдячними, бо нам побудували Академію наук тощо». З’являлися такі міста, як Степногорськ, Аркалик. На їхньому місці раніше були території культурного ландшафту з певною господарською діяльністю. І вся історія цього регіону ставала історією міста Степногорська, а те, що було до того, зникало.


Те саме стосується міста Тургай, чудового центру з активними фронтирними зв’язками з Росією. Тургай був обласним центром, але коли звели місто Аркалик і почали розвивати там глиноземне виробництво, то історичне містечко Тургай утратило своє населення. Обласний центр перенесли в Аркалик. Зараз дискутують, чи зберігати Тургай. Із багатьма такими радянськими «дарами» зараз дуже велика проблема. Підтримувати їх складно, у них може початися економічна деградація.


Із погляду деколонізаційної оцінки історії Казахстану ХХ століття ще дуже й дуже багато роботи. Є термінологія постколоніального типу й деколоніального. Ми не можемо, напевно, використовувати чисту стилістику постколоніального формату, бо в усіх цих процесах брали участь люди з різних сторін. Були залучені й місцеві еліти, і зовнішні, і відрядні, і ті, хто приїхав піднімати цілину. Це складний мікс усіх цих треків, тому важко витримувати чіткі бінарні позиції, що ось є місцеві, а он зайди, що ці винні, а ті ні. Насправді все переплітається складніше й із цього вже починається рефлексія щодо ХХ століття, але не стрімка, не жорстка, а дуже-дуже поступова. Якісь теми виводяться з сірої зони.

 

Читайте також: Контроль над Північчю. Як Казахстан протистоїть російському сепаратизму


В одному зі своїх проєктів ми говоримо про «сіру зону академії», тобто про витіснене знання, що його замовчували. Ідеться про специфічне спотворення уявлень — наприклад, про Бетпак-Далу (Північний Голодний степ, напівпустельні території. — Ред.). Мовляв, у Казахстані лише степ, там нічого немає, тільки Бетпак-Дала. А насправді йдеться про маленький регіон посеред іншого регіону, а не про весь Казахстан. Експедиції, що відбувалися в 1920–1930-х роках, були спрямовані якраз на дослідження Бетпак-Дали, і то була радянська спроба розвивати радгоспи. Тоді багато писали на цю тему, і врешті один сюжет раптом став маркером усієї території. Маємо дуже багато таких спотворень.


Чому не відбувається повернення втраченого знання в активний обіг? Напевно, тому що ці території, як і колись, перебувають в оренді Російської Федерації як полігони. Починаючи від космодрому Байконур і закінчуючи майданчиками для випробування ракетної техніки. Ракетні запуски мають дуже великі екологічні наслідки і впливають на економіку територій. Якщо ми говоримо, що Казахстан — це країна з дуже великою територією та потенціалом, то бачимо, що він поділений на різні фронтири, які навіть між собою відрізняються. Бачимо посеред Казахстану велику пляму територій, які не використовують, які не залучені до активного економічного трафіку. Ці центральні терени нашої країни й досі пов’язані з колишнім радянським військово-промисловим комплексом і його присутністю у країні. Водночас території, про які йдеться, продукують, виводять із сірої зони знання про мазари, що збереглися. Активного економічного життя там не було, але це дає змогу побачити речі, які там збереглися. Це зони, що через свою специфічну законсервованість у радянський і пострадянський час, нині постачають інформацію про культурну пам’ять казахського народу.

 

Із певних причин Казахстан став для українців і представників інших націй зоною заслання, місцем несвободи, де розташовувалися табори ГУЛАГу. Там також відбулося одне з найбільших таборових повстань — Кенгірське повстання. Як сьогодні в Казахстані меморіалізовано ці події?

 

— Думаю, що ставлення до них дуже акуратне. Із 1998 року почалася активна меморіалізація, до якої приєдналася держава, що погоджується на зведення деяких монументів, а також на те, що ми називаємо музеями совісті. У нас є кілька таких точок, зокрема великий музейно-меморіальний комплекс на місці Акмолінського табору дружин зрадників батьківщини, Спаський меморіальний комплекс. Майже в кожному обласному місті є такий музей. Специфіка казахського музейного простору така, що зазвичай маємо краєзнавчий музей із окремим майданчиком щодо певного історичного періоду — це може бути окремий виставковий зал або і самостійний музей, якщо в місті були великі табори і, відповідно, багато розстрілів.


Є території, про які люди не знали, а потім дізнавалися, що вони були місцем розстрілів. Такі місця меморіалізують. Іноді коштом держави, іноді коштом місцевої громади, іноді — великих фондів. Наприклад, Спаський меморіал почали зводити на німецькі гроші, але перший монумент там — японський. Також кожна держава, яка мала свої жертви і втрати на території Казахстану, ставить на Спаському меморіальному кладовищі, неподалік Караганди, меморіальний знак. Зазвичай це відбувається через дипмісії. Наприклад, кілька років тому угорське посольство почало таке дослідження і просило вчених узяти в ньому участь, щоб підтвердити дані. Скільки й кого було, у яких таборах вони сиділи — цю інформацію зараз збирають. Знаю, що угорське посольство встановило меморіальний знак на Спаському цвинтарі й меморіальну дошку в тому населеному пункті, де на шахтах працювали інтерновані угорці.


Щодо українців, вихідців із Західної України та Білорусі, тих, хто першими потрапив у Казахстан іще в 1938–1939 роках, то їхній маршрут дуже добре меморіалізовано. Маю на увазі дороги, якими вони прибували в Казахстан, де їх вивантажували на станціях, як вони йшли далі. Наприклад, у селі Озерному Акмолінської області була найбільша група засланих поляків, або тих, кого так називали — насправді це могли бути люди різних національностей, зведені в одну групу. Розробляють також маршрути хресних ходів. Паломники й місцеві жителі роблять ці хресні ходи безпосередньо по маршрутах проходження в’язнів ГУЛАГу.

 

Читайте також: "Тигр" кульгає? Особливості економіки Казахстану


Чи є в нас загальноказахські практики пам’яті солідарності, особливо важливих днів? Є звичай випікати ритуальні коржі. У містах Джасказган і Сатпаєво (містах, пов’язаних із Кенгірским повстанням, дуже важливою для України подією, що мала великі людські втрати) є хресний хід, який іде по території казахських мазарів. Місцеві казахи, повз житла яких проходить цей хресний хід, печуть коржі й зустрічають паломників. Адже люди кілька днів ідуть від одного селища до іншого, тому їх так підтримують.


Якщо говорити про те, що пов’язано з ГУЛАГом, із цією системою, то в поточній пам’яті казахів про той період майже немає протиставлення. У радянській ідеологічній пропаганді цілину сприймали як абсолютно позитивну справу позитивних людей. Те, що тоді в Казахстані відбувалося насправді, не було таким райдужним. Траплялися бійки між місцевим населенням і поселенцями — тими, хто після 1953 року вийшов із таборів, але залишився на території Казахстану. Ці факти описано в науковій літературі. Складніше нам реконструювати все те, що пов’язане з Байконуром, адже досі не маємо реального доступу ані до архівів, ані до територій. Думаю, процеси були дуже складними, і лишаються такими й досі.  

 

Чи встановлюють пам’ятники казахам, які стали жертвами репресій радянського тоталітарного режиму? Чи є відмінність, як про це пам’ятають на місцевому, і як — на загальнонаціональному рівнях?


— Такі пам’ятники є й про це пам’ятають. Але конфігурація травматичної пам’яті складна. Музеї совісті та місця, марковані як місця розстрілів, мають свої пам’ятники, пам’ятні знаки та списки жертв. Вони мають метафоричні символічні позначення: наприклад, майже в усіх музеях травматичної пам’яті в нас є постать коня Кулагера (один із символів казахського народу — вбитий кінь народного поета Акана Сері Корамса-ули. — Ред.). Внутрішні образи й символи стають знаками. Таким є знак розірваного шанирака (димового виходу юрти. — Ред.).
Конфігурація травматичної пам’яті може ще уточнюватися. Наприклад, у тому, що Казахстан був територією ядерного полігону. Цей полігон досі є. Він закритий, проте його зона й нині перебуває за межами активного економічного життя. Там є своя меморіалізація. Чорнобильці, афганці, військові конфлікти пострадянського періоду, у яких брав участь Казбат, — усе це іноді переплітається і стає спільним полем пам’яті. Цілком можливо, що ансамблювання відбувається природно. Ми можемо говорити про ядерний полігон, але ж не забуваймо, що на його будівництві використовували працю військовополонених і бранців таборів ГУЛАГу. Звідси постає переплетення різних фактів. 

----------------

Кульшат Медеуова — докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Євразійського національного університету імені Гумільова в Нур-Султані. Випускниця Білоруського державного університету та Алматинського державного університету імені Абая. Займається проєктами, пов’язаними з політикою та практикою пам’яті в сучасному Казахстані. У фокусі її уваги — таємне життя пам’ятників і сценарії комеморації в публічних просторах.

схожі публiкацii